Року божого тисяча п’ятсот дев’яносто третього на долю богобоязливих мешканців Кондовіхта тяжкий спиток випав. Зима тоді була на диво тепла. Вже на Трьох Королів зазеленіли луги, а на Заручини Пресвятої Діви сонце припікало так, неначе в день Тіла Божого. А люди казали, що одразу після Воскресення Христового птаство зграями відлетіло з бору Опатівського, пізніше Чортовим названого, і був то перший видимий знак, що якесь зло там готується.

Коли ж над бором знялося незвичайне багряне, як заграва пожежі, сяйво, ніхто не одважився бодай на милю до бору того наблизитись. Лиш один сміливець знайшовся, і був то медик та алхімік Матеуш Рилюс. Поспішив він туди, як сам пізніше на муках зізнався, щоб вірнопідданий уклін пекельникам скласти. Але про метра[2] Матеуша віддавна вже слава йшла, ніби був він у змові з дияволом й лише завдяки заступництву ясновельможного пана бургграфа,[3] що йому обіцяв перетворити свинець на золото, не був раніше спалений на вогнищі.

Та хоч молились люди безустанно й бамкали дзвони, диявол не схотів покинути бору Опатівського, а, роззухвалившись, прибрав подобу величезного, як воляча голова, павука та й почав навідувати мирних мешканців нощно, а то й денно. Тож пан бургграф ясновельможний довше зволікати не міг і його ексцеленції епіскопові разом з отцями духовними лист про допомогу вислати спромігся. Невдовзі до Кондовіхта прибув і отець Модестус Мюнх, один з найвизначніших інквізиторів графства, котрий не одного вже чорта прогнав, а багато відьом, чаклунів та єретиків на вогнище спровадив. І зараз теж, вислухавши очевидців диявольських відвідин, а ввечері на власні очі побачивши заграву над бором Опатівським, цілісіньку ніч молився ревно, розіп’явшись на землі перед великим вівтарем костьолу Святого Юзефа. А вранці звелів того метра Матеуша спіймати і перед очі свої привести.

Метр Матеуш зразу намагався з отцем інквізитором у диспут вступити, заперечуючи, що був із сатаною у змові. Одначе визнав, що до бору Опатівського ходив, але, побачивши там гриб здоровезний та світний, утік, охоплений тривогою. Диявольські павуки кружляли навколо гриба того, наче оси, в повітрі літаючи, та жоден на нього уваги не звернув і ні лиха, ні добра якогось йому не вчинив. І тому він, медик, єретично доводив, що то були не пекельники, а лише незнані окові людському творіння природи. Але отець Модестус на ці виверти не зважав, а тільки до істини впертого медика навертав, сказавши, що Матеуш з чортами неодмінно покумався, бо ж інакше воїни його з бору Опатівського не випустили б.

Інквізитор Мюнх узявся ще раз по-батьківському напучувати Матеуша, прохав, щоб він у своїх стосунках з дияволом признався, інших спільників або ж спільниць чорта назвав і бога про милосердя молив. Коли ж і це не зарадило, з важким серцем дав на тортури згоду. Метр Матеуш у своїх провинах на муках зізнався, хоча ні спільників, ні спільниць не назвав. Коли ж перед судом став, почав відмагатися, єретичні думки виголошував й дияволів захищав; то іншого вироку суд винести не міг, як тільки спалити його живцем і попіл по шляхах розвіяти.

Коли метр Матеуш уже на ринку під стовпом біля вогнища стояв і кат на вогонь підкладав, налетіли зненацька ті диявольські павуки й, певне, хотіли свого кумчика врятувати, бо довго над ринком кружляли. Люди всі, сторожа міська й навіть сам ясновельможний пан бургграф з дружиною кинулись врозтіч і в костьолі Святого Юзефа поховалися. Тільки безстрашний отець Модестус лишився й хрестом одганяв чортів, аж поки самий попіл од Матеуша Рилюса зостався, а диявольські кумчики назад до бору полетіли.

