"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

Посланець північних братів

Люди доктора Коельо лежали в густих бананових хащах і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.

Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.

Бійці скупо перекидалися словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.

Доктор Коельо, з забинтованою головою, крокуючи по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Це був той самий Філіппе Россаріо, перед яким доктор почувався досі винним. І не тільки почувався. Він пообіцяв своїм людям наслухатися до слів братів-комуністів, вони мусять діяти тільки разом. Але зараз, зустрівшись з Філіппе, доктор знову відчув бажання відстоювати своє. Філіппе вимагав рішучих дій, Філіппе привіз план загального повстання проти диктатора. Але ж це означатиме знову кров, кров і кров. Господи, як йому бути, старому доктору Коельо? Хто ж із них має рацію?

Так, в душі доктор Коельо відчував свою вину. Він визнав цю вину перед своїми бійцями. Даремно він не послухався тоді Філіппе Россаріо, ще тоді, як Чорний Себастьян зачаївся у себе в селищі. Все було б тепер зовсім інакше.

Він пам’ятає: цей запальний енергійний чоловік з’явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв’язку з “лісовими волонтерами” верхів’я Ріо-Оскуро. За підшивкою капелюха в нього була маленька записочка, яка засвідчувала його особу.

Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани ударити на поліцейські пости Себастьяна Олів’єро?

Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.

— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Ріо-Оскуро.

Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.

Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми.

Він так і сказав: “Ні бог, ні власна совість не дозволять мені ризикувати життям моїх хлопців”.

Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він міг відповісти йому?

Так, Філіппе говорив гірку правду. Бій вони фактична програли. Ще й як програли! Якби не “атака” свиней, отих розшаленілих вепрів, ще хтозна, чи стояли б вони зараз тут усі гуртом. Цей бій багато чому навчив доктора. І все ж таки його схильна до вічної нерішучості душа чіплялася за старі канони, жахалася відкритого бою, сміливого наступу.

Філіппе все більше гарячкував:

— Та доки ж ми будемо відсиджуватися по лісах? Сеньйоре доктор, зрозумійте, ще великий Карл Маркс говорив: Паризька комуна загинула тому, що вона оборонялася, а не наступала. Невже ті мудрі слова не дійдуть до вашого серця? І потім останній ваш бій… Це ж дивацька річ, сеньйоре доктор! Бій свиней з парашутистами! Звичайно, в аналах історії він лишиться, як досить неординарне явище, як дикий вибрик природи, яка самим своїм нутром відчула правоту нашої справи і стала на наш захист. — Філіппе усміхнувся кутиками вуст, важко зітхнув. — Але сподіватися на те, що якісь свині завжди будуть поспішати нам на поміч, повірте, докторе, це смішно. Це просто безглуздя.

— Та перестаньте ви шпигати мене тими свиньми, — обурився доктор Коельо.

— Я не маю нічого проти свиней, які атакували зарозумілих бовдурів із президентського парашутного полку, — знову не втримався од усмішки Філіппе Россаріо. — Бог з ними, з тими свиньми і вепрами.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Ні, сеньйоре, це ви зрозумійте мене. Ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом гарних, темних, як ніч, очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

“Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів”.

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, а надто в нашій глухій нещасній країні. Погляньте, до чого призвела пасивність президента Матаразо. Він теж над усе боявся громадянської війни. Він теж побоявся закликати до зброї робітників, а коли генерали зажадали від нього розброєння тих загонів, які вже стихійно виникли на окремих заводах, то дав на це згоду.

— Справді… я знаю, що Матаразо хотів уникнути кровопролиття, — кволо заперечив Коельо.

Філіппе Россаріо шанував і любив чесного, самовідданого й душевного Матаразо. В дні, що передували путчу, він застерігав президента Матаразо: треба діяти негайно! Треба створити Червону гвардію! Треба вчитися в росіян!

— Якби ми мали бодай двісті тисяч червоногвардійдів, хунта не виповзла б із своїх лігвищ. Тільки наступ гарантує перемогу над підлими вбивцями. І сьогодні ви повторили помилку Матаразо, дорогий мій докторе! За помилку Матаразо наклало головою триста тисяч наших друзів. За вашу помилку, любий Коельо, — десять.

