"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

В країну “Золотої людини”

“…Жадоба розпалювала жорстокість, казкові багатства паморочили людям голови. Кращі королівські офіцери, забувши заповіді Христові, ставали грабіжниками й блюзнірами. Вони піддавали винищенню й загибелі багатолюдні поселення Нового Світу. І бог карав їх своєю десницею, і кидав їх напризволяще, і посилав мор на їхнє військо.

Таким був і безсердечний муж Гонсалес Пісарро, який ділами своїми осквернив добре ім’я іспанського кабальєро.

Як став його брат віце-королем нововідкритих земель, молодий Пісарро, запишавшись і втративши почуття християнської покори, зажадав від брата свого, від Франсіска, призначення на високий пост губернатора Кіто. І одержав він губернаторський пост, солдат одержав і зброю, і коней, і каравели.

А що мало було йому земель, завойованих і освячених перстом божим, зважився він на похід — за гори Анди, у казкову країну Маноа, в царство “Золотої людини”.

340 іспанських вояків та 4000 індіян зібрав Пісарро для великої конкісти. І всі вони, під грім барабанів та музику сурм, вирушили в похід, славлячи свого командира і радіючи наперед неймовірним багатствам.

Перші дні добрий настрій вів завойовників. Далека дорога рівно слалася попереду, коні жваво поспішали до зелених гірських пасовиськ. І, тішачись солодкими думками, сеньйор Гонсалес квапив людей, і люди, не маючи зла на нього, вибиваючись із сил, ішли за командиром.

Але далі гори почали крутішати, потоки шумовиті понеслися в прірвах. Поки дісталися до вершини, багато вояків і індіян, зморених, побитих камінням, попадали на шляху. І великий страх опанував душу сеньйора Гонсалеса. Як бути далі? Куди поведе його дорога — до слави чи до смерті? Все нижче спускалися іспанці за високі Анди, в темні лісові нетрі, в жарку, таємничу країну. Бачили звірів, яких не знали раніше, людей зустрічали, що тікали їм з дороги. В лісі москіти пожирали солдатів, дерева хижо виривали з рук зброю, пустеля наганяла в душу жах і відчай. Все густішим, непроник-нїшим ставав ліс, не було їжі, не було води.

Сеньйор Гонсалес скаженів від безсилля. Не хотілося йому вірити, що замір його гордовитий приречений на ганьбу й загибель. І бив канчуком він своїх носіїв і рубав мечем солдатів, що непокору й острах виявляли до нього. Та бог позбавив його своєї підтримки, і не було йому вже відтоді більше ні просвіту, ні радощів.

Так дійшли вони до великої ріки, що текла з гір, і стали біля неї табором. Далі йти Гонсалес не наважився. Потяглися дні чекання й сумнівів.

Одного ранку прийшов до Гонсалеса молодий офіцер Орельяно, юнак чесний і відважний. Він сказав своєму сеньйорові: “Ваша світлість, звольте вислухати мене”.

І Гонсалес, що лежав у подушках, розбитий лихоманкою і охоплений гіркими думками, закричав у лютім відчаї: “Якщо ви хочете повернутися за гори, то я накажу повісити вас, як підлого боягуза!” Але Орельяно не злякався гнівного голосу, і в очах його не промайнуло ні вагання, ні страху. “Я не прийшов благати вас про повернення, — сказав він. — Про єдине мислю — про спасіння честі й життя мого сеньйора”.

“Як же ви надумали врятувати мою честь?” — спитав Пісарро.

“Звольте вислухати мене, ваша світлість! — сказав Орельяно. — Смерть чекає на нас. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати думають, що їх ведуть на певну загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, ми загинемо і ніколи не повернемося в Кіто”.

“Хто ж дістане нам продовольства? Хто вкаже нам дорогу?” — спитав недовірливо Гонсалес Пісарро.

І відповів Орельяно, людина пряма і чесна: “Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях у царство “золотої людини”. Хай сеньйор Пісарро залишиться з своїми воїнами в таборі, а я спущуся по річці Напо до її гирла, і знайду там провіант, і знайду провідників, і розпитаю про велику країну Маноа”.

Тоді Гонсалес Пісарро вийняв свою шпагу, поцілував її лезо і віддав офіцерові, який став перед своїм командиром на одне коліно і в пошані схилив перед ним голову. Офіцер був глибоко зворушений і не міг нічого сказати, окрім слів, що яскраво засвідчували ніжність його душі і благородство його помислів: “Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя, сеньйоре Гонсалес”.

Два дні майстрували солдати бригантину. На третій день, коли над лісом зійшло сонце, Орельяно з кількома вояками відчалив у тяжку дорогу.

Довго ждав Гонсалес свого посланця. Тропічна задуха змінилася бурхливими зливами. Ріки вийшли з берегів і затопили табір. Солдати доїдали останні шматки яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич.

Минуло п’ять місяців, Орельяно не повертався.