Цілий вечір і ніч цілісіньку калатали дзвони, в усіх костьолах люд молився, аби бог поміг сатану звитяжити, а тільки-но почало благословлятися на світ, до бору Опатівського рушила процесія. Вів її отець інквізитор у супроводі пріора, усіх отців і братів ордену. І що далі в бір воїни заходили, то дужчий страх огортав їх. Одначе дійшли аж до галяви, про яку Рилюс судові казав. І справді зочили там той диявольський гриб. Отець Модестус велів усім зупинитися, а сам з кропилом і хрестом сміливо на галяву вийшов, розп’яття до того чортового дива повернув і, волаючи “згинь”, почав проганяти диявола.

Аж ось паща гриба розверзлася, і вилетіли з неї два диявольські павуки й до інквізитора почали наближатися. Люди покам’яніли зі страху. Проте отець Модестус стояв спокійний, а тоді вперед, назустріч пекельникам пішов, літанію[4] вголос проказуючи. И дияволи не чіпали його, а поволі до пащі розверзтої відступали. Отець інквізитор ішов за ними далі й далі, й вже до того пекельного дива шапкою можна було докинути, коли раптом з-під гриба виповзла хмара бура і отця Модестуса оповила.

Люди кинулись тікати. Жах смертельний пойняв усіх. Та й не дивно, зрештою, бо не встигли бодай раз проказати “Помилуй мене, боже”, як зірвався вихор пекельний, почувся свист пронизливий, а тоді гуркіт безупинний далеко розлігся, неначе сто громовиць схопилися над галявою диявольською.

Жоден із тих, хто тікав, не смів оглянутися, але ті, що в містечку лишилися, бачили, як здійнялася над бором величезна хмара й зникла в небесах, лишаючи тільки довгу ясну смугу, яку видно було ще опівдні, коли дзвонили до “Янгола господнього”.

Отець Модестус не повернувся. Спочатку казали, що сам Люципер, аби помститися, забрав інквізитора до пекла, але невдовзі його ексцеленція епіскоп запевнив, що, очевидно, мужа святого по тому, як він чортів прогнав, було живцем на небо вознесено.

Тільки через багато років перші сміливці відважилися до бору Опатівського вступити й до забутої галявини наблизитись. Єдиним слідом диявольських відвідин лишився там неглибокий, але довгий і розлогий яр, де буяли лісові трави.

“ВІРЮ ТОБІ, КАМО!”

На стінах з’являлися ілюстрації й написи:…ІНСТРУМЕНТ… ІНСТРУМЕН Т… ІНСТРУМЕНТ… І ЦЕ ТЕЖ ІНСТРУМЕНТ… МОЛОТ — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ… ЛЮДИНА ТРИМАЄ В РУЦІ ІНСТРУМЕНТ… І ЦЕ ТЕЖ МОЛОТ… МЕХАНІЧНИЙ МОЛОТ… МАШИНА… МАШИНА — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ ЛЮДИНИ… ЛЮДИНА КЕРУЄ МАШИНОЮ… АВТОМАТ… АВТОМАТ… АВТОМАТ — ЦЕ МАШИНА, ЩО ДІЄ САМОСТІЙНО…

Мюнх натиснув кнопку, і напис на екрані застиг.

— Не розумію. Що означає “діє самостійно”?

— Це машина, яка працює без втручання людини, — пояснила Кама. — Людині не треба керувати машиною. Вона самостійно виконує наказ, що його віддає людина. Так само, як механічний годинник. Тільки багато точніше. Розумієш?

— Авжеж. Як годинник. А це… автомат? — Мюнх показав на пульт дидактомата.

— Звичайно. Коли натискаєш кнопку, автомат дістає твій наказ. Ти щойно звелів йому зупинити проекцію. Рух зображення, — витлумачила Кама.

— Так. Мій наказ… А хто зробив цей автомат?

— Його виготовили інші автомати.