Доктор опустив голову. Десять бійців! Він загубив десять бійців! Тепер від нього вимагають нової крові, смертей, мук…

Годі, вирішено! Вони будуть збирати сили і готуватися до загального виступу. Хто знає, може, ще вдасться змусити тирана до безбройної капітуляції.

Філіппе Россаріо в безпорадності розвів руками. Чи ж варто сперечатися з старим? Він надто зжився з своїми уявленнями про “доброту й справедливість”, надто засліплений ілюзіями. Але Россаріо знав, що настане час, коли саме життя примусить доктора Коельо відгукнутись на заклик комуністів. І тоді вони ще вдарять разом на ворога…

Згадали російських мандрівників. Россаріо сказав, що в столиці давно вже знають про їхнє просування. Багато писалося в газетах, навіть були виступи в парламенті. Ніхто не втямить, чому сміливий голландець ховається в сельві, чому він закликав людство до рішучого втручання в діла республіки.

Доктор Коельо ставився до цієї справи трохи скептично. Ось уже понад рік він живе в нетрях Ріо-Оскуро, а нічого не чув про Ван-Саунгейнлера…

— Поліцейське управління пустило чутку, буцімто це діло ваших рук, — сказав Россаріо.

— Мої руки цілком підзвітні моїй голові, - сухо пожартував Коельо.

— Але ви маєте ще й серце, докторе. І серце мусило б почути голос сміливої людини. — Філіппе примружився до безхмарного неба. — Інколи ми виглядаємо дощову хмару з півночі, а вона приходить зі сходу.

— Ви певні, що росіяни принесуть дощову хмару?

— Більше того, докторе. Це буде гроза, благодатна й свіжа. Вони розкажуть світові правду, яка може схитнути трон маленького тирана. Об’єктивне свідчення славнозвісного вченого, погляд за куліси кривавого балагана…

Доктор Коельо згоден з ним. Треба вступити в контакт з професором і запропонувати йому свої послуги. Навіть охорону. Можна виділити для цього третій загін з селища Мокоа. Доктор Коельо готовий віддати наказ. Рука його тягнеться до кишені з олівцем і блокнотом. Але раптом він помічає заперечливий жест Філіппе Россарю. Філіппе проти? Так, Філіппе рішуче проти. Філіппе пояснює, що радянські люди можуть лише співчувати волонтерам, однак вони нізащо не втручатимуться в боротьбу і не приймуть допомоги повстанців, щоб не наражатися на конфлікт з урядом. Головна гарантія їхньої безпеки — мандат Організації Об’єднаних Націй. Генерал Батіс згодився визнати його. Визнати і підтримати своїми урядовими діями. Отже, росіяни не можуть зробити ані кроку, який міг би бути розцінений чи витлумачений поліцією, як дії проти “законного уряду” генерала Батіса. І тому ми не повинні втягувати росіян в нашу політичну боротьбу. Вона поставить хрест на всій їхній місії і зрештою загубить їх. Чорний Себастьян тільки й чекає такої нагоди.

— Ваша правда, сеньйоре Россаріо, — погоджується доктор Коельо. — Але все ж таки з нашого боку було б злочином лишатися цілком безсторонніми. Ви уявляєте, безсторонніми до наших друзів!

— То що ж ви пропонуєте?

— Бути там, де й вони.

— Це непросто, але в принципі…

— Ввійти з ними в неофіційний контакт, щоб, принаймні, знати, чого вони прагнуть?

— Це відомо. Боки розшукують сліди сміливого голландця Ван-Саунгейнлера. І разом з тими слідами — сліди загиблого племені, яке мешкало в районі гори Комо. Але вступати з ними в контакт… боюсь, що це занадто ризиковано, докторе Коельо.

— Тепер уже, бачу, ви, комуніст, починаєте боятися! — іронічно кинув доктор Коельо,

— Не боятися, а бути обережним. Заради нас і заради цих благородних людей. — Філіппе Россаріо починав дратуватися, вічні хитання доктора Коельо доводили його до останньої межі терпіння. — Вся ця балачка стає зайвою, докторе Коельо. Давайте точно з’ясуємо, що ми повинні робити.

- Ми повинні стежити за ними, стежити за кожним їхнім кроком. Якщо Себастьян Олів’єро спробує вчинити якусь підлість, то доведеться зашкодити йому.