Гонсалес Пісарро все більше втрачав рівновагу, впадав у відчай. Нарешті одного дня він наказав кинути хворих і рушати назад. Повернення додому було ще важчим, ніж перший перехід через Анди. Люди гинули тепер на кожному перевалі, зривалися в провалля, втрачали глузд від спраги й голоду. Загін танув з кожним днем, власне, вже й не загін” а якесь дике юрмисько обірваних, здичавілих волоцюг. Минуло багато днів, сповнених відчаю й розчарувань, і нарешті мізерні залишки “великої армії” однієї ночі покрадьки, без галасу й урочистої зустрічі, вступили в Кіто.

Так бог і провидіння покарали зарозумілого лицаря Гонсалеса Пісарро, який жадобою й гординею своєю осоромив благородне ім’я іспанського гідальго…

Не знав пихатий кабальєро, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці Напо, Орельяно й справді натрапив на велике індіянське селище, — добув там продовольства і спробував повернутися назад. Але на важкій бригантині йому не вдалося подолати стрімкої течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу жителів прибережних поселень, та все було марно. Бригантину зносило вниз.

І сказав тоді Орельяно своїм воякам: “Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нас і не хоче нашого повернення до великого табору. Тож скоримося його волі і віддамося великій річці, оскільки людині не до снаги боротися з небесними стихіями. Попливемо далі й розвідаємо землі, що по праву належать володарю нашому, імператорові Карлу. Підкоримо їх мечем і хрестом і складемо до ніг нашого монарха радісну звістку. Ми чули, що велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Хай же наш шлях проляже туди, піднімемо парус і подамося на розшуки слави й багатства”. Солдати тричі прокричали: “Сант-Яго, вперед!”, напнули вітрило і рушили вниз за течією.

Тепер бригантина пливла могутньою рікою, сам вигляд якої примушував серця мандрівників стискатися від захоплення й подиву. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка іспанці зустрічали індіянські селища і добували собі продовольство.

Одного разу вони причалили до берега і спитали у червоношкірих: “Куди поведе нас ця дорога?” І червоношкірі відповіли їм охоче: “Ця дорога веде у велику країну Маноа, в землі злих духів і лютих чаклунів. Ви зустрінете немало див: потвор з головою ягуара і людськими ногами, риб з вогненними очима, птахів без голови й без крил. Бережіться цих страховиськ — вони хижі й ненажерливі”.

І знову пливла бригантина широкою рікою, й іспанці бачили безкраї ліси, в яких були потвори з головами ягуара, і бачили у воді риб з вогненними очима й багато інших чудес, казкових і неймовірних, які потрясли їхні душі, але не згасили в них бажання здійснити свій відчайдушний замір.

Минуло ще п’ять днів, і ось перед очима мандрівників відкрилася дивна картина: з лівого боку у велику ріку впадала ще одна, менша річка, і вода в ній була чорна, як ніч, і не бачили вони в ній ні риб, ні ікластих потвор, ні чарівних рослин. “Повернемо в цю ріку, — сказав Орельяно. — Хай називають її всі піддані нашого короля і всі сутні, що живуть на цих землях, Чорною Рікою”.

І коли повернули вони в притоку, вода здалася їм ще чорнішою, і навіть небо над ними потемніло й зробилося загрозливим і зловісним. Довго посувались вони, не зустрічаючи ні людей, ні тварин, тільки похмурі береги наганяли на них страх і смуток. Незабаром на обрії з’явилися гори, і річка увійшла в глибоку ущелину. Іспанці зраділи, як малі діти. Вони відчули себе ніби звільненими від усіх турбот і прикростей, їм стало радісно й весело.

Раптом вдалині з’явились індіянські піроги, в яких стояли озброєні луками й списами червоношкірі. Вони молилися своїм поганським ідолам, сповнюючи річкову долину неймовірним галасом. Потім індіяни завели пісню, а четверо, що стояли на плоту під напиналом, почали кидати у воду золоте каміння. Один з тих чотирьох, сяючий, як сонце, стрункий, вродливий юнак підняв над головою меч і виголосив довге заклинання.

“Це — “золота людина!” — сказав своїм солдатам Орельяно, — ми дісталися з вами в казкову країну Ельдорадо”.[2]

Цілу годину, а може й більше, спостерігали іспанці за урочистою церемонією червоношкірих. Нарешті Орельяно вирішив, як і належало офіцерові іспанського короля, виплисти на середину озера і вступити з богоподібним імператором в переговори для того, щоб, зачитавши йому “рекерьєменто”, зажадати від нього цілковитої покори і відданості іспанській короні й папському престолу.

Тож не вагаючись він і вчинив це. І одразу ж червоношкірі припинили свої моління, і їхні воїни шанобливо розступилися і дали дорогу іспанцям до головного плоту, на якому стояв у золоті й оздобах їхній верховний жрець.

Сповнений почуття, гідності й сили, Орельяно послав до “золотого царя” своїх солдатів з запрошенням прибути до нього на бригантину для почесних і рівноправних переговорів.