— Виготовили?.. Інші автомати… А хто… виготовив інші?

— А, розумію, — здогадалась Кама. — Перші автомати людина створила власними руками. Але це було давно. Тепер машини самі створюють інші машини. За програмою, яку вкладає в них людина.

— Не збагну.

— Це надто складно. Але поступово ти зрозумієш і те, як діють найскладніші автомати. Наберися терпцю.

— Я терпеливий… І… вірю тобі.

Кама дружньо потисла його руку.

— І це добре. Для початку, — додала усміхаючись. — Ну, тепер далі?

Він заперечно похитав головою.

— Тоді, може, візьмемося за історію? Натисни “четвірку”.

— Я мушу?

— Ні. Коли не хочеш, можна закінчити урок. Хочеш, прогуляємося містом? Як учора?

— Не хочу.

— Я бачу, ти сьогодні не в гуморі. Зле себе почуваєш?

— Ні. Не те… Даруй.

— Тобі ні в чому вибачатися.

— Я не хочу бачити людей.

— Тоді, можливо, полетімо за місто? Погода чудесна.

Він не відповів.

Кама натисла кнопку під пультом дидактомата. Кімнату залило тепле сонячне проміння.

— Ні, ні! Не треба…

— Чому?

Кама захвилювалась.

Мюнх уже чотири місяці перебував у Інституті мозку. Як він змінився! Був заляканим старцем з лицем у зморшках і плямах, з чорними вищербленими зубами, розкошланою посивілою бородою, а став молодим мужчиною з гладенькою шкірою, блискучими зубами й буйним темним волоссям. Борода й чуб підстрижені. Носив чорно-біле вбрання. Воно трохи скидалось на сутану, але водночас відповідало вимогам сучасної моди.

Це був не лише наслідок медичних і косметичних процедур, але й заслуга адаптуючого впливу Ками.

І поводився Мюнх по-іншому. Став спокійніший, а погляд його — природніший. Не скидався вже на дитину, що загубилася в таємничому і грізному світі. Посмілішав і навіть здавався часом самовпевненим. Це вельми вражало тих, хто бачив його чотири місяці тому.

З допомогою гіпнопедії Мюнх швидко оволодів інтермовою і вже розмовляв без перекладацьких автоматів. Охоче вчився, надто полюбляв географію й історію. Щоправда, він нелегко засвоював інформацію, яку подавала йому Кама, хоч була вона відповідно підібрана й дозована. Але часом Кама відчувала, що Мюнх намагається приховати од неї свої думки, а його запевнення, ніби він переконаний в реальності всього, що чує й бачить, не завше звучали щиро.

Сьогодні Мюнх поводився не так, як звичайно. Траплялося й раніше, що не хотілося йому гуляти, працювати чи розмовляти. Але досі казав, чого хоче. Зараз, бачиться, щось інше на думці має, і їй треба було неодмінно дошукатися — що саме.

Кама торкнулася пальцями клавіша, й настінні поляризатори трохи пригасили денне світло.

— Так добре? — запитала вона.

— Добре.

— Ти хочеш лишитися сам?

— Ні! — квапливо заперечив він. — Я хочу… — він не доказав і відвернувся, намагаючись приховати збентеження.

— Скажи, чого ти хочеш?

— Я хотів прохати… — почав він, завагався, потім тихо докінчив: — Розкажи мені… про тебе.

Кама була трохи здивована. А втім, цього запитання уже давно слід було чекати.

— Ти хотів сказати: “Розкажи про себе”, — поправила вона й водночас подумала, що він тоді починає помилятися, коли дуже хвилюється. Але чому саме зараз?

— Так, розкажи про себе, — повторив він.

— Охоче. Що б ти хотів про мене знати?

— Все.

Вона трохи роблено посміхнулася.

— Я гадаю, це було б і складно й нецікаво.

— Розкажи про себе… Від початку.

— Розумію. Ти хочеш, аби я розповіла тобі про своє дитинство?

