"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

Парашутисти починають діяти

Швидко вечоріло. Москіти літали хмарами і жалили немилосердно.

Себастьян Олів’єро ждав з столиці свого старого “приятеля”. Походжаючи по двору мерії, він прислухався до найменшого шуму, часом піднімав голову і довго дивився на небо. Бракватіста міг прибути із своїм загоном лише на літаках або вертольотах.

До мерії підлетів на змиленому коні поліцай-мулат, дебелий хлопець у розстебнутому мундирі. Не злазячи з коня, він гукнув комісарові, що по річці посувається якесь судно. Мабуть, із росіянами. Що робити? Обшукувати корабель чи ні? За дві години він буде біля причалу.

— Не чіпати! Навіть не з’являтись їм на очі. Хай висаджуються.

— Слухаю, сеньйоре комісар. Курява сховала вершника.

“Коли ж нарешті прибуде полковник? — думав Себастьян. — Вже пів на сьому. Ці столичні сеньйори уміють грати на нервах. Їм усе дозволено”.

— Аркаяліс, вам не здається, що за лісом чути гуркіт мотора?

Сержант вибіг на ґанок і прислухався. Він теж щось почув. Але це був зовсім не гуркіт мотора. Від річки донеслась стрілянина. Били з гвинтівок.

— Може, полковник зав’язав бій з бандитами? — скривив у презирливій гримасі губи Себастьян Олів’єро.

— Неспокійний світ, комісаре. Раніше ми були тут господарями, а тепер не знаєш, чи прокинешся вранці, чи заснеш навіки.

— Облиште патякати, сержанте. Краще слухайте.

— Я слухаю, сеньйоре комісар. Свині верещать у дворах, кури мов показились. Онде вже й жаби закумкали на сполох. Більше нічого.

Минуло ще півгодини. Небо почало темніти. Червоні пасма на ньому поблякли, розтанули, немов зачепившись за верховіття дерев, постікали на зморену спекою землю. Жаби гучно кумкали в хащах.

Зявився ще один верхівець. Він скакав здалеку і майже загнав коня. Жовта піна клаптями звисала з кінської губи.

Поліцай був без кашкета. Він важко дихав, неначе йому довелося власними ногами зміряти бозна-яку віддаль. Витерши рукавом мундира пошерхлі губи, він випалив:

— Ганкаур потрапив до рук партизан.

— Що? — стиснувши кулаки, кинувся до нього комісар.

Від власного крику, а може, від того, що поліцай нараз посуворішав і, злісно стуливши губи, заклав руки за спину, Себастьянові Олів’єро зробилось моторошно.

— Де Ганкаур? — сказав він тихше.

Поліцай знизав плечима. Він не міг сказати нічого певного. Командир їхньої застави послав його з коротким повідомленням: загін Ганкаура попав у пастку. Що він може ще сказати сеньйорові комісару?

Себастьян Олів’єро відпустив поліцая. Спробував заспокоїти себе.

Що ж, можливо, це навіть йому на руку. Партизани доктора Коельо поскубли дикунів атака, а ті пройнялися ще більшою зненавистю до партизанів Коельо. Всі вони ненавиділи одне одного і боялись комісара округи, Себастьяна Олів’єро! Зрештою, останнє слово лишається за урядовими силами. Доброго карального загону тепер вистачить на те, щоб очистити навколишні ліси від бандитів і назавжди приборкати бунтарів.

Біля річки почувся приглушений гуркіт моторів. Вертольоти з парашутистами опускалися неподалік од причалу.

А ще через п’ятнадцять хвилин в тісній кімнатці мерії до столу сіли комісар Себастьян Олів’єро та полковник особистої парашутної дивізії президента хоробрий Артуро де Бракватіста.

Сеньйор Бракватіста був міцним здорованем. На голові в нього сидів кашкет із високою кокардою. Рум’яне, ще моложаве обличчя полковника пашіло здоров’ям і самовдоволенням.

Бракватіста пив з кухля коньяк, патякав про минулі діла, згадував якісь веселі, сороміцькі історії.

