"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

“До сеньйора президента республіки…”

З самого ранку на кораблі панує тиша і тривога. Чути тільки, як глухо туркоче в трюмі мотор та час від часу з капітанської рубки долинає покашлювання капітана Пабло. Старий безперервно смалить люльку І втомленим, байдужим поглядом тягнеться в далечінь. Хто б міг подумати, що в цьому засушеному, видубленому на сонці тілі стільки рішучості й упертості!

О, вранці він показав себе! Вранці “Голіаф” пришвартувався до маленького причалу, і почалося завантаження його трюмів пальним і провізією. З’явилося двоє поліцейських з містечка, що сіріло сонними будиночками поміж кущами агави. Згодом придибав високий, сутулуватий, з непокритою головою падре в чорній сутані. Опецькуватий, із запухлими від сну очима поліцай сказав, що він комісар селища і просить показати йому “седулу”. Яку “седулу”? Хіба сеньйори не знають законів республіки? Він змушений затримати їх і під конвоєм відправити в столицю. При цих словах товстун переможно глянув на падре і для солідності засунув свої руки під туго затягнутий на череві пояс. “Седула” — це особисте посвідчення для кожного, хто перебуває на території республіки, це — закон життя і порядку. Без “седули” людина не може жити, як без повітря. Поліцай широко розправив плечі і гучно втягнув у легені прохолодне, приємне повітря, ніби бажаючи показати, як добре, коли людина може дихати, і як прикро буває, коли їй не дають на те права. А от чи мають таке право мандрівники?..

Крутояр вийняв в’їзну візу з великим штемпелем канцелярії президента і подав її набундюченому комісарові. Штемпель трохи охолодив запальність поліцая, але все ж не забрав у нього наміру чимось зашкодити радянським людям.

— Віза не дає права на подорож, — сказав він грубо.

— Помиляєтесь, комісаре, — сухо посміхнувся професор, — віза є дозволом на проведення всіх наукових дослідів на території республіки.

— Наукових? Гм. — М’ясисте тіло комісара сіпнулося, очі його стали злі й недовірливі. — Ви перебуваєте в районі антидержавних заворушень. В сельві діють бандити.

— Політичні проблеми нас не стосуються. Окрім того, ми розшукуємо голландського вченого Ван-Саунгейнлера, — тихо й трохи урочисто промовив Крутояр. — Якщо ви забули, комісаре, я можу нагадати вам: пан президент минулого року пообіцяв світові докласти всіх зусиль, щоб урятувати мужнього мандрівника.

— Життя Ван-Саунгейнлера під надійним захистом закону.

— Ні, життя Ван-Саунгейнлера під загрозою, комісаре. Весь світ стежить за нашою експедицією, за нашим просуванням, і, якщо ви чинитимете нам перешкоди, це тільки кине тінь на честь президента.

Комісарові довелося відступити. Вернувши документи, він насупився, зиркнув темними очима на кораблик, потім перевів погляд на падре. Очевидно, він ще покладав надію на провісника волі божої.

Падре звів очі, мить подумав і раптом швидко, метляючи полами чорної сутани, попрямував до “Голіафа”. Ше мить, і він зник у трюмі.

Олесь, який спостерігав за тим, що діялося, зробив непомітний знак рукою Самсонову, мовляв, який це піп — “наш” чи не “наш”? Видно, уже здогадався що падре в сутані був не з кращих людей республіки. І Олесика тішило те, що він зумів це одразу втямити. Самсонов у відповідь на його погляд тільки здвигнув плечима і сумно звів брови: розумій, як знаєш!

Тим часом комісар вдоволено оглядав кораблик. Він знав, кого нацькувати на “руських” і хто може взяти на себе’відповідальність перед самим паном президентом. А чому б і ні?

Падре вмів робити таке, про що навіть богові не снилося. Ось чути його голос, гнівний, владний, вимогливий. Святий отець лютує! Сипле прокльони на чиюсь голову. Різкі окрики мішаються з улесливими, майже ніжними словами… Комісар, перезирнувшись із своїми поліцаями, нетерпляче потирає руки… Зараз, зараз свята воля проб’є стіну непокори, зламає опір цих зарозумілих правдолюбців.

І раптом падре вилітає на палубу. Збіг на берег. Задиханий, червоний, погрозив кулаком “Голіафовї”. Комісар невдоволено сопе. Другий поліцай, тамуючи іронічну посмішку, втуплює очі в землю. Мандрівники, нічого не тямлячи, дивляться на священика. А той шепоче щось злісно комісарові, ще раз обпалює кораблик ядучим поглядом, потім плює собі під ноги і цибає в гущавину лісу, до сірих будиночків…

Можна відчалювати. “Голіаф”, погойдуючись на легких хвилях, бурунить каламутну воду і, не кваплячись, виходить на середину ріки.