— Авжеж, — кинув він, ніби трохи вагаючись. — Про дитинство теж.

— Ну що ж… Я була звичайнісінька собі дитина. Як і більшість. Може, правда, трохи плаксива, але як бачиш, — вона знову посміхнулася, — від того вже нічого не лишилося. Народилась я у Варшаві дві тисячі дванадцятого року. Батьки мої досі мешкають там. Обоє лікарі. Коли хочеш, одвідаємо їх. У Варшаві я закінчила школу, а потім студіювала психофізіологію. Після інституту відбувала практику у професора Гарди. Потім приїхала до Радова, в Інститут мозку. І тут лишилась.

— Ти кажеш… вчилася. Чого тебе навчали?

— Я ж кажу — студіювала психофізіологію. Це наука про мозок, про нервову систему, про закони її функціонування. Вона намагається відповісти на питання: у який спосіб сприймаються відчуття, як людина бачить, чує, відчуває запахи. Що відбувається в мозкові, коли ми мислимо. Що таке пам’ять. Одне слово, що таке по суті душа.

— І ти знаєш? — зворушено спитав він.

— Знаю. Звичайно, ще не все. Проте відомо вже дуже багато.

— Але ти не можеш сказати? Правда?

Кама не зрозуміла запитання.

— Про що я не можу сказати?

— Який вигляд має… душа.

Вона посміхнулась.

— Було б трохи важко сказати, який вона має вигляд.

— Отже, не можеш… — зітхнув він.

— Чому ж бо, можу! Я можу розтлумачити тобі, що таке твоє мислення, воля, відчуття, — швидко сказала вона. — Тільки для цього потрібен довший час. Треба також приготувати відповідний ілюстративний матеріал.

— Але ти скажеш?

— Авжеж.

— Звідки ти знаєш усе це?

— Я вчилася.

— Так, але ти ще така юна…

— У наш час люди навчаються значно швидше, ніж, скажімо, сто років тому. Колись доводилось витрачати чимало часу тільки на те, щоб запам’ятати різноманітні відомості, назви, визначення, числа, математичні формули. Нині майже все це засвоюється уві сні. Отже, лишається багато часу, аби застосовувати набуті знання, осмислювати матеріал. Я закінчила основний курс, коли мала сімнадцять років. Роком пізніше, ніж більшість моїх однолітків. Проте тільки практика формує фахові навички. Моїм керівником був профак Гарда. Чотири роки.

— Але це було не тут?

— Ні. У Варшаві.

— Варшава — місто? Таке саме, як і це?

— Разів у шість більше! Ти не чув про нього?

— Чув. Сигізмунд, король польський, захисник віри католицької, двір свій туди перенести збирався…

— Так. І переніс. І місто це — й донині столиця. У найдавнішому куточку Варшави є навіть пам’ятник цьому королеві. Хочеш, я покажу тобі фільм?

— Хочу.

— Кіно! Блокада, прошу ГП-73. Варшава, Е-4. Пуск! — назвала Кама умовне гасло, що вмикало апаратуру.

У залі на мить стало темно. Потім стіни й стелю немовби огорнув туман, що, поволі танучи, відкривав краєвид Аби не крісла й пульт дидактомата, можна було подумати — вони обоє висять у повітрі.

Перед ними, скільки оком сягнеш, розкинулось велике місто, яке перетинала широка стрічка ріки. На її правому березі, відокремлені вузькою смугою зелені, стояли багатоповерхові будівлі, схожі на велетенські медові стільники. Із-за них сягали у височінь, наче стрункі обеліски незліченні хмаросяги. Далі — на схід і північ, аж по виднокруг, що губивсь у тумані, — ділянки буйної зелені, а серед них здіймалися в небо висотні ансамблі.

