"Чорні Журавлі Всесвіту" - читать интересную книгу автора (Михайлов Володимир Дмитрович)

Оформлення В. Спицевича

Друкується за виданням “Искатель”, 1962. № 3, 4, 5; 1963, № 4.

2

— Так ось, — вів далі Сенцов, ховаючи усмішку і пильно оглядаючи всіх примруженими очима, — Баранцева ви всі, звичайно, пам’ятаєте, — ну, завідувача сектором астронавігації інституту? Згідно плану підготовки у політ на довколаземну орбіту мали вивести і всіх викладачів — щоб краще розумілися на психіці курсантів. І ось настає черга Баранцеву…

Він зупинився на півслові. Звук, м’який і сумовитий, зародився десь під стелею. Поступово він сильнішав, ставав різкішим, холодною голкою колов вуха. Блимнули голубі плафони. Відтак звук, наче втомившись, почав згасати й затих на низькій, ледь хрипкуватій, буркотливо-жалібній ноті.

— Усім на місця! — чітко промовив Сенцов, хоч товариші його й так сиділи на своїх місцях. — За десять хвилин — поправка…

…Від сильного поштовху на мить запаморочилось у голові, хитнуло в кріслах. На екрані заднього огляду блимнули й згасли довгі вогняні язики.

Сенцов, нагнувшись до закріпленого в центрі пульта — прямо перед його кріслом — мікрофона, натиснув клавішу, виразно продиктував:

— Двадцять — сорок дві… Автоматично виконано корекційний поворот. Уточнено курс…

Калве, оператор, із свого поста керування молектронним обчислювачем уже простягував йому щойно видану друкарським пристроєм стрічку. Сенцов, примружившись, назвав цифри координат корабля у просторі:

— Екіпаж здоровий, механізми і прилади без ушкоджень, пригод нема. Все.

Він вимкнув мікрофон. Повернув своє крісло (середнє з п’яти, які розміщувалися у вигині схожого на підкову пульта) так, щоб краще бачити всіх: чи не треба заспокоїти, підбадьорити товаришів перед важкою ділянкою шляху?

Високий широкоплечий Калве, новак у космосі й людина явно некосмічних габаритів, як жартували товариші, сидів, поринувши в роздуми, машинально пригладжуючи долонею поріділий чуб. Він здавався брилою, яка позичила спокій і незворушність у своїх лічильно-обчислювальних пристроїв, і ніхто, крім хіба Сенцова, не знав про той страх перед простором, від якого Калве ще не встиг остаточно вилікуватися. Калве не підведе. Авжеж…

Поруч із ним відкинувся у кріслі Раїн. Очі його були напівзаплющені, немовби його зовсім не турбував політ, турбували якісь особливості спектра зірки RR Ліри, помічені під час спостереження саме звідси, з простору, вільного від атмосферних перешкод. Невисокий, худий — відомий астроном і водночас штурман, чи, як тепер казали, астронавігатор експедиції, він на перший погляд здавався кволим і якимось чужим у цій тісній рубці, де техніка, техніка, техніка оточувала їх з усіх боків. Та Сенцов, який не перший рейс уже проводив з Раїним (щоправда, то були місячні рейси, але це справи не змінювало), знав, що на вченого можна покластися в усьому.

Сенцов перевів погляд на Азарова. Порив і рух… З нього будуть люди. Лише вдруге в рейсі, а поводить себе, немов досвідчений зореплавець. Поки що, правда, витримки не вистачає. Ось і зараз…

Дійсно, Азаров не міг витримати такої довгої мовчанки, неспокійно засовався у кріслі.

— Ось… — мовив він. — І це називається людина вийшла в космос. А якщо розміркувати — в космос вийшли автомати. Летять вони, а ми їх обслуговуємо…

Сенцов знизав плечима. Калве (він був латиш) неквапливо — щоб не помилитися в російській граматиці — відповів:

— Рухом корабля керують швидкообчислювальні пристрої. Вони з цим справляються краще за нас. Люди виконують свої завдання, машини — свої. Так мені здається…

— А мені не здається! — сердито сказав Азаров. Відстебнувшись, він підвівся і, шарудячи присосками черевиків (з ними можна було при певних навичках пересуватися на підлозі), заходив по рубці, чіпляючись плечима за стіни.