За деревами чути голоси, тупіт ніг, тріщать кущі, іржуть коні. Гурт бійців виходить на галявину. Серед них — Мігель і Антоніо. Син і батько, змучені, обірвані, з блідими обличчями і запалими гарячковими очима. Мігель ходив у розвідку і мав розпитати про долю “Віргінії”…

Доктор Коельо серцем чує, що він не приніс йому нічого втішного, і тому жде рапорту з нахмуреним і суворим лицем.

— Так, нічого втішного, — говорить Мігель, молодий, широкоплечий, ніжноокий, в сірих полотняних штанях і розідраній сорочці, з патронташем на поясі і через плече. Тримаючи за лікоть худенького батька, він доповідає про події в селищі. І враз його очі зупинилися на обличчі брата.

— Філіппе!

— Мігель!

Старий Антоніо бачить, як сини його впали один до одного в обійми. Його сини, його кров! Вони забули про командира, про все на світі, вони торсають один одного, заглядають один одному в самісіньке серце.

Мігель показує на батька і Філіппе кидається до нього…

Доктор Коельо нервовим порухом руки поправляє на голові пов’язку, йому боляче, досадно, гірко. Чужа радість ніби ще більше роз’ятрює біль його серця. Вони сміються, ці троє добрих людей. Але ж один з них приніс із собою страшну звістку…

Мігель перехоплює напружений, очікувальний погляд командира, і враз, згадавши все, підходить до нього.

— Вибачте, сеньйоре доктор!

— Я слухаю тебе, Мігелю.

Три коротких слова приніс з собою Мігель, коротких, як блискавка, і болючих, як рана від мачете: “Сеньйора Ернестіна вмерла”. Він не промовить їх. Для чого повторювати те, що вже сказали очі і вся його розхристана постать? І хіба батькове серце доктора Коельо не збагнуло давно, на кого підняв свою брудну руку Себастьян Олів’єро? Так, так, Себастьян Олів’єро смертельно поранив сеньйору ще на “Віргінії” і підпалив суденце…

Кволий голос Мігеля вплітається в батьківське горе доктора Коельо, пекучим зашморгом давить йому груди.

— Мулатка Мерфі розповіла мені, що до сеньйори заходив якийсь індіянин, — каже Мігель. — Напевно, її друг, її посланець.

- Її друг, ти правду кажеш, Мігелю, — монотонно, з вимученим спокоєм мовить доктор Коельо.

— Мулатка Мерфі не знає, куди пішов індіянин. Він зник безслідно. Він дуже боявся зустрітися з поліцією…

— Він мусив боятися поліції, Мігелю. Що ж далі?

Мігелеві більше нічого говорити, він мовчить, ловить у собі якісь думки, переступає з ноги на ногу і враз, посміхнувшись, каже:

— Я бачив сьогодні вранці людей сеньйора Крутояра. Вони лагодяться вирушати в дорогу. Чув, що мають намір мандрувати в глибину сельви.

Доктор Коельо дякує Мігелю. Потім відводить убік Філіппе Россаріо, і вони, такі несхожі один на одного — могутньоплечий робітник і старенький з борідкою клинцем доктор — зважують останні новини і шукають остаточних погоджених рішень.

— Очевидно, сигнал, якого ви так чекали, прибув, — каже доктор Коельо.

— Так, чекали ми і, сподіваюся, ви теж, сеньйоре доктор, — промовляє трохи дражливо Філіппе Россаріо. — Отже, скоро будемо виступати. Коли почнуться дії і підніметься народ, наші суперечки з вами відпадуть самі собою.

— Можливо, Філіппе, хоча я хотів би ще раз просити вас про обережність…

Філіппе Россаріо дружньо обнімає старенького доктора за плечі.

— Мила ви людина, у нас є план, конкретний план, і я хочу, щоб це був і план вашого загону, план вашого серця. Нагадаю вам: до нас поспішають політичні діячі, що довгі роки перебували за кордоном. На чолі їх стоїть син славнозвісного генерала Матаразо — Феліче Матаразо. Феліче прибуде морем, на шхуні, з загоном волонтерів, вони висадяться на березі. І тоді ми даємо сигнал для загального виступу…

— Даруйте, ви знову про повстання? — викривив вуста доктор.