Себастьян Олів’єро теж пив, затято, мовчки, лише зрідка розтягуючи губи в скупій посмішці, аби підтримати добрий настрій свого гостя. Зустрівшись із полковником, він ще глибше усвідомив всю убогість свого життя в сельві. З нього було досить. Коньяк затуманив йому голову. Щось темне й волохате прокинулось в його грудях, розпустило кігті й вимагало простору.

Але не можна було показувати свого настрою перед зарозумілим офіцером із почту Батіса. Напружуючи всі сили комісар говорив ввічливим, підкреслено приятельським тоном:

— Я знав, що пришлють тебе. Мені підказувало серце.

— Брешеш, Себ.

— Не називай мене отим блазенським іменем. Чуєш, прошу тебе, не називай мене американськими кличками. Я твій давній товариш — Себастьян Олів’єро.

У полковника Бракватісти від подиву полізли на лоба очі. Ха-ха, що він чує? Який же він дурень, цей Себастьян Олів’єро, коли він ображається за те, що його величають, як справжнього американського хлопця. Зараз не ті часи. Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію: нація, суверенітет, гідність роду, слава креолів… Годі! Настав час американських темпів і американському духу. Вся столиця дивиться сьогодні на свого північного сусіду. Навіть президент навчився говорити англійською мовою. Зрештою, яка різниця? Передусім — суть, принцип. Головне — зберегти чистоту раси й чистоту касти. Плебс знахабнів, йому треба дати по пальцях. На нафтових промислах в Бакарайбо п’ятий місяць підряд не припиняються страйки. Дві столичні газети продались червоним лідерам і розводять антиамериканську пропаганду, закликають шанувати ім’я загиблого президента Матаразо. Знову — прокламації по місту, і на кожній — портрет його. Знову серп і молот малюють на стінах. Навіть в армії часи Матаразо згадують приязно. Якщо не допоможуть американці, все може скінчитися дуже сумно. Креольський дух повинен з’єднатися з американським духом і викорчувати червону заразу…

У Бракватісти пашіло від збудження обличчя. Він майже за кожним словом грюкав важким волохатим кулаком по столі. Його парашутисти зуміють навести скрізь порядок. У них добра рука. Сто п’ятдесят до зубів озброєних хлопців! Це вам не іграшка, сеньйоре Олів’єро! Ха-ха-ха…

“Він став надто зухвалим і необережним, — подумав Себастьян. — Може, це від того, що почуває свою силу?..”

Бракватіста ніби вгадав комісарові думки. Самовпевнено посміхнувшись, поклав на стіл важкі кулаки і заговорив, розтягуючи кожне слово:

— Ти не впізнаєш свого старого приятеля Бракватісту? Часи не ті, друже мій! Зовсім не ті. Нам потрібна сильна рука, надійна й несхитна, як броньований кулак. — Бракватіста розімліло схилився до комісара всім своїм туго набитим тілом, довірливо примружив великі, темні очі. — Ти читав Валенсіо Лунсія “Ліберальний цезаризм”? Розпач, крик серця! Демос зовсім здеморалізований, йому потрібний добрий хазяїн, як поганенькому віслюку — гострі остроги. Цей Лунсія не дурень! Він заявляє, що плебс завжди був дезорганізуючим фактором і що тільки “цезар” врятує націю від повного морального й політичного кретинізму. Що, здорово?

— Здорово, хоч і не зовсім оригінально, — з похмурою байдужістю видавив Олів’єро.

Полковник, ніби вжалений, підняв голову, з образливою міною потягнувся до пляшки. В його голосі забриніли досадливі нотки. Справді, оригінального мало, але досить слушно. Сьгодні треба відкинути всі сентименти і діяти рішуче. Ситуація надто складна…

— Невже? — підняв широке, грубе лице Олів’єро.

— Звичайно… не все втрачено… — зам’явся полковник. — Ми ще на коні.

— О, безперечно! — вигукнув комісар з сарказмом. — У ваших руках армія.

Бракватіста, не вловивши в його тоні іронії, трохи пожвавішав.

