"Експедиція «Гондвана»" - читать интересную книгу автора (Тендюк Леонід Михайлович)

НЕЗАКІНЧЕНИЙ ПОРТРЕТ

Мов поклик із забуття — Гондвана! Правічна казка, невиспівана пісня…

«А може, то була колиска невідомої нам цивілізації,» — подумав я. Минали тисячоліття, спливали мільйони років. Рушились, порохнявіючи, гори. Під ударами хвиль розмивалися береги — океан поглинав давню твердь.

Так з лиця землі зникли цілі континенти.

Гондвано, де ти?

Твердять же (ще давньогрецький філософ писав), що існувала Атлантида — загадковий, міфічний материк. Чого тільки про нього не придумано! Я навіть бачив фільм, в якому оповідалося, як серед океану, вже в наші дні, люди натрапили на підводний грот, що вів до зниклого материка.

Казкове царство Атлантиди: одноокі велетні, динозаври, інші потвори й страховиська. І водночас — суперечливість яка! — вродливі люди-атланти, нечуваний розквіт культури. То, може, була й Гондвана…

На підступах до банки Корона, зачепившись якорем за грунт. «Садко» зупинився. Пірнаюче блюдце от-от мало вернутися з глибин.

Ми з Куксою після вахти всілися в затінку тенту на високому півбаці («Пивбочка в кінці Дерібасівської», — як його називають хлопці) і знічев'я роздивлялися притихле плесо моря.

Хвиль не було. Синювата товща води віддзеркалювала силует «Садка», наші схилені обличчя.

Я глянув на Сашкове відображення у воді і розсміявся. Кошлатобровий, з гачкуватим носом та пишною бородою, він нагадував грізного вождя Атлантиди.

— Ти чого? — запитав Кукса.

— Смішинка в очі вскочила… А якщо відверто — насмішив твій вигляд: бороду бачу, філософа — ні.

— A, — зареготав Сашко. — Так, да Гама (говорив мені Окань), любили висловлюватися латиняни.

Потім я, настроївшись на ліричний лад, ще пильніше почав удивлятися в глибочінь.

Вода переливисто вигравала під сонцем. Всевладне сяйво наповнювало її невгасним огнем.

Була то якась жива, рухлива й об'ємна картина — полотно, знизу обрамлене м'якими тонами й півтонами темряви, де, мов на гравюрі, кожен промінець окреслював борозенку. Губи мимохіть прошепотіли:

Шторм вляжеться, і вітер відкигиче

В хитливих снастях чайкою.

Тоді

Твоє ясне, русалчине обличчя

Замерехтить й розтане у воді.

Дурманливою ласкою збентежить

Примовкле серце…

Я напружив уяву — і справді в дзеркалі води побачив веснянкувате, з дугами брів та ямочками на щоках Наташине обличчя. Бо так воно й повинно бути: якщо довго про когось чи про щось думаєш, те неодмінно постане наяву. А про Наталку — нехай вона, одначе, не гордує! — я думаю більш, ніж досить. І от — галюцинація.

Потім її миле обличчя розтануло, і на мене глянули чиїсь допитливі, неземні очі.

Де я бачив це вродливе, з профілем камеї обличчя, ці чутливі, напіврозтулені уста, яких легенько торкнулася усмішка? І сам собі відповів: Гондвана.

Такою ось чарівницею в образі камеї привиділась вона, виникла з потаємних глибин моря й моєї приколисаної підсвідомості — я ж бо думав про неї не раз.

Підійшли Альфред Заєць і Юрій Ступа.

Я розповів їм про видиво.

— Усі ви на «Садку» трохи того…

Альфред значуще покрутив пальцем біля скроні.

— Крім тебе, звичайно, — на свою адресу сприйняв дошкульний натяк Ступа, ще й досі ображений недовірою, з якою поставились до його слів про «голос моря».

— Можливо, що й так, — не заперечив Заєць. І, звертаючись до мене, додав — Не забивай, Васько, романтичними дурницями голови. Дивися на речі просто. Ти ж плаваєш не на пригодницькому, а на науково-дослідному судні.

Великий аналітик цей Заєць! Усе він розкладає по поличках, жонглює цифрами й фактами, аналізує й синтезує, через що не лишається місця для фантазування. Мене, навпаки, ваблять пригоди й романтика.

— Романтика? — перепитав Альфред. — Хе, а чого вигадувати? Тобі, хлопче, кортить довідатися про Гондвану. Так цього прагнемо й ми — чи не так, Юро? — звернувся він до Ступи. І вів далі:— Але ми, науковці, не можемо собі дозволити такої розкоші, як ти, — брати в союзниці містику. Аргументи, докази — і тільки вони! — наша зброя. Втім, Гондвана не така вже й химера, як дехто вважає. Десь тут, на дні океану, мабуть, лишилися її сліди. На цьому наполягав і Вегенер, описуючи розпад давнього суперконтиненту… В доісторичні часи, Коли Індостан відокремився від Австралії і завдяки центробіжній силі почав рухатися на північний схід, він насунувся на Азію, внаслідок Чого виникли найбільші на Землі складчасті гірські кряжі — Гімалаї. Південна Америка переміщалася на захід, Африка на…

— Пішло, поїхало! — перебив його Юрко. — Ти, Альфреде, хоч і тезко тому Вегенеру, проте май свою голову на плечах. Навіщо сліпо наслідувати? Дурне це епігонство — от що я тобі скажу!

— Досить, досить, — примирливо кинув Заєць, ошкіривши в посмішці й без того ошкірені зуби.

