"Голова Дракона" - читать интересную книгу автора (Тендюк Леонід Михайлович)

НАД ПРІРВОЮ

Скеляста порожнява нагадувала конус із зрізаною й перевернутою вершиною — багатометрова прірва, недоступна й похмура, велична і грізна, страшніше за яку важко й придумати.

Внизу лежав океанарій, де недавно відбувалися військові маневри. Дельфіни та загадкові людинориби зникли з очей, а ми, вражені побаченим, сиділи, не знаючи, що робити.

Було радісно від того, що залишились живі, але гнітила думка про безвихідь. Невже ми, як мовиться, потрапили з ринви та під дощ? Не загинули на «Баракуді», то сконаємо тут, у цій лиховісній Голові Дракона.

Сонце перемістилося лівобіч. Навкісне проміння, ковзнувши по скелях, упало півколом, освітило горішній ярус порожняви, через що низ її ніби звузився. В потемнілому повітрі окреслився кожен виступ, став схожим на щаблі довжелезної драбини, яка вела в самісіньке небо.

Із свого сідала — кам'яного карниза ми бачили, як вода в океанарії прибуває й прибуває, піднімаючись вище горловини, крізь яку ми сюди проникли.

Водоспад змовк — печеру затопило. Отже, рада Кіма Михайловича — перейти з озера — мудра: там уже все, мабуть, пішло під воду, і ми давно б захлинулися.

— Що ж далі?! — вихопилося у мене.

Хоч кожен із нас і був сповнений кращих надій, вірив удачі, проте розумів, боячись про це говорити вголос: перехід з озера — тимчасовий порятунок. Відмежовані од решти світу, рано чи пізно ми загинемо. Скоріше всього помремо з голоду. Правда, серед скель на присадкуватих кущах росли ягоди. Біля них метушились пташки, дзьобали ту дрібноту. Тож і нам ягоди можуть знадобитися.

Я нахилився над кущем, нарвав у жменю, поділився з товаришами, попробував сам. Ягоди були кислі й терпкі, мов терен. На зубах — оскома, а відчуття голоду стало ще дужчим.

— Повірите, вола з'їв би, — ковтаючи слину, озвавсь Альфред.

— Розмовами ситий не будеш. Треба, хлопці, добратися до вершини. На ній, можливо, знайдемо і їстівне.

Кім Михайлович відмовився од цієї кислятини, жбурнув ягоди у воду. Альфред мовчки жував.

Тим часом я переліз на іншу скелю.

У заглибинах лисніла вода. Дощова, рятівна і, може, необхідніша нині за хліб.

— Михайловичу, ідіть-но сюди! — покликав я командира.

Він по карнизу пробрався до мене. Угледівши калюжі, вигукнув:

— От і гаразд! Від спраги ми, здається, врятовані.

Я припав губами до води.

На озері і в океанарії вода була солона, а тут вона прісна, хоч і теплувата.

— Зупинись, Васько! — порадив командир. — Погамував спрагу — і досить. Навіщо себе накачувати? Ти ж не верблюд, який запасається наперед.

Мені так хотілося пити, що ніяка сила не могла відірвати мене од кам'яного келиха.

Альфред і собі підійшов до «кринички».

— Не вода — мед, — примовляв він. — Вода та ягоди — чим не компот! — поплескуючи долонею по животі, вдоволено говорив. — Такої смакоти і нашому чудодію Антрекоту Антрекотовичу не зварганити — краще за його остогидливу какаву, хоч зараз і вона стала б у пригоді.

Ми перепочили й полізли вгору.

Голова Дракона гула. За її неприступним базальтовим обводом лютував шторм. Відлуння наповнювало порожняву. Раз у раз чулися вдари, ніби хто молотом гатив по стінах. Примруженим оком синіло внизу плесо. До океанарію було далеко, але й вершина, в покручах чагарів, куди ми лізли, не ближче. Он вона над нами. Пошвидше б туди!

Добре, якщо там безлюддя. Та сподіватись на це даремно: містер Осел і його дружки від нас не відстануть. Вони, напевне, уже чекають, коли ми потрапимо до них у пазури.

