Року божого тисяча п’ятсот дев’яносто третього на долю богобоязливих мешканців Кондовіхта тяжкий спиток випав. Зима тоді була на диво тепла. Вже на Трьох Королів зазеленіли луги, а на Заручини Пресвятої Діви сонце припікало так, неначе в день Тіла Божого. А люди казали, що одразу після Воскресення Христового птаство зграями відлетіло з бору Опатівського, пізніше Чортовим названого, і був то перший видимий знак, що якесь зло там готується.

Коли ж над бором знялося незвичайне багряне, як заграва пожежі, сяйво, ніхто не одважився бодай на милю до бору того наблизитись. Лиш один сміливець знайшовся, і був то медик та алхімік Матеуш Рилюс. Поспішив він туди, як сам пізніше на муках зізнався, щоб вірнопідданий уклін пекельникам скласти. Але про метра[2] Матеуша віддавна вже слава йшла, ніби був він у змові з дияволом й лише завдяки заступництву ясновельможного пана бургграфа,[3] що йому обіцяв перетворити свинець на золото, не був раніше спалений на вогнищі.

Та хоч молились люди безустанно й бамкали дзвони, диявол не схотів покинути бору Опатівського, а, роззухвалившись, прибрав подобу величезного, як воляча голова, павука та й почав навідувати мирних мешканців нощно, а то й денно. Тож пан бургграф ясновельможний довше зволікати не міг і його ексцеленції епіскопові разом з отцями духовними лист про допомогу вислати спромігся. Невдовзі до Кондовіхта прибув і отець Модестус Мюнх, один з найвизначніших інквізиторів графства, котрий не одного вже чорта прогнав, а багато відьом, чаклунів та єретиків на вогнище спровадив. І зараз теж, вислухавши очевидців диявольських відвідин, а ввечері на власні очі побачивши заграву над бором Опатівським, цілісіньку ніч молився ревно, розіп’явшись на землі перед великим вівтарем костьолу Святого Юзефа. А вранці звелів того метра Матеуша спіймати і перед очі свої привести.

Метр Матеуш зразу намагався з отцем інквізитором у диспут вступити, заперечуючи, що був із сатаною у змові. Одначе визнав, що до бору Опатівського ходив, але, побачивши там гриб здоровезний та світний, утік, охоплений тривогою. Диявольські павуки кружляли навколо гриба того, наче оси, в повітрі літаючи, та жоден на нього уваги не звернув і ні лиха, ні добра якогось йому не вчинив. І тому він, медик, єретично доводив, що то були не пекельники, а лише незнані окові людському творіння природи. Але отець Модестус на ці виверти не зважав, а тільки до істини впертого медика навертав, сказавши, що Матеуш з чортами неодмінно покумався, бо ж інакше воїни його з бору Опатівського не випустили б.

Інквізитор Мюнх узявся ще раз по-батьківському напучувати Матеуша, прохав, щоб він у своїх стосунках з дияволом признався, інших спільників або ж спільниць чорта назвав і бога про милосердя молив. Коли ж і це не зарадило, з важким серцем дав на тортури згоду. Метр Матеуш у своїх провинах на муках зізнався, хоча ні спільників, ні спільниць не назвав. Коли ж перед судом став, почав відмагатися, єретичні думки виголошував й дияволів захищав; то іншого вироку суд винести не міг, як тільки спалити його живцем і попіл по шляхах розвіяти.

Коли метр Матеуш уже на ринку під стовпом біля вогнища стояв і кат на вогонь підкладав, налетіли зненацька ті диявольські павуки й, певне, хотіли свого кумчика врятувати, бо довго над ринком кружляли. Люди всі, сторожа міська й навіть сам ясновельможний пан бургграф з дружиною кинулись врозтіч і в костьолі Святого Юзефа поховалися. Тільки безстрашний отець Модестус лишився й хрестом одганяв чортів, аж поки самий попіл од Матеуша Рилюса зостався, а диявольські кумчики назад до бору полетіли.

Цілий вечір і ніч цілісіньку калатали дзвони, в усіх костьолах люд молився, аби бог поміг сатану звитяжити, а тільки-но почало благословлятися на світ, до бору Опатівського рушила процесія. Вів її отець інквізитор у супроводі пріора, усіх отців і братів ордену. І що далі в бір воїни заходили, то дужчий страх огортав їх. Одначе дійшли аж до галяви, про яку Рилюс судові казав. І справді зочили там той диявольський гриб. Отець Модестус велів усім зупинитися, а сам з кропилом і хрестом сміливо на галяву вийшов, розп’яття до того чортового дива повернув і, волаючи “згинь”, почав проганяти диявола.