Верховний жрець був дуже здивований рішучістю невідомого чужинця. В твердій, непоступливій формі він попросив передати білому воїну, що “верховний вождь зараз зайнятий розмовою з добрими духами, які зійшли з священної гори Комо”. Тоді Орельяно, зламавши свою гордість, сам вирішив відвідати “імператора”. Вступивши на пліт, він вийняв послання короля і почав швидко читати його перед вождем і перед всіма індіянами, що стояли в пірогах. Але касік недовго слухав його. “Годі! — вигукнув він іспанською мовою. — Твої слова, біла людино, ображають моє серце. Я пам’ятаю, як такий самий брехливий лист від заморського короля був прочитаний моєму дядькові інкському імператорові Атауальпі. За свою довіру він поплатився життям”. — “Я не розумію тебе, золотий вождю, — промовив з щирим подивом Орельяно. — Яке ти маєш відношення до імператора Атауальпи?” На це гордий індіянин сказав тоном урочистої клятви: “Ми — інки, солдати безстрашної армії Манко. Все своє життя ми будемо боротися проти білих людей. Ми пішли в гори і заснували тут своє царство. Якщо ти, чужинцю, спробуєш нав’язати нам свою волю, ми знищимо тебе. Краще накажи своїм воякам підняти вітрило і покинути наше царство”.

Повернувшись на бригантину, Орельяно довго радився з бійцями, що робили далі. Зрештою іспанці вирішили все-таки пробитися до священної гори Комо, яка виднілася вдалині й де, як зрозумів Орельяно, були багатства нащадків славного Атауальпи. Вони вистрелили з гармати й аркебузів, взялися за весла, і бригантина посунула в саму гущавину червоношкірих. Однак не минуло й хвилини, як індіяни, опам’ятавшись, перейшли в наступ. На корабель посипались хмари стріл, полетіли каменюки. Долину сповнили войовничі вигуки.

Тоді Орельяно, охоплений відчаєм і злістю, востаннє глянув на священну гору і, піднісши до неба молитви, звелів солдатам повертати назад. Бригантина, що чудом врятувалася від вогнених стріл, попливла вниз по річці…”

Крутояр перегортає останню сторінку, скрушно зітхає. Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна сельва дурманливо дихає густими ароматами прадавніх сторіч. Десь там, за тими казково-велетенськими деревами, несе свої теплі води Ріо-Оскуро, десь там похмуро пнеться до сірого неба вершина Комо… Вершина Комо!.. Невже це та сама вершина? Священне місце гордих інків, прихисток розбитих, але не скорених воїнів, мужніх синів Манко, героїв Андських гір? Невже це та гора, про яку сповіщав у своїй радіограмі Ван-Саунгейнлер?

І тут Крутояр з неймовірною виразністю відчув, як чорна пелена загадковості впала з-перед його очей. Йому стає безтурботно весело, шалено весело, як хлопчакові, що вирвався з тісного приміщення на іскристе осоння. Він озирається навколо себе. Як можна спати зараз? Невже вони не чують, що він знайшов ключ, розгадку всієї справи!

— Кириле Трохимовичу!.. Ілля Григорович!..

Але першим прокидається Олесь. Схопившись немов на пожежу, він безтямними очима дивиться на батька. Що сталося? Індіяни? Апіака?

Підводяться Бунч і Самсонов.

— Не дадуть поспати як слід! — бурчить черевань, продираючи свої набряклі очі. І враз його погляд падає на повеселіло-юне, гарне обличчя професора. І враз Бунчеві щось ніби прокльовується в серці. — Стривайте!.. Що сталося? Ви… ви…

— Так, я знайшов! — Крутояр хапає Бунча за товсті, м’ясисті плечі і одним ривком піднімає на ноги. — Я знайшов розгадку таємниці. Чуєте, Кириле Трохимовичу? Дорогий мій Кириле Трохимовичу! Я відшукав у цій жалюгідній книжечці те, що нам потрібно. Ван-Саунгейнлер недаремно послав радіограму. Це не казка, не вигадка. Інки були тут, у верхів’ї Ріо-Оскуро. Ми мусимо збиратися до гори Комо. Завтра ж! На світанні. Там була остання стежка інків. Чуєте, Кириле Трохимовичу!

Бунч важко дихає, бере несміливо коричневу книжечку, шанобливо оглядає її з усіх боків і так само шанобливо віддає Крутоярові.

— В оцій книжці?

Так, в оцій книжці. Крутояр переможно, ще сповнений тріумфу, обводить хижу великими, твердими очима, затаєно посміхається.

Самсонов перший порушує мовчанку:

— Треба негайно іти до касіка Палехо і просити в нього провідників до гори Комо.

Крутояр усе ще сидить з заплющеними очима. На вустах у нього тремтить ледь вловима усмішка. Нарешті він підводить голову і задумливо мовить:

— Так. Треба шукати Тумаяуа. Він допоможе нам у цій тяжкій справі.

Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна стіна лісу вогко дихає ароматами сторіч.