— Сеньйоре Пабло, що тут трапилося? — питає Крутояр у капітана, який, втупившись злими очима в гладінь ріки, щосили шарпає штурвальне колесо.

Капітанові Пабло дуже кортить розповісти, як він “поговорив” з святим отцем, але він стримує себе І тільки бурчить щось собі під ніс. Крутояр виймає цигарки, пригощає капітана і ніби мимохіть кидає, що ніколи не бачив таких розлючених священиків, як оце тільки-но на пристані. Святий отець мало сутани не загубив, стрибаючи по трапу. Дивний слуга божий!

— Слуга диявола! — озивається Пабло.

- І то правда, синьйоре Пабло. Зустріти в сельві таку невеселу особу, мабуть, мало радості.

— Одне горе від них, сеньйоре, — наливається гнівом Пабло, рука його ще міцніше стискає штурвал, і вся постать аж тремтить від напруження. — Гірше шакалів!

Тепер капітана наче прорвало. Він викладає все, без прикрас і похвальби. Мало він дав перцю тому паскудному попові. Якби не було поліцаїв на березі — скинув би його в річку. За що? О, в них давні рахунки! Ще як генерал Матаразо боровся з хунтою, цей падре служив усякій нечисті. Тоді він був молодий карабінер, гнила смоковниця, нікчемний виродок, що продав у дні путчу свого капітана, відрубав його праву руку і відніс у квестуру на знак своєї відданості хунті. Тепер, бачите, прийшов з погрозами: “Ти не смієш везти далі цих чужинців! Свята церква й свята діва Гвадалупська відступляться від тебе, якщо ти допоможеш безбожникам!”

- І ви не злякалися, кабальєро?

— Я йому сказав, що свята церква відступиться від хунти. Та вона вже відступилася від неї. Наче люди не знають, що недавно на “острові смерті” було розстріляно двадцять священиків, а нашому столичному архієпископові підклали бомбу, і він загинув разом із своїми прихожанами.

Олесик увесь напружився, слухаючи розповідь старого капітана. Ось вона, правда, ось як тут живуть “наші” й “чужі” попи, про яких говорив йому Ілля Самсонов. Цей, у чорній сутані, звісно, ненавидить свій народ. Олесь бачив, які в нього маленькі, мов у пацюка, очиці і як він перезиркувався з поліцейським комісаром. Було б добре, якби капітан Пабло викинув його в річку в пащі кайманів!

А капітан уже провадив далі. Дивовижні речі розповідав він. Тут слухай хоч цілісіньку ніч — не наслухаєшся. Згадав свого улюбленого повстанського генерала Матаразо, й очі його засяяли гордістю. То був славний генерал. За ним ішли люди до війська з усіх поселень, з усіх каучукових плантацій. Генерал Матаразо дуже шанував пана бога і святу діву Аточську. А всяких перевертнів, як оцей піп у чорному, він просто терпіти не міг. Одного разу сталася дивна пригода. Вони тоді всім повстанським загоном готувалися вирушати на столицю і зупинилися на кілька днів у селищі каучеро, щоб поповнити загін та набрати провіанту. Генерал дозволив своїм воякам розташуватися по хижах, хай кожен відсипається, скільки хоче. Та щоб добряче перевірили свою зброю, перелічили набої, аби кожен знав, з чим він піде в бій за свободу. Бо війна — не жарт. Генерал застерігав кожного: сьогодні ми мирні люди, а завтра — солдати вітчизни. Отак і розкошували в сельві. Хто пив, хто співав, хто й справді намагався відіспатися за всі дні наперед. Потім і геть весело стало. Приїхали до табору перекупки з міста, привезли з собою всякий крам і, звісна річ, привезли чимало й горілки. Генерал Матаразо того не полюбляв, але вирішив дати людям свободу: хай перед тяжким боєм трохи потішаться! А втім, невдовзі щось його насторожило Те що його вояки розслабилися, — було не вельми великим лихом. Зате генерала здивувала одна кумедна річ — спершу було наче гамірно, всі почувалися бадьоро, розкуто, але далі людей потягло на сон. Сонькуватість ця вразила генерала Матаразо. Здавалося б, після випитого почнуться співи, веселі балачки, танці, аж ні: у гамаках, на верандах, просто під парканами на землі вкладалися молоді вакеро й одразу ж, наче їх дурманом споєно, провалювалися в тяжкий сон. Виникла підозра: горілка була незвичайна. Її привезено сюди зі злим умислом. Перевірити! Перетрусити! Генерал сам провадив ревізію. Хто продає? Де ті мулатки й індіянки, що принесли з собою гірке питво? Стояли собі скромненько під старим деревом агави і, туркочучи між собою, вихваляли свої пляшечки. Обшукувати їх було не з руки — жіноцтво ж! Зчинять ґвалт, влаштують скандал, осоромлять генерала. Ну, як ти докопаєшся до правди? Генерал ходив із своїми помічниками між рядами торгівок, брав пляшки, принюхувався, придивлявся, насуплено оглядав кожну з перекупок. І враз… втупився оком у дебелу жінку, могутню, як дерево маканілья. Щось здалося генералові підозрілим. Він гукнув свого ад’ютанта і, кивнувши на жінку, скомандував владно: “Стягнути з неї одіжі”. Та — в плач, залементувала: “Санта Марія, як ви смієте, сеньйоре!.. Вас покарає бог!..”. Але Матаразо стояв на своєму: “Стягнути одіж!”. Ад’ютант підступився до жінки, схопив її і враз… у руці в нього опинилася руда перука. І стало всім видно, що зовсім то й не жінка, а справжній дядило, та й не просто дядило, а якийсь святенник, підступний агент. За пазухою у нього була захована торбина з отруйним порошком. Отож, той порошок і всипався непомітно кожному солдатові в пляшку перед продажем, а вже коли отак підперчена горілка випивалася, ну… тут і ставалася біда. Священик у спідниці виявився найсправжнісіньким шпигуном з урядового табору. Його виставили перед лавою вояків, зачитали йому вирок і, одвівши й кущі, розстріляли. Через оту трикляту отруєну горілку наступ на позиції урядових військ довелося перенести на кілька днів, доки весь загін генерала Матаразо не оклигав повністю.