— І взагалі, — запально казав він далі, — киньте ви хизуватися своїми машинами! Та ви, мабуть, з більшою охотою жили б у світі таких ось мікромодульних інтелектів. Ми ж — пілоти і мусимо працювати, вести корабель. А тут організували якийсь санаторний режим. Та коли…

Сенцов не став прислухатися до чергової марної суперечки про те, хто старший: космічне яйце чи курка. Головне було ясно: з хлопцями все гаразд. Повернувши крісло в попереднє положення, він став вдивлятися в зеленавий круглий екранчик локатора, по якому хвилясто струмувала світла лінія.

Двісті шістдесятий день польоту наближався до кінця. Давалося взнаки напруження небувалого за тривалістю рейсу. Не вистачало відчуття швидкості, яке завжди, як відомо, підіймає дух; корабель, здавалось, просто висів у просторі. Одначе спокій цей був оманливий, і напруження від нього тільки зростало: довкола був космос, ще невідомий, недосліджений, який ховав у своїх чорних глибинах безліч таємниць.

Ставала дужчою роздратованість. Що не кажи, а сидіти в рубці чи в тісних постах спостереження протягом дев’яти місяців усім остогидло. Для півторарічного перебування (а саме стільки мала тривати подорож) корабель виявився тіснуватим. Чи це тільки здавалося? Нестерпно хотілося часом вийти, звільнитися, побачити щось не таке набридле, як стіни рубки або каюти, в якій вони відпочивали.

Політ був розвідувальний. Перевірялася можливість облетіти Марс без тривалої, більше ніж на рік, зупинки на коловій орбіті. І нині політ входив у вирішальну фазу: на відстані тридцяти тисяч кілометрів треба було обігнути Марс, Тому так пильно і вдивлявся в обличчя товаришів Сенцов.

Його, як і решту, власне, турбував не сам поворот. Турбувало інше. їхня ракета була не першим кораблем, що полетів із Землі до Марса. Кілька разів засилали сюди автоматичні ракети. Шлях їхній вдавалося простежити доти, поки вони не входили у тіньовий конус Марса. Відтак передача інформації припинялася. Навіть найпотужніші радіотелескопи не могли вловити жодних сигналів. І жодна ракета не повернулась на Землю…

У них поки що все йшло гаразд. Але щось же сталося з тими ракетами, і навряд щоб це була лише випадковість… Щось відбувалося… Що саме? Що?.. Дуже густий метеорний потік? Але ж на ракетах був захист… Зустріч з якимись астероїдами, що своїм притяганням збили ракети з курсу? Однак астрономи таких випадків не спостерігали… Недостатня кількість пального? За розрахунками, його мало вистачити…

Під час польоту вони говорили про це не раз і не двічі. Лишалося повірити в існування якихось потужних магнітних полів, що у вирішальну хвилину чи то створювали перешкоди для роботи електронних штурманів, чи взагалі виводили їх із ладу. Можливо, що машини починали віддавати неправильні накази, і кораблі падали на Марс або відлітали безповоротно у простір.

Щоб розгадати, нарешті, таємницю, цього разу й летіли люди. Вони могли в потрібну мить взяти керування кораблем у свої руки і привести його назад, на Землю. Метеорний захист підсилили. До ракети було долучено космічного розвідника.

Все це робило ракету практично невразливою — невразливою, наскільки це взагалі можливо в космосі. Однак невідома, й від того ще страхітливіша, небезпека, певно, все ж підстерігала їх десь попереду. І Сенцов безпомилково знав, що це про неї думав Калве, гладячи чуба, її намагався побачити Раїн, заплющивши очі, і на неї сердився Азаров, коли лаяв автомати.

…А автомати поки що працювали відмінно. І хоч усі три пілоти по черзі ставали на восьмигодинну вахту — один із них невідлучно сидів біля пульта, — людям лишалося тільки із заздрістю поглядати на запломбовані, закриті багатьма запобіжниками важелі.

Заняття було не з приємних. Час від часу і в Сенцова починало смоктати під ложечкою від бажання зірвати пломби і своїми руками блискуче посадити корабель на Марс. Але він настійливо відганяв ці думки: на все свій час.

Так він заспокоїв себе і тепер. Очі ж його звично стежили за стрілками, і десь підсвідомо велася лічба хвилин. До початку виходу на колову орбіту навколо Марса залишалося тридцять дві хвилини.

В рубці вже точилася мирна розмова про театри. Здається, про ризький балет, а може — про московський. І Сенцов у думках похвалив хлопців за спокій. Потім він відкашлявся, і розмова враз обірвалась. Усі дивились на нього.

— Ну… — сказав він, намагаючись, щоб це прозвучало якомога спокійніше й бадьоріше.