Хлопці помирилися і, обійнявшись, наче й не було між ними сварки, пішли в кают-компанію. Мене ж побачив старпом. Не довго думаючи, звелів дофарбувати каюту начальника експедиції.

В тій каюті через усю стіну карта. Підводні хребти й западини, котловани й гори — графічне зображення рельєфу дна Індійського океану.

Гліб Семенович зайшов, коли я, стягнувши з обличчя респіратор, саме її розглядав.

— Що, колего, — запитав, — цікавитесь дном?

Гм, колего! — розібрав мене сміх. У замазуреній робі, піт виїдає очі, задуха — чи й не рівня відомому вченому, професорові й доктору наук! Але й ботанік із «Буревісника», Адам Варфоломійович, теж називав мене своїм колегою — це в них, учених, мабуть, така звичка.

І я відповів:

— Ага, цікавлюся. Подібної карти я не бачив.

— І не могли побачити, — сказав Гліб Семенович. — Її склали за кілька місяців перед нашим рейсом.

Океанське дно поставало так зримо, ніби його хто сфотографував. Та, наскільки мені відомо, там ніхто з людей ще не був. Юрко Ступа теж говорив: рельєф Індійського океану вивчений менше, ніж поверхня Місяця.

Про це я й сказав, не криючись.

— О, Юрій Індустрійович, — почувши про Ступу, зрадів Гліб Семенович. — Здібний науковець. Далеко піде, якщо не зупиниться на півдорозі та перестане прислухатися — бідний хлопчик! — до «голосу моря».

У каюті запала тиша. Її порушив сам начальник експедиції.

— Даремно ви, колего, з недовірою ставитеся до можливостей проникнення в океан. Побувати на дні — наша заповітна мрія! — піднесено мовив. — І дехто вже побував, наприклад, французькі океанологи Клод Риффо і Ксав'є ле Пішон. На глибоководних апаратах вони обстежили в Атлантиці широченну ділянку. Але портрет океанського дна написано на підставі численних промірів, які проводилися ще в минулому столітті. Ентузіастами цієї справи були й наші мореплавці. Вас, як видно, цікавить район із координатами, де ми перебуваємо?

Гліб Семенович узяв олівець і, наблизившись до карти, провів ним уздовж Зондського архіпелагу.

— Це Яванський жолоб, трохи південніше — Північно-Австралійська улоговина. А між ними — бачите? — перепитав він, показуючи на руду пляму серед океану. — Банка Корона. Тут ми опинилися випадково, бо район наших дослідних робіт в іншому місці.

Було видно: Гліб Семенович почуває себе серед тих хребтів та западин, як риба у воді. Він легко й просто, ніби йшлося про щось давно знайоме, називав підводні гори й улоговини.

— За величиною Індійський океан третій на планеті, — вів далі вчений. — Зверніть увагу, острови тут переважно в західній частині. Материкового походження: Шрі Ланка, Сокотра, Мадагаскар. Надзвичайно багато — Кокосові, Чагос, Мальдівські — коралових атолів. А такі, як Кергелен, Крозе, Сен-Поль і Амстердам (на останній, — не без гордості зауважив він, — я висаджувався), — надводні вершини вулканів. Вам про ці архіпелаги, очевидно, розповідали. Мені хочеться, колего, якщо ви погодитеся слухати, підняти завісу над підводною частиною Індійського басейну. Так от — почну з улоговин.

Я кілька разів зиркав на годинник — перед вахтою треба було ще занести відро з білилом у підшкіперську, переодягнутися й пообідати, — а професор не вгавав:

— Завдяки нашим багатолітнім старанням з'ясовано: одні улоговини оточені суцільними хребтами, інші відокремлені порогами. Є й такі, що з'єднані, ніби каналами, глибокими проходами. Ну, та я сподіваюсь: ми з вами спустимося туди і на власні очі побачимо оголене обличчя Землі. Особливо нас цікавлять рифти, коритоподібні щілини, які розтинають вершини серединних океанійських хребтів. Рифти — справжні вікна, в яких замість шибок тонка кора, утворена із вичавленої з глибин землі мантійної речовини. Самі розумієте, колего: крізь ті вікна є нагода зазирнути всередину планети, довідатися про механіку походження Землі. А розгадка існування тієї ж таки Гондвани може стати вирішальним штрихом для довершення незакінченого портрета океанського дна, хоч особисто я скептично настроєний, коли йдеться про затонулу Атлантиду, Пацифіду, Лемурію чи Гондвану: геофізичне зондування показало, що їх на серединних океанійських хребтах бути не може. Отже, лишається домалювати решту дна, віднайти там материкову кору — передумову для існування континенту.

«Виходить, не лише ми з Куксою мариністи-живописці, як нас називають корабельні дотепники, а й Гліб Семенович — маляр»», — подумки засміявсь я. І, зачеплений за живе отим його «колега», мовив:

— Мене на «Буревіснику» Адам Варфоломійович теж називав колегою.

— Кава?

— Ви знаєте Адама Варфоломійовича? — здивувавсь я.

— Ще б пак! — відказав Гліб Семенович. — Ми з ним разом навчалися в інституті. На курсі нас називали — такі пустуни, як і ваш Окань! — мене, Горлача (хе-хе, — засміявсь він, — я гарно співав), Кованою Горлянкою, а Адама, який, бувало, випивав відро чаю, — Адам-Чаєм.

Трохи помовчав, замріявшись, потім додав:

— Коли зустрінете товариша Каву, неодмінно перекажіть привіт.

Я пообіцяв виконати його прохання. Задеренчав телефон. Професор зняв трубку. — Іду!

Гліба Семеновича кликали зустрічати — воно щойно вернулося — пірнаюче блюдце.