Пабло згадував давні пригоди з явним задоволенням. Аж наче молодів серцем. Та й приємно йому було відкрити душу порядним людям, яких він віз на борту свого кораблика.

— А ви не боїтеся, сеньйоре капітан, що урядові агенти можуть почути ваші слова і заарештувати вас, як ворога режиму? — обережно, щоб не образити старого, нагадав сеньйорові Пабло професор Крутояр. — Не забувайте про концтабір на острові смерті.

— Тепер нас не так просто взяти в руки, — погордливо вигукнув старий капітан. — Наші люди є скрізь, і вони попередять мене. — Старий трохи притишив голос: — Навіть там, біля їхнього президента…

Від тієї сутички минуло дві години. Час немалий, щоб вгамувалися пристрасті в капітановому серці. Судно проминуло чимало річкових закрутів, туркотіло тепер по сліпучій розлитості хвиль між затопленими хижками, поодинокими деревами, що сумовито й безнадійно чатували уздовж берегів, завидькувато дивилися на тих, кому прослалися далекі дороги.

Сонце вибралося на самісіньку середину неба і, розморене, лило на землю потоки нестерпної жароти, спрагло припадало промінням до каламутного річкового плеса.

Річка парувала. Тут, у цих широтах, ніщо й ніде не сховається від безжального сонця, як не може ніщо сховатися й від всюдисущого ока пана президента, від його сторожких поліцаїв. В Крутояровому серці — тоскна тривога. Як скінчиться ця нелегка подорож? Перед професором раптом постало обличчя старого шведа: хрящуватий дзьобатий ніс, очі в глибоких западинах, безкровні губи. Ті губи витискають глухі, пройняті жагучою надією слова: “Ви належите до людей, які не відривають науку од справедливості”. Він був певен, той дивний, впертий чоловік, що професор Крутояр не відмахнеться од його заклику, Так воно й сталося. Так воно й мусило статися.

Крутояр пам’ятає, як вони того дня втрьох — Олеся навмисне послали кудись на вулицюі- зібралися на коротку нараду. Важкий, вайлуватий Бунч, мнучи змокрілу від поту хусточку, довго супив брови, сопів, жував товстими губами, роздивлявся кінчики своїх черевиків, аж доки видавив хрипким, невдоволеним голосом: “Я не люблю романтичних історій, але ви можете розраховуєм на мене”. Гарячий, відчайдушно сміливий Самсонов, схопившись на ноги, замахав руками Він не припускав навіть думки про відмову. Негайно збиратися в дорогу, негайно міняти маршруті Він говорив із таким завзяттям наче хтось думав інакше. Професор засміявся, поплескавши Самсонова по плечу.