— Так, армія, офіцерський корпус… Ми одержали недавно сто двадцять новеньких американських “джипів”. Шість машин щодня чергують перед домом сеньйора президента. Авіацію теж незабули. Старий придбав собі п’ять реактивних “вампірів”, і, коли під час парадів вони проносяться над його палацом, він дуже мило махає їм з балкона хустиною. Загалом, як бачиш, є чим воювати.

— Але я чув, що Кавендіс збирає своїх прихильників? — докинув все тим же тоном Олів’єро.

— Можливо, — кивнув головою полковник. — Батіс почуває себе не зовсім певно. Особливо він боїться лівих. Нас двічі викликали для охорони палацу. Одного разу ми витримали цілу облогу. Шість годин тривала демонстрація. Довелося підтягнути танки і нашу дивізію. Батіс украй розгубився. Я зайшов до нього в кабінет, щоб спитати, що робити далі. Ти знаєш, він був жалюгідний. Весь тремтів, засунув голову в сейф і перебирав там якісь папери. Коли побачив мене, мало не впав біля столу. Мабуть, подумав, що я прийшов заарештувати його. І тоді мені в голову спала ідея… — Бракватіста з деякою підозрою глянув на комісара, ніби зважуючи, чи варто розкривати душу перед цим чоловіком, але співчутлива посмішка на обличчі Олів’єро заспокоїла його. — Я подумав: варто мені було арештувати його, вийти на балкон і оголосити, що республіку врятовано, мене б зробили героєм. Можливо, мене призначили б… — Він раптом зареготав гучно і силувано. — Звичайно, це я так, жартома. Ти не думай нічого. Мої погляди лишилися незмінними: міцна диктатура і орієнтація на північ.

Потім він перейшов до діла. Він привіз суворий наказ: блокувати загони “червоних”, очистити від них усі вузлові пункти. Стежити за російською пошуковою експедицією.

— Вони сьогодні прибувають, — перебив його самовпевнене базікання комісар. — Мабуть, уже стоять біля причалу. Я просто не знаю, що робити Та й узагалі мені незрозуміло, чому президент так наполошився. Мені здається, що голландець давно зламав собі шию. Історія з радіограмою — це суцільний блеф. Червона пропаганда, не більше.

Полковник мить подумав.

— Гаразд, а що поробляє доктор Коельо? Ти знаєш, що у нього є зв’язки в столиці, навіть серед ділових кіл? Ліві теж підтримують його. Він визнаний лідер так званого Національного фронту. Якщо ми загаємося з операцією, він скористається з цього і спровокує виступ по всій країні.

— Ми перехопили їхнього агента, сеньйору Ернестіну.

— Яку ж вісточку несла пташка?

Олів’єро нічого не відповів. Це було питання, якого він найбільше боявся. Ходив по кімнаті похмурий, замкнутий, ніби чекав кулі в спину.

Одна свічка, догорівши, погасла, і червона жилка, ніби вмираючи, кілька секунд пручалась у розтопленому воскові.

Бракватіста зробив нетерплячий рух. Комісар здригнувся й відступив у темний куток кімнати. Вийшло зовсім не так, як думалось напочатку. Вони перехопили жінку й почали допит. Прямо там, на суденці. До речі, це була донька доктора Коельо. Вона поводилась нахабно, з викликом. Потім кинулась на одного з охоронців, вирвала у нього з рук зброю і вбила себе на місці.

— Погано! — зітхнув Бракватіста. Глянув на пляшку з коньяком, але пити передумав. — Якщо дізнається президент, тобі намилять шию. Емігрантський центр послав її з важливим завданням — це ясно. Але конкретно нічого не відомо. Просто не знаю, що тобі порадити.

Себастьян нервово знизав плечима.

— Чортзна-що! Я хотів як краще. І взагалі, я вважаю, що головне було перервати їхній зв’язок…

— Наївна людина! — заглушив комісара своїм громовим голосом полковник. — Поглянь у вікно. Темне вікно, чи не правда? Отакою ж темрявою огорнуті наміри твоїх ворогів. Ти можеш розраховувати, прикидати, планувати, а в їхніх диявольських серцях уже визріло рішення, від якого в тебе скоро похолоне в животі. Ти гадаєш, що обірвав їхній зв’язок з закордонним центром, а я певний — вони ще сто разів налагодять цей зв’язок. До речі, крім сеньйори Ернестіни, на суденці не було більше нікого, хто міг би виконати її місію?