— Ні, спершу ми закличемо народ до загального політичного страйку. На вулиці вийдуть мільйони. Народ зажадає відставки генеральської хунти. Нас підтримає провінція, всі найдальші закутки республіки, включаючи й райони Ріо-Падамо. Генерал мусить зрозуміти своє безвихіддя. Він піде у відставку, і тоді Феліче Матаразо буде обраний новим справжнім президентом країни. Отже, для нас зараз найголовніше — сигнал від закордонного центру. Ми запалимо його на вершині Комо. Зв’язківець поруч, шукає нас…

Доктор Коельо обмацує рукою рану, нахмурює брови. Підкинувши враз голову, гукає в гущавину:

— Орнандо!

Смаглявий юнак в елегантному, крислатому сомбреро вихоплюється з кущів. Вся його струнка, пружна постать промениться молодечою силою.

— Ти підеш у селище Курумба для зустрічі з посланцем “Віргінії”.

— Я готовий, батьку!

- І по дорозі розпитаєш у індіян арекуна про росіян. Ти розумієш мене, Орнандо?

Звичайно ж, він розуміє. В підкинутій до капелюха руці, в широко розплющених очах горить бажання швидше вибратися на нелегку справу. Він умить дістанеться куди треба. А якщо негідник Олів’єро, цей підлий, нікчемний пес заміриться перешкодити шановному радянському сеньйорові, то Орнандо нагадає про себе. Ніколи ще його рука не хибила.

Коельо бачить, як смаглява синова долоня важко лягає на кобуру пістолета.

— Правильно, Орнандо! — схиляє доктор поранену голову. — Візьми з собою Мігеля Россаріо.

Добродушний велетень, наче вже давно чекає наказу, зливається могутнім плечем з жилавим, гнучким тілом молодого креола. Двійко друзів готові до діла.

їм підводять коней, засідланих, з притороченими гранатними сумками.

— В дорогу! — підтягується всім тілом доктор Коельо. — Щасливо, батьку! — гукає Орнандо і перший береться за луку сідла.

Бійці, що зібралися на галявині, вигукують якісь прощальні слова, бажають щасливого повернення. Гуде тривожно сельва, чути удари близького грому.

Старий Коельо дивиться вслід вершникам. У його очах все яскравіше спалахують вогники очікуваної бурі. Що віщує йому гроза? Які ще штормовиці пронесуться над цією зраненою і вічно юною землею.

Себастьян Олів’єро нервував. Першою ознакою, яка свідчила про його вкрай збуджений стан, був розстебнутий комір френча. Френч давив комісара, наче удав, ніби петля шибениці.

Сержант Аркаяліс стояв на порозі кімнати й улесливо дивився на свого шефа. Одутлувата пика сержанта дратувала Олів’єро. За інших обставин можна було б зігнати злість на цьому окадькуватому йолопові. Але сьогодні треба стримуватися. Сержант Аркаяліс після нічного бою провів дві години в товаристві з Бракватістою, який запросив його, мов найближчого друга, на полювання в бамбуковий гай. Сержант Аркаяліс почував себе персоною. Ого, ще й якою персоною!

Вони про щось домовлялись під час полювання з полковником, це напевне. Себастьян Олів’єро уявляє солоденьку посмішку на обличчі свого помічника, з якою той викладав високоповажному гвардійському офіцерові пікантні деталі з Себастьянозого життя. Підлий інтриган. Він забув, кому має дякувати за швидке просування по службі…

Комісар вийшов на ґанок. Обвів поглядом принишклу вулицю. Селище лежало перед ним покірне й німе… Але в цій покорі комісарові вчувалася загроза. Кожна хатина таїла в собі зненависть до нього.

Олів’єро сів на коня і бездумно потрюхикав вулицею.

Двоє хлопчаків викотились комісарові під ноги, за ними вилетіла розлючена свиня, худа й загнана, мов собака. Дітлахи, певне, розлютили тварину, і вона була ладна пошматувати їх. Худенькі дитячі ніжки залопотіли по пилюці.

Себастьян Олів’єро грубо вилаявся. Бодай вас зжерли каймани!

Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голову, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, шанобливо вклонившись, поспішила йому назустріч.

— Сеньйор комісар вислухає мене?

У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів’єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні винагороди.

— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась невідома сеньйора…

Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь,

— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Кажи ясніше, відьмо!..