Всі зрозуміли: пора. Калве і Раїн відстебнулися од крісел. Азаров труснув головою — чуб піднявся і став сторч (“Біда із зачісками при невагомості!” — мимохіть посміхнувся Сенцов). Відштовхнувшись од пульта, Азаров поплив у повітрі; він відчинив двері, пірнув у коридор, вигнувшись якось особливо: щоразу Азаров задля розваги знаходив новий спосіб вибиратися з рубки. Калве пересував своє масивне тіло не кваплячись, тримаючись рукою за пульт, — він любив відчувати грунт під ногами. Раїн вийшов швидкими кроками, немовби й не було ніякої невагомості, — на прощання махнув рукою, всміхнувся. Двері за ним гучно зітхнули герметизуючим окантуванням. Він пішов до телемагнітоскопа — так називався найновіший бортовий телескоп, який усе, що потрапляло в поле його зору, безперервно записував на магнітну стрічку.

Із каюти до рубки, немов на зміну тим, що пішли — аби не панувала тут тривожна тиша, — увійшов Коробов, другий пілот. В рубці запахло одеколоном. Сенцов потяг носом повітря, усміхнувся. Коробов сів у кріслі, поруч із Сенцовим. Помітивши його погляд, і собі всміхнувся.

— Чисту сорочку надів… — сказав він весело, немов показуючи самим тоном, що ні слів його, ні можливої небезпеки всерйоз сприймати не слід.

Обидва схилились до мікрофона бортового журналу. Коробов прийняв вахту. Тепер Сенцов міг деякий час відпочивати, ні про що не думаючи, доки попереджувальний сигнал не сповістить про початок маневру. Хоча як це зробити — ні про що не думати, — він так ніколи й не міг зрозуміти.

Сенцов по черзі повернув регулятори, підсилив яскравість бортових екранів. Вони усі заблимали неживим, примарним блиском. З’явився розсип зірок, наче потягло пронизливим холодом порожнечі. Коробов мерзлякувато повів плечима. Сенцов покосився на нього, намацав вимикач курсового екрана, натиснув.

Рубку залляло червонувате світло. Навкісні тіні лягли на стіну, заграли на циферблатах. На мить обидва пілоти відчули легке запаморочення.

Марс висів перед ними кривавим ятаганом. Легкий серпанок пом’якшував його обриси. Віковічна загадка, червоне яблуко розбрату… Досі сперечалися, чи є на планеті щось, окрім піску та убогої рослинності, а можливо — навіть і її нема, чи супутники Марса — штучні, чи було тут коли-небудь високоорганізоване життя…

Відповідь на всі ці питання була поряд, руку простягти: всього за тридцять тисяч кілометрів від ракети світилася Аерія, темніли Великий Сирт, загадковий Лаокоонів вузол… Було від чого паморочитись голові.

Коробов дивився, впершись підборіддям у груди, тихенько сопучи. Сенцов якось непомітно для себе ледь усміхався.

Ось такий вигляд у перемоги — червоний півмісяць на екрані. Без збільшення, з відстані в тридцять тисяч кілометрів. Долетіли-таки!

В кріслі поруч засовався Коробов. Зітхнув. Неголосно промовив:

— Прикро все-таки… Повземо ледь не рік, а років через п’ятдесят-сто люди добиратимуться сюди за день. Ну, за три дні… Ми з тобою, знаєш, хто? З кам’яного віку… Ми зараз у дубовому човнику пливемо, навіть не в човнику, а на рамі, обтягнутій шкурами. А будуть же колись океанські атомоходи на крилах. До того ж пращури наші, в дубових човниках, — вони не знали про майбутні океанські кораблі. Певно, і не задумувались. А ми-то знаємо загалом, що буде після нас. Для цього й працюємо: адже наша робота не стільки навіть для цього покоління, як для прийдешніх. Ти скажеш — так працює багато вчених. Але ж істини, які вони відкривають, лишаються надовго. А про нас згодом що скажуть? Чи зрозуміють вони нас, нащадки? Чи не кепкуватимуть: “Літали тут колись на тихоходах!..” Чи вдасться нам зробити таке, щоб і правнуки сказали: “Ні, не марно наші старі витрачали пальне!”

Коробов насторожено покосився на Сенцова, чекаючи на знайому посмішку: всі знали, що Сенцов людина тверезої логіки. А Коробову хотілося ще поговорити про те, як гаряче, пристрасно любить він свою професію і хоче, щоб не було в ній жодних, бодай найменших неясностей.