Аж ось паща гриба розверзлася, і вилетіли з неї два диявольські павуки й до інквізитора почали наближатися. Люди покам’яніли зі страху. Проте отець Модестус стояв спокійний, а тоді вперед, назустріч пекельникам пішов, літанію[4] вголос проказуючи. И дияволи не чіпали його, а поволі до пащі розверзтої відступали. Отець інквізитор ішов за ними далі й далі, й вже до того пекельного дива шапкою можна було докинути, коли раптом з-під гриба виповзла хмара бура і отця Модестуса оповила.

Люди кинулись тікати. Жах смертельний пойняв усіх. Та й не дивно, зрештою, бо не встигли бодай раз проказати “Помилуй мене, боже”, як зірвався вихор пекельний, почувся свист пронизливий, а тоді гуркіт безупинний далеко розлігся, неначе сто громовиць схопилися над галявою диявольською.

Жоден із тих, хто тікав, не смів оглянутися, але ті, що в містечку лишилися, бачили, як здійнялася над бором величезна хмара й зникла в небесах, лишаючи тільки довгу ясну смугу, яку видно було ще опівдні, коли дзвонили до “Янгола господнього”.

Отець Модестус не повернувся. Спочатку казали, що сам Люципер, аби помститися, забрав інквізитора до пекла, але невдовзі його ексцеленція епіскоп запевнив, що, очевидно, мужа святого по тому, як він чортів прогнав, було живцем на небо вознесено.

Тільки через багато років перші сміливці відважилися до бору Опатівського вступити й до забутої галявини наблизитись. Єдиним слідом диявольських відвідин лишився там неглибокий, але довгий і розлогий яр, де буяли лісові трави.

ЗУСТРІЧ

Стояла тепла сонячна днина. Прозорий серпанок туману, що вранці повивав гори, вже розтанув, і лише над вершинами Кармонош нерухомо висіли одинокі білі хмари. Після вчорашньої бурі зелень вигравала соковитими барвами, а ліс, паруючи в сонячному промінні, повнився пташиним щебетом.

Стеф Мікша поставив селектор на землю й, присівши на порослий мохом камінь, розклав карту. Він охоче ліг би десь під деревом і заснув, але не міг зараз дозволити собі цього. Ще вдосвіта розпочав пошуки, прочесав увесь район, окреслений радарними засічками, а наслідків аніякісіньких. Не лишалося нічого іншого, як розігнати сан таблеткою ректону й почати дослідження в зоні, що лежала поза гаданим місцем падіння метеорита. Сумніву не було: у заміри вкралася помилка.

Мікша саме креслив на карті нові межі пошуку, як раптом шурхіт листя і хрускіт гілля привернули його увагу.

Одразу подумав, що за спиною в нього пробирається нишком якийсь звір. Підвівся, огледівся довкола, потім зробив кілька ступнів до кущів і став.

На нього дивилося двоє людських очей.

— Егей! — непевно вигукнув Мікша, трохи здивований нежданою зустріччю.

Гілля знову зашелестіло, і з кущів висунулася дивна постать з волоссям по самісінькі плечі й закошланою бородою. Чоловік мав на собі довгу одіж, що волочилася по землі. Чорний виношений плащ підперезаний грубим мотузом; пошарпана відлога ізсунулась з голови; сандалі на босу ногу — такий був йото незвичайний, наче добутий з театральних реквізитів, убір.

“Що за проява?” — подумав астроном. Пояснити той дивовижний маскарад можна було лише одним: десь поблизу знімають історичний фільм. Мікші зразу спало на думку, що серед учасників зйомочної групи знайдуться очевидці польоту метеорита; вони поможуть йому визначити, де він упав. Тому, не зволікаючи, одразу промовив:

— Я Мікша, метеоритолог. Шукаю тут метеорита. Напевне, знаєте? Він впав учора ввечері під час бурі.

Незнайомець мовчав, вдивляючись в астронома сповненими подиву й неспокою очима. Мікша, не знати чому, сам зніяковів.

— Прилетіли на зйомку? — спитавсь за хвилину, хоча нітрохи не сумнівався в тому, що перед ним актор або статист.

— Звідкіля ти, пане? Хто ти?.. Скажи мені, прошу… — тремтливим голосом відповів незнайомець. На превеликий подив Мікші, він сказав це латиною. Щоправда, то не була мова Овідія,[5] однак у ній бринів відгомін якоїсь сивої давнини.