У західній частині міста також сяяли на сонці численні висотні споруди й комплекси надземного будівництва. Однак ближче до лівого берега архітектура будівель враз мінялася, набираючи вигляду, що будив у Мюнха спогади чогось давно втраченого…

Ця частина міста невпинно наближалася, так ніби вони мчали в якомусь повітряному екіпажі, швидко знижуючись. Он на стрімкому схилі біліє палац з годинниковою вежею. Поруч, серед садів, — старовинні, з похилими дахами, кам’яниці, що тулилися одна до одної, дивлячись десятками вікон на річку. Вежі костьолів і вузенькі вулички, втиснені між будинки.

Вони поминули чотирикутний, оздоблений прегарним розписом ринок і завернули у вузьку вуличку. Ліворуч Мюнх помітив костьол, тоді другий, значно більший Крізь відчинені двері храму виднівся вівтар і барвний трійчастий вітраж.

Мюнх схопився з крісла й побіг був до дверей, але дужий потиск руки стримав його.

— Куди? Куди ти хочеш іти? — почув він Камин голос. — Адже ти знаєш — це тільки образ.

Він неначе збудився від сну, що на мить зморив його, відібравши тяму.

— Знаю… — кивнув знічено.

Проминули вуличку, побачили майдан, ліворуч нього — палац, праворуч — вишикувались кольорові кам’яниці із стрімкими червоними дахами. Посередині майдану височіла колона. На її вершині — бронзова постать, з мечем і хрестом.

— Це той король.

Мюнх довго мовчки дивився на колону. Коли вона зникла вдалині, мовив:

— Я б хотів побувати там.

Кама вимкнула апаратуру. їх знову обступили сірі стіни круглого лекційного залу.

— Можемо полетіти до Варшави хоч завтра.

— І я побачу все це?

— Аякже. Полетимо звичайною машиною. А може, хочеш тільки втрьох: ти, я і Стеф Мікша?

— Еге ж… утрьох… Тебе звуть Кама? — нараз змінив він розмову.

— Кама. А чом ти питаєш? Ти ж знаєш?

— Що це за ім’я?

— А, розумію. Це ціла історія… Батько моєї матері народився далеко звідси. У місті, що лежить на річці Камі. Мати дуже любила мого діда. Я його майже не пам’ятаю, бачила лише кілька разів, коли ще була мала. Він загинув під час шостої Марсіянської експедиції.

— Марсіянської?

— Авжеж. Полетів за межі Землі на планету Марс. І не повернувся.

— І твоє ім’я — це річка?

— Так.

— Твоє ім’я… поганське? — закінчив він латиною.

— Існує звичай давати дітям імена, запозичені від назв річок, озер, гір, квітів. “Кама” може бути також скороченням від “Каміла”, — ухильно відповіла вона.

— Але ж ти не поганка? — тривожно запитав він.

— Це визначення давно загубило сенс. Коли ти краще пізнаєш наш світ — переконаєшся. Ти здивувався, почувши, що більше немає королів і підданих, багатіїв і бідняків. Але ж потім зрозумієш — це добре. Хоч у нашому житті ще не все досконале, та вже багато чого поліпшено на Землі. Цінність людини визначається не її походженням та йменням, а передусім знаннями та працею, що приносять користь не тільки їй, але й іншим… Ти гадаєш, що мусить бути інакше?

— Томас Мор, святий мученик єдиної церкви божої, про острів такий писав… Христос теж навчав… Це я розумію… Це не суперечить вірі й заповітам господа нашого… Але тут… щось інше.

— Так про це ти й хотів мене спитати? Він звів очі й хвилю дивився їй в обличчя.

— Ні. Не тільки про це… Я хотів, аби ти розповіла мені про себе. Про своє життя. Чому ти така…

— Яка?

— Не така, як…

— Як хто?

— Як я. Ти не звичайна дівчина.

— Я не зовсім тебе розумію. Я така сама людина, як і ти. Тільки народилася пізніше, ніж Модестус Мюнх, і світ, у якому я росла, інший: мудріший, кращий, а передусім — вільний від страху.

Він стурбовано ворухнувся.