Та вже не було часу. Чомусь бажання отакої душевної розмови приходить завжди саме в ті хвилини, коли треба до чогось готуватися, щось виконувати. Коли ж часу вдосталь, мова йде про речі найбуденніші. Тільки у відповідальні хвилини зринає те, що ховається в глибині душі.

І Сенцов нічого йому не відповів, вшнипившись поглядом у стрілку хронометра.

— Останні хвилини… — сказав він неголосно. І йому здалося раптом, що стрілка неухильно біжить назустріч невідомій небезпеці.

— Може, пустимо розвідника? — наче відчувши його тривогу, спитав Коробов.

— Рано, мабуть-таки… — відповів Сенцов. — Пального в нього мало, назад повернутись не зможе. Втратимо, а раптом він по-справжньому буде потрібен?.. — І рішуче закінчив: — Випустимо тільки тоді, коли буде явна небезпека.

На голубуватій поверхні екрана серп планети все вужчав і вужчав, танув на очах, наче вуглинка, що догоряла в мороку. Сенцов перевів погляд на нижній правобортовий екран — там крізь фільтри сяяло темно-багряне сонце. І раптом воно погасло — одразу, ніби хтось різко вимкнув його. Одночасно згасла й червона вуглинка.

Миттю на кількох шкалах стрілки разом хитнулися вліво і завмерли, під сірими кожухами розподільників лунко заклацало — це відключалися сонячні батареї, приєднувалися резервні групи акумуляторів. На панелі далекого зв’язку спалахнув червоний вогник.

Ракета увійшла в тіньовий конус Марса, і для космонавтів настало сонячне затемнення. Почався політ над неосвітленим боком планети. Коробов зітхнув. Сенцов сказав:

— П’ять хвилин лишилося. Підсиль-но освітлення…

Коробов простяг руку до перемикачів. Повернув. І наче не світло, а звук увімкнув він — одразу пронизливим, уривчастим ревінням захлинулися сирени радіометрів, які вимірювали кількість заряджених частинок у просторі. Обидва пілоти, здригнувшись, підвели голови — і прилади замовкли, але тільки на мить, щоб знову завити на ще вищій ноті. Зловісно спалахнули червоні лампи, і у віконцях дозиметрів спочатку поволі, а далі все швидше рушили, заковзали цифрові коліщатка.

Сенцов миттю — швидше навіть, ніж подумав: “Ось воно — те саме!..” — зрозумів, що ракета раптово влетіла в потужний потік проникаючої радіації. Частинки, що летіли із близькою до світлової швидкістю, впиваючись у метал оболонки, породжували зливу небезпечного рентгенівського випромінювання.

Він подивився на прилади. Так, воно проникало і в кабіну крізь захисний шар.

Це було небезпечніше за метеорити, зустрічей з якими, за традицією, найбільше боялись космонавти.

— Ну, що ж вони там? — крикнув Сенцов і різко подався тілом уперед, туго натягуючи ремені.

Та автомати вже спрацювали — на курсовому екрані блиснув яскравий спалах полум’я. Це рвонулася в пітьму автоматична ракета — космічний розвідник. Скоряючись радіосигналам автоматів, що керували нею, вона почала описувати навколо корабля дедалі ширші кола, безперестанку посилаючи лічильно-обчислювальним приладам дані про інтенсивність потоку частинок.

Нестерпно тяглися страшні секунди… Корабель стрімголов летів, можливо, в самий центр потоку, здатного за тридцять-сорок хвилин створити в ракеті такий рівень радіації, від якого не врятують ніякі костюми… Загибель насувалася з гнітючою невідворотністю, мов у кошмарних снах, які навіює космос: коли небувале перевантаження сковує руки й ноги і не можна поворухнути навіть пальцем, аби втекти від невідомої небезпеки.

Нарешті труснуло. На ходовому екрані промайнули вогняні струмені вихлопів. Обидва відчули, як їх притиснуло до ременів: ракета гальмувалася. Автомати знову і знову вмикали гальмівні двигуни, перекладали газові рулі, стрілка лічильника прискорення котилася вправо, а похмуре, похоронне виття радіометрів усе не змовкало. В багряному тремтливому світлі обличчя космонавтів здавалися залитими кров’ю.

Сенцов зціпив зуби, величезним зусиллям волі примусив себе засунути руки в кишені комбінезона — так важко було побороти спокусу зірвати пломби з запобіжників і взяти на себе керування кораблем. Серце владно вимагало: діяти, працювати, вдихнути в механізми корабля своє бажання жити… Руки поривалися з кишень. І вже, звичайно, не повага до параграфів інструкції затримувала їх там, а віра в те, що не може підвести автоматика.