«Не надійтеся! — з гнівом подумав я. — Тепер ви, злодюги, нас не обдурите — поквитаємось за все: за смерть Данила, за наш полон».

Як альпіністи, один за одним пробиралися ми по скелях: обходили завали, чіплялися за кущі й карнизи, підтягувались до них на руках. Та Голова Дракона вперто не пускала до вершини, щомиті загрожуючи кинути нас у прірву або розчавити під обвалом.

Спроба вилізти на одну, потім ще на кілька скель виявилась марною. Вони ошкірились урізнобіч, заважаючи просуватися.

Скелі довкола були крутобокі й стрімкі.

— Це — пастка, скажу я вам! — невтішно відзначив Альфред. — Доведеться або піднятися, чіпляючись за ікла над карнизом, або ж вернутися до океанарію. Іншого виходу не бачу.

Він наблизився до скелі, схопився за виступ, намагаючись підтягнутися до карниза, та шпичаки над головою, наїжачившись, не дали, і Альфред відступив назад.

— Пропоную, — сказав я, — подерти одяг, зв'язати мотузку і петлею накинути на той зубець.

На лобатій брилі, як ріг носорога, стирчав довгий кам'яний нарост.

— Слушно, — погодився Кім Михайлович. — А з нього потім переліземо на інший. Ану, Заєць, скидай штани!

Альфред без вагання скинув, лишився в самих трусах.

— Який ти, зайчисько, худий! — співчутливо мовив я. — Видно, дельфін тебе добре полоскотав.

— Краще бути худим, ніж мертвим, — по-філософському відповів він.

— Воно-то так…

Я віддав тільняшку й пасок — штанів на мені не було. Вони сподобались містеру Ослу, і він їх, як і безкозирку, поцупив на «Баракуді».

Ми заходилися дерти одяг. Мало-помалу вийшов канат. Справжнє тобі ласо — довге, з петлею на кінці, яким ковбої в преріях ловлять коней.

— А тепер спробуємо заарканити ним скелю. Кім Михайлович розмахнувся, кинув канат: петля, торкнувшись до виступу, ковзнула по стіні і з'їхала вниз. Ще і ще — не виходить. Тоді Кім Михайлович підійшов з іншого боку. Цього разу ласо зачепилося за ріг.

— Ви — неперевершений ковбой! — підморгнув Заєць. — Навіть не підозрював, що у вас така хватка.

— Ет, пусте, — засоромився командир. — А таки тримається міцно, — смикнувши за кінець, сказав він. — Можна лізти. Хто перший?

Ми підбігли до каната.

— Я!

— І я!

— Разом не вийде, — посміхнувся Кім Михайлович. — Нехай хтось один. Лізь, Альфреде! — наказав. — Ти найлегший — кістки та шкіра.

Заєць зрадів, як радіє дитина, коли їй дістається іграшка. Схопившись за канат, почав підніматися на скелю.

Кінець гойдався, звиваючись у повітрі, та Заєць ліз.

— О, тут справжні хороми! — заглянув він за скелю. — Грот веде кудись у глибину.

Після Альфреда поліз Кім Михайлович, за ним я. Так заарканюючи шпичак за шпичаком, нарешті подолали скелю. Якби-то вона була остання! За нею висли ще неприступніші. Не допомогло навіть ласо, хоч Кім Михайлович і орудував ним неабияк: нарости були ковзкі, петля за них не зачіплялася,

І тоді, щоб пройтися по вертикальному крутосхилу, як циркові акробати, ми почали ставати один одному на плечі. Останній, той, що опинявся вгорі,— ним був я — кидав ласо на гачкуваті виступи, закріпляв канат і, підтягнувшись, кінець подавав товаришу.

Так із горем пополам підкорили ще один бар'єр.

Розчахнута надвоє скеля — куці чортові ріжки — раптом виткнулась із-за чагарів. Вона ніби приросла до високої суцільної стіни, повиснувши над безоднею та над поверхнею океанарію під кутом у сорок п'ять градусів. Посередині на ній росло дерево, за яке я й хотів ухопитися.