Сеньйор Себастьян не знав, що відповісти. Здається, вони обшукали всі закапелки. Правда, там був один індіянин, дурне індіянське кошеня. Почало кусатися. Йому зв’язали руки й ноги і кинули в якийсь відсік. Хай погодує кайманів із вельмишановною сеньйорою Ернестіною.

У полковника Бракватісти заходила нижня щелепа, масивна важка щелепа вгодованого бульдога. Випещеним пальцем він почав длубатись у зубах.

— Послухай, комісаре, а ти бачив, як суденце пішло на дно?

— Не бачив, але, зрештою, це не так важливо. Воно мало вибухнути… І вибухнуло… — Себастьян Олів’єро спрагло ковтнув слину. В його свідомості почав зароджуватися недобрий здогад. Суденце мало вибухнути через дві години, а вибухнуло значно пізніше… через півдоби.

Та полковник не слухав Себастьяна, він думав про щось своє.

— З чого ми почнемо, Себ? — заговорив він по хвилі.

— Дочекаємось ранку — і в наступ.

— Ти забуваєш, Себ, що ніч теж непоганий час для дії.

— Вночі сельва страшна й неприступна.

— Ні, ми почнемо зараз. Ми почнемо негайно.

Полковник Бракватіста не хотів чути ні про які зволікання. Йому було байдуже до умов боротьби в джунглях, він мислив категоріями столичного життя, де дивізія парашутистів почувала себе повновладним господарем.

Але справді, з чого вони почнуть?

Було кілька варіантів, кожен з яких мав свої переваги й водночас здавалося непридатним. Оточити селище і провести повальні обшуки… Пройти нічним рейдом до селища Курумба, де містились головні постачальні тили Коельо… Заарештувати підозрілих…

Комісар пожвавішав. Його поганий настрій немов вітром здуло: він пригадав розмову з Аркаялісом, відвідини старого Антоніо і з хлопчачою запальністю ударив кулаком по столі. Карамба! План дії готовий. Зараз десята вечора, можна починати. Прекрасну думку ти подав, Артуро! Недарма вас тримають біля президента.

Покликали Аркаяліса. Він вкотився в кімнату, наче кривобокий гарбуз, і шанобливо завмер біля порога. Список підозрілих готовий? Тоді можна починати.

Дракватіста вдоволено потирав руки:

— Навкола селища виставимо надійні пости, щоб миша не пролізла в сельву. Будинки заарештованих спалимо. Це все треба зробити за годину. Ти розумієш, Себ, що я надумав?

Себастьян Олів’єро кивнув головою: він починав розуміти полковника. Рішучими контрзаходами вони остаточно перервуть зв’язок між населенням і загоном Коельо.

Бракватіста не дурень. Рішучість його поведінки заполонила Себастьянове серце. Він підійшов до череваня Аркаяліса і, тицяючи йому в груди пальцем, виразно промовив:

— Антоніо Россаріо візьміть у першу чергу. Бракватіста швидко повернув голову до Себастьяна.

— Антоніо Россаріо?

— Так, тутешній каучеро, старий корч, але має двох синів.

— Яких синів? Де вони? Як звати синів? — полковник увесь перетворився на увагу.

Повільно підвівся з-за столу і темною тінню насунувся на опецькуватого сержанта.

— Приведіть сюди вашого Антоніо. Хижу спаліть. Негайно! Беріть моїх парашутистів, — закричав він сержантові. — Щоб за п’ять хвилин були тут!

Антоніо Россаріо! Якщо це той Россаріо… Якщо його син…

Привели старого Антоніо. Він тремтів од жаху, коли двоє дебелих парашутистів увіпхнули його до кімнати. Перед широкоплечим БракватІстою Антоніо стояв, немов загнане кошеня. Він сподівався найстрашнішого. Кілька хвилин тому невідомі солдати, витягнувши його з хижі, підпалили убогу оселю, а потім, штурхаючи старого дулами автоматів під боки, погнали безлюдною нічною вулицею.