— Якщо спільна думка на користь Ван-Саунгейнлера, ми повинні сьогодні ж взятися за підготовку до подорожі. Про Ріо-Анчо ми зараз повинні забути. Шлях наш проляже у верхів’я Ріо-Оскуро. Подзвонимо в голландське посольство і з’ясуємо все, що треба. І обов’язково лишимо лист із застереженням, на випадок якихось ускладнень Хай посольство офіційно повідомить уряд пана президента про нашу експедицію і попросить сприяти нам. Де вже тут вдаватися до провокацій, коли сам президент візьме на себе місію захисту експедиції?.. Хоча, кажучи відверто, нас може спіткати чимало прикрих несподіванок…

І ось тепер оця сутичка з поліцією…

Думка про таємничу радіограму Ван-Саунгейнлера не давала Крутоярові спокою. І чим більше думав він про неї, чим глибше аналізував деталі політичної ситуації навколо голландця, тим болісніше ставало йому на серці.

Ланчія розмірено туркотить, долаючи водяний простір.

— Кириле Трохимовичу, — звертається професор до Бунча, що дрімає в шезлонгу, — вам не здається, що особа голландця чимось дратує місцеві власті?

Бунч сонно щось бурмоче, ніяк не воліючи прокидатися. Та врешті розплющує очі й озивається ватяним, хрипкуватим голосом. На його думку, особа голландця дратує не лише місцеві власті, а й самого президента, того самого пана президента, який ще минулого року оголосив на весь світ про настання в його республіці “тисячолітньої ери процвітання”, який повернув поміщикам-латифундистам всі націоналізовані землі. Уряд пана президента не любить надто цікавих пронозливих іноземців, яким кортить докопатися до чогось сумнівного і таким чином похитнути владу економічних босів і військової еліти. І тому Бунч вважає, що їм треба бути особливо обережними.

— Ми йдемо на пошуки видатного вченого й мандрівника, — каже професор Крутояр, трохи роздратований надмірною Бунчевою обережністю. — Зрештою, ми виконуємо вказівку нашого уряду. Це ніскільки не політична акція, а міжнародна, культурна, гуманістична місія.

— Цілком згоден з вами, професоре, — мляво ворушить губами Бунч.

— Ми не торкаємося їхніх справ, їхньої політики, — гуде басовито Крутояр. — Може, голландець щось там і з’ясував, виявив, може, він навіть має якісь обвинувачення проти пана президента, але це нас не стосується. Ми — науковці, ми — дослідники.

- Із цим я згоден, — бурчить задишкувато лікар.

— То чому ж ці йолопи в поліцейських мундирах намагалися перешкодити нашому просуванню у верхів’я Ріо-Оскуро? Чому піп залякує капітана Пабло? Ви пам’ятаєте, Кириле Трохимовичу, як було досі? Наш кораблик зустріли в порту мало не з тріумфальними почестями. А скільки теплих слів почули ми там! Нас водили по всьому місту, нас ушановували подарунками. Ось, мовляв, як люблять і поважають тут радянських людей. І раптом — поліцейські погрози!

— Ні, зовсім не “раптом”, дорогий професоре, — посміхнувся втомлено Бунч. — Коли мер дізнався, що ми збираємося розшукувати Ван-Саунгейнлера, то одразу ж змінив своє ставлення до нас. Не в його владі заборонити цю подорож, але я бачив, що він ладен був з’їсти нас разом з тельбухами.

Так, це була правда. Історія Ван-Саунгейнлера крила в собі щось незвичайне, суперечливе. Крутоярові згадалися повідомлення, які він читав раніше в газетах про банкет, влаштований Батісом у палаці Мірафлорес на честь “мужньої людини й друга”, про нагородження голландця вищим орденом республіки. Здається, президент Батіс і голландець були давніми знайомими, їх єднали якісь особливі зв’язки ще з часів минулої війни. Генерал Батіс навіть пишався тим, що йому довелося зустрітися в Лондоні з Саунгейнлером, і тепер охоче запрошував його до свого рідного дому. Але те, що було колись, ніяк не в’язалося з сьогоднішнім днем…

Під тент зайшли Самсонов і Олесь.

— Шановне товариство, — сказав, як завжди, жартома молодий географ, — бачу, ви зайняті розв’язанням великих світових проблем. Не забувайте, що світ, як це стверджує один милий, кирпатий філософ, — Самсонов хитро усміхається Олесеві, - матеріальний у всіх його проявах. Отож, для підтримки його матеріального існування чи не поповнити нам свої шлунки найматеріальнїшими предметами харчу? Хто за це, прошу голосувати!

— Я обома руками й ногами за! — враз повеселішав Бунч і встав з крісла. — Шановний професоре, прошу до столу. Мені здається, що за обідом ми позбудемося всіх наших сумнівів…