Уві сні мені інколи привиджується, що я зупинивсь на краю прірви. Прірва бездонна, і приступка, на якій стою, рушиться, невблаганно тікає з-під ніг.

Цікаво, які жахи приходитимуть у мої сновидіння тепер?

Кім Михайлович і Заєць підтяглися по канату до чортових ріжок і стояли вгорі. Я залишався під ними на карнизі, збираючись піднятися теж.

Ось тоді-то і трапилось те жахливе й непередбачене, від згадки про що мене кидає в піт і стає млосно.

— Не випускай кінця! — гукнув Альфред. — Карниз крутий — ти на ньому не втримаєшся.

Але попередив він пізно, коли канат уже вискочив із рук.

Добравшись до сідловини між ріжками, я вирішив, що далі можна підніматися без каната — треба лише нагнути дерево. Та не встиг за нього схопитися, як воно, мов гумове, почало розтягуватись і довшати.

— Васько! Васько! Хапайся за канат.

Вхопишся, якщо він звисає над прірвою, і рукою до нього не дістанеш… А дерево повзло й повзло. Зміїстими цівками посипався пісок, зачорніло оголене коріння.

Я спробував було гойднутися, щоб відхилитись од прірви, над якою повис, і впасти, нехай і пом'ятим, на скелю.

Не вдалося!

— Ой… — тільки й встиг зойкнути.

І тієї ж миті зірвався зі скелі й стрімголов полетів униз.

У дитинстві коло нашого ставу я не раз плигав із верби в глибоку ковбаню. Та що ковбаня і ті стрибки!

Я летів нині мовби цілу вічність. На мить зір мій вихопив таку картину: довкруг похмурі скелі, внизу, на дні прірви, чорна вода.

Чи я заціпенів, чи забило памороки, — ні про смерть, ні про небезпеку, в якій опинився, не думав. Одне заполонило мій мозок: упасти на воду, впасти сторчма, так, щоб удар був якомога м'якший.

Це вже потім я згадав про випадки, які траплялися з пілотами: один над Альпами упав із висоти семи тисяч метрів і не загинув, — як на ковзанах з'їхав по засніжених схилах альпійських гір. Інший — було це, здається, в роки війни — на нерозкритому парашуті впав на густий ліс, і соснове віття пом'якшило удар.

Упавши зі скелі, я летів, не випускаючи з рук дерева, так, ніби воно могло мені чимось допомогти. Уже потім Заєць розповідав, що я був схожий на парашутиста під кучерявим зеленовітим куполом.

— Або на людину з парасолькою, — додав він.

Не можу пригадати коли і як, але той «парашут», що трохи пригальмував падіння, від мене раптом відділився, — я нарешті випустив дерево і вже падав сам.

Хоч усе довкола сповила тиша, повітря — ані шелесне, я чув посвист вітру, який ніби всмоктував мене у свою круговерть, холодом огортаючи тіло. Таке відчуття буває, коли потрапиш у вир і всесильні струмені води не випускають тебе з обіймів.

Як добре, що змалку я навчився стрибати і солдатиком, і ластівкою! А ще — робити смертельне сальто-мортале — кілька разів перевертатися над водою в повітрі. Може, це і врятувало мені життя.

До поверхні океанарію лишалося кілька десятків метрів. Щоб вирівнятись і, отже, впасти не на живіт, а сторч (мене вже почало нахиляти вперед), я, мов птах крила, розкинув руки, водночас — так, неначе ластами у воді,— підгрібаючи ногами.

Тепер я падав прямовисно — летів стрілою.

Аж перед поверхнею води рвучко опустив руки, притиснув їх до стегон. Напружився, виструнчився — і…

Вода, немов огнем, обпекла тіло, схопила в залізні лещата. Я поринав глибше й глибше, і тиск на барабанні перетинки ставав нестерпним. Досить! Тепер можна стишити рух. Руки мої мимоволі випростались, а ногами я почав відштовхуватись од води.