— Твій син Філіппе Россаріо живе в Бакарайбо?

Антоніо немов обдало полум’ям.

— Так, у мене є син Філіппе, сеньйори. Мені не соромно за мого доброго Філіппе.

В кімнаті горіло кілька свічок, і Антоніо стояв осяяний гострими, тремтливими вогниками, немов на судилищі інквізиції.

— Постривай! — полковник Бракватіста, піднявши праве плече, уважно подивився в обличчя старому. — Я впізнаю тебе, Філіппе Россаріо.

Разпалена уява Бракватісти відроджувала картину минулого. Перед ним уже був не старий немічний Антоніо з довгою зморшкуватою шиєю, з темними западинами очей. У гордій несхитній поставі його маленької голови він побачив комуніста Філіппе Россаріо.

…Тоді теж була ніч, і темрява за вікном неначе змагалася з тишею. В’язниця для політичних в’язнів містилася на далекій глухій околиці. У кабінет до полковника Бракватісти ввели заарештованого профспілкового лідера нафтовиків Бакарайбо комуніста Філіппе Россаріо. Шість днів його жорстоко катували. Від закривавленого, знесиленого Філіппе вимагали, щоб він засвідчив привселюдно, ніби комуністи прагнули шляхом збройного повстання захопити владу в столиці. Ця підла вигадка була потрібна генералові Батісу для того, щоб остаточно загнати компартію країни в підпілля, щоб знищити разом з тим лідерів робітничого руху.

Але Філіппе мовчав. На шостий день тортур він із такою ж зневагою дивився у вічі розлюченому полковникові, як і в перший.

— Ти гадаєш, що я буду вічно панькатися з тобою, Філіппе? — притишеним, шиплячим голосом спитав у в’язня Бракватіста. — А чи не замислювався ти над тим, що все має свій кінець?

— Не лютуйте, полковнику, — озвався Філіппе, через силу ворушачи розпухлими губами. — Я знаю, що ваша гра підходить до кінця. Тільки ви даремно стараєтесь.

— Гадаєш, ми побоїмось знищити тебе?

— А мабуть, що побоїтесь, сеньйоре полковник.

— Дурень! — спалахнув Бракватіста і враз, отямившись, промовив удавано співчутливим тоном: — Мені навіть жаль тебе, хлопче. Ти ж бо не знаєш, що тебе давно вважають за мертвого. Так, так, твої друзі вважають тебе за мертвого. Наші агенти розпустили чутку, що ти загинув під час пожежі в третьому казематі в’язниці. З вікна ти, певно, помітив, що вчора ми палили непотрібні нам папери, і все місто бачило дим, який валив із тюремного двору. Стихія! Нічого не вдієш! І ця стихія згубила нещасного Філіппе Россаріо. Отак, мій дорогий друже. Ти одумаєшся і зробиш те, чого ми вимагаємо від тебе. Короткий виступ по радіо — й ти будеш на волі.

— Але ж я мертвий! — впіймав Філіппе на слові свого ката. — Ви сказали, що оголошено про мою смерть.

Бракватіста на мить завагався.

— Це все дрібниці! Що ж із того, що оголошено? Мої агенти могли помилитися. Всі знають твій голос, Філіппе. Чудовий голос оратора! Ти виступаєш із короткою промовою, одержуєш свої двадцять тисяч песо й відпливаєш за океан. Прекрасна перспектива! Треба бути справжнім дурнем, щоб відмовитись од такої пропозиції.

В кімнаті запала тиша. Полковник обійшов навколо стола, зміряв Філіппе важким поглядом. Неквапно вийняв із кобури пістолет, що холодно блиснув синюватою сталлю, недбало зважив його на руці.

— Даю на роздуми три хвилини, — байдужим тоном промовив Бракватіста.

На Філіппе глянуло вічко пістолетного дула.