Стара безпорадно розвела руками:

— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індіяни. Вона їхала на кораблі. Вночі її знесли на берег…

Олів’єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни. Вона мала вмерти ще на “Віргінії”, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти жертву з першого пострілу…

Стара зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів’єро тицьнув їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

— Раніше сеньйор комісар давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, хижого звірка. — Сеньйор комісар…

Себастьян замахнувся канчуком.

— Геть, стара жабо!

І, долаючи в собі злість, він поїхав далі вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. “Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже відомо партизанам”.

Олів’єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього стало ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим, А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів’єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: “Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути”. І дико зареготав.

Олів’єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися в дорогу.

— Радий вас бачити, сеньйори! — чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив’язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округи Себастьян Олів’єро.

— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але марно. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…

— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів’єро. — А надто в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми вміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва вміє вітати своїх гостей.

В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва вміє вітати. Сельва вміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів’єро — це теж сельва. Сельва у всьму: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі…

Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирвали жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки — гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.

Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені, підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: “Он ти який, сеньйоро Олів’єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічок… А кажуть про тебе хтозна-що!”

— Я мав поговорити з вами, сеньйоре професор, — сказав Олів’єро чітко й незаперечно.

— Прошу вас! — щось насторожене майнуло в очах професора, і немов тінь лягла йому на обличчя. — Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!

Слідом за Крутояром і Олів’єро до хижі вступили й інші члени експедиції.

Всі сіли до грубо тесаного, нічим не засланого столу.

Себастьян Олів’єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям у їхні чудові краї. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індіяни й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.

— До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! — силувано пожартував Олів’єро. — Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.

Він на хвильку вийшов до коня і приніс добрячу пляшку з яскравою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.

— Я бачу тільки два кухлі, - мовив Олів’єро, озираючись.

— Досить і одного, сеньйоре, — стримано озвався професор. — У нашому загоні існує “сухий закон”, який ми добровільно забов’язалися не порушувати.

— Навіть з нагоди такої зустрічі? — трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. — Що ж, воля ваша.

“Все одно ви скажете мені те, що треба, — подумав він. — Мене не обдурите. А цей коньяк я вип’ю й без вао.

Професор Крутояр, щоб трохи пом’якшити враження від своїх слів, привітно усміхнувся.

— Зрозумійте нас правильно, сеньйоре комісар, — мовив він. — Тутешній клімат і без спиртного вбиває нас зовсім.

— Ах, он воно що! — ніби й справді повірив Олів’єро. — Вас убиває задуха. Що ж, вірю. Подих сельви страшний. Ви ще не знаєте, що таке тутешній клімат. — Комісар налив собі коньяку й одним ковтком спорожнив кухоль. — Ви не знаєте, що таке тропічна лихоманка… Місяць тому на мої каучукові розробки прибула партія індіян. Як завжди, цей набрід тягне з собою і жінок, і дітей… Ну, їх і вкусила жовта мушка. За десять днів од моїх індіянських каучеро лишилося живими п’ятеро. Та й ті ні до чого не придатні.

У Себастьяна помітно псувався настрій. Він уже випив три кухлі коньяку, і хміль добре затуманив йому голову.

Нащо казати зайві речі! Він, звичайно, не збирається нікого лякати, це просто так, для об’єктивності. І потім, як представник влади, він вважає за свій обов’язок попередити й застерегти шановних гостей. Адже за їхнє життя він несе відповідальність.

Дивлячись на професора, на його врівноважене, зосереджене обличчя, Себастьян Олів’єро проймався якимось легким страхом. Твердий погляд професорових очей немов проникав йому в душу. Сеньйори іноземці не хочуть з ним пити, бо, мабуть, теж бояться його.

Перед вікном сумно погойдувалась пальма. Дужчав вітер — певно, насувалась тропічна гроза.

Себастьян Олів’єро мовчав, тупо дивлячись на напівпорожню пляшку. Він поклав собі більше не пити. Іноземці поводилися надто обережно, а йому треба було за всяку ціну дізнатися про їхні наміри.

— Ви даремно пливли кораблем, сеньйори, — озвався він по хвилі. — П’ять годин вертольотом — і ви були б у моїх володіннях.

— На “Голіафі” нам теж було непогано, — відповів професор. — Нас зацікавила ваша країна. Скільки нерозвіданих таємниць. До того ж нам треба дізнатися про Ван-Саунгейнлера.

А Олів’єро нервово засовався на стільці.