— Я прилетів із Радова. Шість годин тому приземлився. Недалечко тут, на галяві. Я шукаю метеорита… Він учора впав десь тут, — одказав Мікша інтермовою, але з обличчя незнайомця легко можна було догадатися — той не зрозумів ані слава. “Дивно! Доросла людина, мешканець Землі — і не знає міжнародної мови?”

— Звідкіля ти, пане? — повторив незнайомець латииою.

— Ну, згори, з неба! Шість годин тому… там, у лісі.

Мікша зробив рух рукою, імітуючи посадку. На жаль, знання латини, яку він вивчав за допомогою гіпнопедії,[6] не були такі ґрунтовні, щоб вільно говорити нею.

Незнайомець прояснів на виду.

— Хвала господові нашому на небесах! — захоплено вигукнув він. Коліна йому підігнулись і він упав у траву, до ніг метеоритолога.

Однак не зомлів. Мікша добув із торби плоску пляшечку з живильним напоєм і, підштовхнувши бороданя, притиснув йому до вуст. Той через силу ковтнув кілька разів, і в його очах відбилося здивування.

“Сердега… Певно, був десь поблизу місця падіння метеорита. Шок надто сильний, — подумав Мікша. — А можливо, довго блукав у лісі й охляв з утоми та голоду?..”

Астроном витяг коробочку з ректоном і подав бороданеві таблетку. Той з незрозумілим захватом проковтнув її. Очевидно, він ще й досі був не при собі.

Напій подіяв швидко. Незнайомець збадьорився, посміливішав і час од часу з якимось радісним чеканням поглядав на Мікшу.

— Хвала господові! — знову прошепотів він.

— Хвала господові! — повторив Мікша, гадаючи, що незнайомець, напевно, вживає цей вислів замість привітання.

— Пане, чи візьмеш ти мене з собою? — по хвилі запитав бородань, благально дивлячись на астронома.

Ясна річ, лишати його самого в лісі не можна. Треба відвезти на якийсь медичний пункт або принаймні зв’язатися з його товаришами.

— Звідкіля ти… тут? — спитав Мікша латиною. — Заблудився?

Очі в незнайомця погасли.

— Не знаю, пане, чи заблудився… — відповів стиха. — Завше старався якмога краще служити во славу господа всемогущого…

— Так, так… — пробував заспокоїти його Мікша. — Скажи, де ти був, перш ніж опинився тут?

Незнайомець затремтів. В очах його знову з’явився страх.

— Був… Я був… у пеклі… — ледве прошепотів він. — Пане, будь милостивий до грішника.

— Ти бачив вогонь?! Де це було?

— Не знаю, пане… Дияволи, подобу павуків прибравши, мучили мою нещасну душу… Либонь, гріх страшний учинив я, повірив у силу свою, а не в могутність Всевишнього. Але бог милосердний…

Ясно було — розпитувати далі немає сенсу. Бородань хворий. Тут насамперед потрібен лікар.

Те, що незнайомець знав середньовічну латину й релігію, не дуже здивувало Мікшу. Яких тільки гоббі не мають люди! Він сам колись пробував перекладати Овідія — то чому б цьому чоловікові не вивчати історію християнської релігії? Може, зрештою, він був колись ксьондзом?.. Та й навіщо, взагалі, сушити собі цим голову? Просто під впливом нервового зворушення сердега й далі грає роль, визначену сценарієм.

— Почекай-но тут. Я зараз повернуся, — кинув Мікша бороданеві й рушив стежкою до галявини, де стояв геліорот. Він вирішив через інформаційний центр налагодити зв’язок із групою, яка провадила зйомки в Карконіському заповідникові. Його з’єднали аж із трьома групами, що працювали в радіусі п’ятдесяти кілометрів, але виявилося — в жодній ніхто не загубився. Більше того, жодна з груп не знімала історичного фільму. Загадка — звідкіля взялася серед лісу людина в такому дивовижному вбранні — й далі лишилася нерозгадана. Єдине було певне: незнайомець психічно хворий, і його треба якнайшвидше передати найближчому медичному пунктові. Тільки коли він прийде до тями, можна буде розпитати — адже він напевне знає, де впав метеорит.

Мікша хотів уже подати сигнал на один з найближчих пунктів медичної допомоги, але мимоволі глянув на годинник, і йому раптом спало на думку, що Кама має бути зараз в інституті. Чому б не попросити її, аби допомогла знайти лікаря? А можливо, вона сама забажає оглянути незнайомця. Це дуже полегшило б ситуацію. Летіти сто двадцять кілометрів — всього-на-всього півгодини…

Бородань стояв навколішки на тому самому місці, де його залишив Мікша, й молився.