Останні в житті три хвилини! Філіппе відвернувся до вікна. Там було синє-синє небо. По ньому ліниво пливла хмарина, неначе вітрило на морській гладіні. Дивлячись на хмаринку, яка в цю мить заполонила всю його увагу, він сказав коротко й скупо:

— Ні!

Бракватіста звів курок, підняв пістолет.

І раптом серед мертвої тиші сполохано задзвонив телефон. Полковник нервово схопив трубку і закричав роздратованим голосом, що він слухає. Хто йому дзвонить? З приймальної генерала Батіса? Припинити екзекуції над ув’язненим Россаріо? Карамба! В чому річ? Масовий страйк! Он воно що… Полковник тупо глянув на Філіппе. Якби телефон запізнився хоча б на кілька хвилин, він, Бракватіста, власноручно вирвав би язика й виколов очі цьому червоному дияволові. Всі дванадцять куль свого пістолета він ввігнав би в його голову. Він топтав би його тіло доти, доки воно не втратило б людської подоби.

Але Батіс злякався. Філіппе Россаріо залишиться живим.

— Ви чуєте, Філіппе, — нахилився над столом полковник. — Ви чуєте, Філіппе Россаріо? Уряд дарує вам життя, але запамятайте: в моєму пістолеті залишиться куля, яка буде чекати на вас. Все життя я буду носити цю кулю, Філіппе Россаріо… Все життя шукатиму зустрічі з вами…

…Бракватіста немов прокинувся від сну. Намацав пістолет. У нього була куля, яка чекала Філіппе Россаріо. Правда, він може випустити її зараз, у голову цього старого дурня. Але ні, ще рано. В Антоніо не стане сил чинити опір, він скаже більше, ніж колись сказав його син.

Свічки палахкотіли на повну силу. Темні кутки кімнати то глибшали, то випинали до світла свої гострі ребра. А за вікнами дрімала ніч, найнепроглядніша ніч, яку будь-коли бачив полковник Бракватіста.

Старий Антоніо швидко хрестився.

Себастьян Олів’єро сидів біля столу і пив коньяк. Монотонне кумкання жаб здавалося йому таємничим голосом грізної сельви, а чорні тіні поліцаїв, що чинили допит, — зловісними привидами. Тіні били старого Антоніо ногами, про щось питали його, щось доводили, в чомусь переконували. Старий падав на підлогу. Його підводили й знову били. Себастьян Олів’єро був до всього байдужий. На нього навалилася втома. Він заплющив очі й гнав од себе гнітючі думки.

Полковник Бракватіста поклав Себастьянові на плече руку.

— Алло, Себ! Цей, здається, вже готовий. Не сказав жодного слова.

— Вони мов дерев’яні, - кволо відповів комісар.

Надворі почулась голосна лайка. Хтось намагався прорватися в мерію. Але патруль не пропускав. На ґанку загупали кроки. Рвучко розчинилися двері — і до кімнати влетів Ганкаур. Волосся на ньому було скуйовджене, очі горіли недобрим вогнем. Велике смагляве тіло вилискувало від поту. Видно, Ганкаур біг багато кілометрів.

Він приніс недобру звістку про сутичку з людьми доктора Коельо. Ганкаур говорив сердитим голосом:

— Білі люди вбили людей апіака. Багато людей. Вони влаштували засідку в лісі й зустріли нас кулями.

Комісар розлютився. Він засипав індіянського вождя образливими словами. Схопивши Ганкаура за плечі, Себастьян несамовито закричав:

— Ти — підлий син сельви, виплодок ягуара й пантери! Якщо ти збираєшся ховатися за нашими спинами, я перший застрелю тебе, як собаку. Де твої воїни?

Ганкаур дивився на одутле обличчя комісара, на його вузенькі очі й чомусь думав про зустріч у лісі. Перед його зором ще й досі тремтіла гостренька борідка доктора Коельо. “П’єтро”, - лунало у його вухах. Він теж назвав його чудернацьким іменем “П’єтро”… А цей кричить і називає образливими словами.

— Замовчи, скажений дияволе!

— Ти… ти смієш…

— Я перегризу тобі горло, якщо ти ще раз образиш великого вождя апіака Ганкаура.

Його струнка мускулиста постать майнула до дверей.