— Я дещо чув про Ван-Саунгейнлера, — промимрив він. — Але нічого втішного. Говорять, що його забили дикуни. Разом із сином. Співчуваю вам, та, на жаль…

— Вбили дикуни?

— Так, здається, вбили. — На обличчі Олів’єро проступив вираз скорботи. — Я хотів би застерегти вас, сеньйоре, що й ваше життя… ви повинні правильно мене зрозуміти… Адже я не хочу зайвих жертв.

— Невже наше життя в небезпеці? — Професор примружив очі. Він починав розуміти, яку підступну гру веде’з ними Олів’єро. Проте вирішив поки що не розкривати своїх карт. — Невже ви, сеньйоре Олів’єро, не зможете захистити нас?

— Ладен піти з вами хоч у саме пекло, — ляснув долонею по столі комісар. — Мої хлопці будуть охороняти вас, як самого президента. Однак ви повинні зрозуміти… Ви захоплюєтесь гуманізмом, ви приїхали вивчати етнографію нашого краю. Все це чудово. Тільки ви забули про дикунів із звірячими інстинктами…

— Не розумію, не розумію! — вдавано здивувався професор. — Адже тубільці вже чотириста років живуть під благодатним впливом найсвятішого престолу і під скіпетром цивілізованого уряду.

— Що важать чотириста років проти тисячоліть! — Себастьян Олів’єро відчув, як у ньому пробуджується давно згасла пристрасть до красномовства. — Індіяни були й лишилися звірами. Вони не визнають американської культури…

“Йолоп я! — пронеслося в його свідомості. — Я повторяю слова Бракватісти… Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію…”

Він аж струснув головою. Але слова полковника лізли йому в голову.

— Романтизм минулого віджив. Гідність роду, слава креолів, храми ацтеків… Годі!.. Ми живемо в час американських темпів…

За вікном розгулявся вітер. Ударив грім. Дощові краплі сполохано застукотіли об шибки. В кімнаті стало темно.

Себастьян Олів’єро, припавши грудьми до стола, намагався перекричати шум грому й дощу. Він лаяв індіян, бо все, що він знав найстрашнішого в сельві, все, що лякало тут білу людину, було зв’язане з індіянами. Тубільці лишилися звірами. Так, так, звірами в людській подобі. Американські льотчики не наважуються сідати в тутешніх нетрях. Вони воліють умирати в своїй кабіні, аніж потрапити у вігвами жорстоких араваків. Йому, Себастьянові Олів’єро, не раз доводилось бачити в індіянських хижах залишки американських літаків і льотного спорядження. Індіяни з ненавистю ставляться до білої людини. Вони нападають на нафтові промисли і руйнують вугільні шахти. Адміністрація змушена вирубувати ліси навколо промислів і виставляти посилені військові патрулі.

Професор спохмурнів.

— У нас обмежений час, сеньйоре Олів’єро. Нас чекає дорога.

— А-а, дорога, — п’яно пробурмотів комісар. — То ви прибули до нас на “Голіафі”?

— Так.

— А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою “Віргінія”?

— Ми зустріли “Віргінію”, - мовив професор. — Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекало. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісаре. Хіба не так?

Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.

— Ви кажете, що “Віргінія” стоїть біля берега? — спитав він.

— Стояла, комісаре.

— Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? — важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів’єро.

— Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні сіло ні впало, взялася полум’ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку…

Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.

З його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.

Себастьян Олів’єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на “Віргінії”? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?

— Капітан Пабло узяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ми перев’язали її. Якщо сеньйор Олів’єро вимагатиме від нас офіційних свідчень, ми задовольнимо його вимогу…

Підійшовши до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.

— Я хочу говорити з вами як джентельмен із джентльменом.

— Прошу.

— Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.

— Слухаю вас, сеньйоре Олів’єро.

— Жінка не говорила вам нічого… так би мовити, політичного… ви розумієте мене… В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, спричиняють невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбичних сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.

Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.

Професор підвівся з-за столу. А за ним — Бунч і Самсонов.

Комісар Олів’єро надів капелюха. Він був злий і насуплений. Ступив крок до дверей, раптом став.

— Сеньоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, - я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов’язує застерегти вас: ви даремно квапитесь у дорогу! Я б радив вам зачекати пароплава й повернутися назад — туди, звідки ви прибули. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!

Він бундючно вклонився і поквапно вийшов із хижі.