— Ну, ходімо! Полетимо! — астроном узяв незнайомця під руку і повів до стежки.

— Хвала господові!

— Хвала!

Вони вийшли з гущавини на галяву. Лише тепер незнайомець помітив машину і ніби трохи завагався.

— Не бійся. Вона підніме нас обох! — підбадьорливо усміхнувся Мікша.

Підійшли до машини. Астроном підняв вітрозахисний ковпак, потім висунув запасне сидіння.

— Сядеш тут!

— Я вірю тобі, пане…

Та все ж бородань тремтів, коли Мікша, посадивши його в машину, застібав пасок.

Ротор протяжно завив, і геліорот злетів у повітря. Незнайомець судорожно вчепився в рукав метеоритолога, а вуста його нашіптували молитву.

Піднявшись на триста метрів, Мікша збільшив швидкість.

Темна пляма лісу на схилах Шреніци сховалась за горами. Летіли над барвною мозаїкою будинків відпочинку, розкиданих серед садів і лісових парків. Раз по раз крізь зелень виблискували на сонці плавальні басейни й посадочні майданчики аеробусів.

За Єленьою Гурою вийшли на радіо шосе схід-захід, де Мікша передав керування службі руху.

У повітрі аж кишіло машинами. Над ними снували сигари аеробусів та пузаті веретена колеоптерів. Однак бороданя не так вони дивували, як інші машини, що летіли паралельно з Мікшиним геліоротом. Оберталися диски роторів; крізь прозорі вітрозахисні ковпаки, що скидалися на величезні скляні банки, виднілися силуети людей. На щоках у незнайомця виступили червоні плями, вуста розтулилися, очі спалахували то подивом, то німим захопленням.

Так вони пролетіли понад сто кілометрів. На обрії показалися вершини стрілчастих будівель Радова. А під ними лежали шахівницею водоймища промислового вирощування водоростей, підносились високі, схожі на олівці абсорбаційні вежі заводів синтезу харчових продуктів.

На штурманському пульті ритмічно замиготіла сигнальна лампочка служби руху.

— 11 23… 11 23… Інститут мозку! — наказав Мікша автоматові, який подавав потрібну інформацію.

Ще кілька хвиль — і промислове кільце, яке постачало велетенському містові їжу, воду і кисень, лишилося позаду. Завиднілися житлові будівлі. Сонце вигравало на них веселковими бліками. З’єднані багатоярусними естакадами, будинки здіймалися вище й вище, аж поки не заступили краєвид.

Незнайомця вже не цікавили повітряні машини, що пролітали неподалік; широко відкритими очима він дивився на місто.

Зненацька він схопив астронома за руку й, дивлячись на нього з тривогою, запитав:

— Чи… чи я не помер?

— Гадаю, що ти був… непритомний. Деякий час. Але то нічого…

— То я жива людина?

— Напевно! — ствердив Мікша, роздумуючи над тим, куди хилить незнайомець.

— А хто ти, пане?

— Я вже казав: метеоритолог. Як би тобі це пояснити… Я збираю уламки тіл небесних. Таких, що впали з неба на Землю.

— Мені, пане, важко збагнути, що ти робиш на небі… — помовчавши трохи, почав бородань. — Скажи, коли можна, де я? На Землі чи теж на небі?

Мікша ледве втримався, щоб не розсміятися.

— Поки що ми в повітрі! Але скоро спустимося на Землю.

— А це місто?

— Місто.

Обличчя незнайомця проясніло.

— Місто… Це місто… про яке святий Іоанн Євангеліст…

— Так! Так! — Мікша не хотів заходити в розмову, бо машина вийшла на посадку й сигнальна лампочка показувала, що вони вже приземлюються.

Під ними височіла величезна будівля з блискучим еліпсом посадочного майданчика на дахові. Тим часом незнайомець почав натхнено декламувати співучим голосом:

— “І возніс мене на гору велику й високу… І показав мені місто велике, святий Ієрусалим. Місто те богом дароване й благословенне; сяє воно, мов яспис — самоцвіт найкоштовніший; прозоре, мов кришталь… Оточене воно муром великим та високим, і в мурі тім — дванадцять брам, і на них — дванадцять янголів. А дванадцять брам — то дванадцять перлів. Кожна брама — то одна перлина, а ринок — то золото щире, як скло прозоре. Але храма я в ньому не бачив. Бо сам Господь Бог Всемогущий є храм його…”