Вогники свічок злякано затріпотіли. З гуркотом упала на підлогу пляшка й покотилась під ноги комісарові.

Біля самого порога Ганкаур зупинився. Йому раптом до болю, до нестерпного щему в серці захотілось дізнатися про все. Схопившись руками за одвірок, він, не повертаючи голови, спитав:

— Хто такий П’єтро?

Себастьян розгубився. Що сказати цьому дурневі?

— Вернися, касік могутнього племені апіака. Комісар Олів’єро забирає назад усі погані слова, які він сказав тобі.

Ганкаур вернувся до столу.

— Хто такий П’єтро? — повторив він з притиском.

— Я вперше чую це ім’я, — вдав здивованого комісар. — Ти почув його від негідниці на Ріо-Оскуро?

— Я почув його також від доктора Коельо. Він назвав мене П’єтро і вистрелив мені в груди. Але добрий дух не захотів моєї смерті.

Себастьян поклав Ганкаурові на плечі руки- це мало свідчити про їхнє цілковите примирення.

— Клянусь тобі, Ганкауре, що я розгадаю таємницю доктора Коельо. Ти не повинен більше думати про це. Злий дух Курукіра відмовиться від тебе, якщо ти забудеш своє справжнє ім’я. Я не знаю ніякого П’єтро, я знаю великого касіка Ганкаура.

Його урочистий тон заспокоїв індіянина, повернув йому певність.

— Я вірю тобі, комісаре, — примирливо озвався Ганкаур. — Мої люди помстяться за смерть своїх братів.

— А від мене ти отримаєш велику нагороду, — сказав йому Себастьян.

Далі розмова пішла в спокійному діловому тоні.

Комісар розповів Ганкаурові про те, що люди доктора Коельо збираються вирізати усе його плем’я, що вони не будуть щадити ні дітей, ні жінок. Їм на допомогу приїхали чужинці, які подорожували на судні “Голіаф”. Жаль, що тоді Ганкаурові не вдалося запалити корабель. Сьогодні вночі білі чужинці стали на якір біля причалу і, мабуть, завтра ж вирушать у далеку дорогу. Злий дух Курукіра повинен покарати їх.

— Я ще не чув від нього такого наказу, — промимрив Ганкаур, збагнувши, що йдеться про досить-таки небезпечне діло. Мати справу з білими чужинцями Ганкаурові зовсім не хотілося.

— Я тобі наказую! — підвищив голос комісар. — Білі чужинці не повинні заглиблюватись у сельву. Якщо вони вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них і…

Себастьян Олів’єро на мить затнувся. Він звик убивати й калічити, приневолювати й ганьбити, але він завжди робиз це мовчки і в наказах завжди був обережний.

- Їх треба знищити! — бадьористим голосом докинув полковник Бракватіста. — Всіх до одного. Тільки подалі від селища. І щоб анінайменшого сліду!..

— Так, так, — підхопив Себастьян Олів’єро, — подалі звідси! Чуєш, Ганкауре?

Ганкаур розумів Себастьяна.

— Мої люди можуть оточити “Голіаф” і спалити його разом зі всіма, хто там є, - хизуючись, сказав Ганкаур.

Але Себастьян обірвав його:

— Ти не зміг спалити “Голіаф”, коли він ішов по річці. Тепер пізно. Запам’ятай мій наказ: якщо білі не вийдуть із селища, не чіпай їх. Якщо вони підуть до селища Курумба або до людей племені арекуна, ти повинен покінчити з ними.

Ганкаур опустив голову. Чорне волосся закрило йому чоло. Він усе зрозумів і до всього був готовий.

Не сказавши більше ні слова, він, задкуючи, наблизився до дверей, потім круто повернувся й вийшов із мерії.

Себастьян чув, як по дерев’яних східцях ґанку швидко затупотіли босі ноги.

І тоді полковник Бракватіста промовив твердим незаперечним тоном:

— Ми негайно починаємо діяти і вирушаємо до ранчо Гуаяніто. За півгодини гніздо Коельо буде знищено, як мурашник. Я звик до нічних операцій.