Те ж саме, очевидно, переживав і Коробов. Він зчепив пальці так, що вони побіліли, щелепи його рухалися, наче перемелюючи щось… Та ось ракета різко звернула і пішла на зближення з Марсом. Сигнали тривоги почали вщухати, багряне світло поблідло. Сенцов витер піт з чола, Коробов послабив руки, що неприємно тремтіли.

— Оце так зустріч… — промовив він невиразно. — Звідки ж?..

Сенцов знизав плечима. Марно було гадати: з яких глибин Всесвіту примчав потік космічних частинок, звідки витікала й куди впадала ця невидима і грізна ріка, в стрімкій течії якої вони ледь не захлинулися разом з кораблем? Неможливо було передбачити її раніше, як навесні в лісі під снігом не бачиш струмка, аж доки провалишся в нього й сьорбнеш крижаної води. Та й думати про це зараз не було часу.

Обидва дивилися на курсовий екран. Друга група автоматів, якій було байдуже до будь-якого космічного проміння, акуратно переключила оглядові екрани на прийом в інфрачервоних променях. Марс став значно більшим; ракета помітно наблизилась до планети. Але обчислювальний пристрій чомусь не віддав рульовим автоматам команду вивести корабель на попередню орбіту; можливо, кінець кінцем він відмовив через божевільну вібрацію. А це передусім означало, що курс треба виправляти самим, не покладаючись на автомати.

— Ну, — сказав Сенцов, — ось і дочекались. Оце тобі й особлива необхідність, за якої, як твердять правила, екіпаж має право перейти на ручне керування. Збери всіх…

Коробов натиснув кнопку загального збору. Кілька секунд обидва сиділи мовчки. Першим, притримуючись за стіну, увійшов Калве. Він здавався спокійним, як завжди, тільки пальці крутили застібку комбінезона. Дізнавшись, про що йде мова, він знизав плечима, сів у своє крісло, пристебнувся, почав натискувати контрольні клавіші. Під пластиковим облицюванням обчислювача заспокійливо гуло, брязкало, на панелях мирно спалахували численні кольорові вогники.

— З машиною все гаразд, — сказав Калве, не обертаючись.

Він вислухав завдання — обчислити поворот. Зігнувшись, заграв на клавіатурі щось швидке, як чардаш Монті, ліва рука його підхоплювала виповзаючі з блока інтеграторів стрічки з даними про швидкість, запаси пального, напругу гравітації, відстань від планети. Потім він надів навушники довідника — у вуха поповзли цифри поправок і коефіцієнтів.

Потім зайшли стурбовані Азаров і Раїн — їхні пости були найдалі од рубки. Азаров потирав багряний синець на лобі: ясно, під час спостережень не пристебнувся до крісла. Тепер усі вчотирьох, швидко повертаючи голови, дивилися то на екран, то на швидкі руки Калве.

Їм здавалося, що минуло дуже багато часу, доки машина дзвінком повідомила, що роботу закінчено. Калве пробіг очима стрічку і передав Раїну. Астронавігатор прочитав, пожував губами. Подумав. Сказав:

— Орбіта нестабільна. Під час гальмування втрачено швидкість… — У перекладі на загальнолюдську мову це означає, що ракета під час гальмування втратила хід настільки, що швидкість стала меншою за колову, і тепер, правда, повільно, по пологій спіралі, але корабель все ж падав на Марс.

Це нікого особливо не засмутило — вони могли ввімкнути двигуни і знову розвинути потрібну швидкість. Обчисленням цього маневру й займався зараз Калве. Він знову пустив машину.

Продзвеніло. Калве натиснув клавішу — машина, стрекочучи, викинула із друкуючого пристрою короткий шматок стрічки. Калве, здавалося, чекав, але індикатори разом згасли: апарат вимкнувся.

Калве підняв брови, нерішуче потяг стрічку до себе. Прочитав. Брови подалися ще вище. Прочитав ще раз. Повернувся до товаришів — на обличчі його, здавалося, лишились тільки очі.

— За даними розрахунку, — сказав він поволі, — в цих обставинах ми… як це? Ми не можемо вийти на задану орбіту, якщо хочемо зберегти запас пального для посадки… Перевитрата пального. Із баків останнього ступеня — так тут сказано… Ми падаємо на Марс.