— Не знаю… чи кращий цей світ. Не знаю… поки що, — мовив. — Але ти інша. Знаю. Це я знаю напевне. Ти сказала: “Я була звичайнісінька дівчина. Я звичайнісінька людина, як ти”. Я тобі вірю, але… це не так. Ти не хочеш себе звеличувати. Розумію, пиха — то гріх. Ти не можеш інакше.

— Що ти верзеш?! Можливо, ти дивуєшся, що я, жінка, — учений, доктор? Але в наш час таких жінок мільйони. А втім, і кілька століть тому, за твого, як ти кажеш, часу, теж були освічені жінки. І навіть раніше. Ти, мабуть, чув про Елоїзу?[8]

— Елоїза? Я… — він урвав і мовчки дивився на Каму, та раптом, немов засліплений яскравим світлом, затулив очі рукою. — Не кажи так… — ледь чутно прошепотів він. — Я не тому… Не тому, що ти надто мудра чи прекрасна, мов янгол. Не в цім річ. Я знаю, були прекрасні й мудрі. Але ти інша! Скажи, чому ти така добра… до мене? Чому?

Вона не знала, що сказати.

— Але ж… Я така, яка є.

Його очі дивно заблисли.

— Так. Ти говориш, а я слухаю. І вірю. Вірю тобі. Хоча часом ти кажеш дивні речі… Навіть страшні. Кажеш, а я відчуваю — це правда. Дивлюся на тебе, і… хороше мені. Так, ніби я… — він замовк і лише за хвилину додав:—Коли тебе немає, мені зле. Профак Гарда, Стеф, Мікша, Ава, Сан і навіть Ром Балич теж добрі до мене. Але це не те. Скажи, чому саме ти?

— Не розумію. Я… просто я допомагаю тобі пристосуватися до життя у нашому світі. Дбаю про тебе. Таке моє завдання. Я намагаюся робити це якнайліпше, та й годі.

— Хто велів тобі це робити? А може, про це не годиться питати? — раптом зніяковів він.

Кама посміхнулась.

— Чому ж бо! Тут нема чого таїти. Я сама домагалась, аби мені доручили тебе. Вчена Рада інституту погодилась, тому я…

— Ти сама хотіла? — жваво підхопив він.

— Хотіла. Не дивуйся. Випадок, що трапився з тобою, дуже цікавий. Просто незвичайний!

— Випадок? Незвичайний? Так. Незвичайний! І ти теж…

Загув сигнал візофону.

— П’ять! — мовила Кама гасло, і на екрані з’явилось обличчя доктора Балича.

— Привіт тобі, о Камо, далека річко!

— Облиш! Чого тобі?

— Чи не могла б шановна колега бути такою ласкавою і передати мені на годинку свого підопічного?

— Зараз?

— Насмілюсь уклінно прохати. Ти могла б тим часом збігати в басейн. Я щойно звідти. Вода і сонце — мрія. Окрім того… — він багатозначно знизив голос, — я зустрів там Мікшу. Стеф був би в захваті.

— Не знаю, чи зможу.

Вона запитливо глянула на Мюнха, але той лише опустив очі. Кама зміркувала, що зараз таки слушніше урвати розмову й подумати, як повестися далі.

— Бачу, я обрав не дуже вдалу нагоду, — зітхнувши, промовив Балич. Вирішив, мабуть, що Камине мовчання означає відмову.

Одначе він помилився.

— Слухай, Моде! Ти можеш зараз поговорити з доктором Баличем? — спитала вона.

— Буде так, як ти хочеш, — ухильно відповів Мюнх. Він не полюбляв Балича, але не наважувався показати це в його присутності.

— Я гадаю, ми могли б зараз припинити нашу розмову. Доктор, напевне, хоче сказати тобі щось цікаве.

— Мені б хотілося подискутувати про… пекло, — підохотливо мовив Балич. — А може, ти не маєш бажання, брате Модесте?

Мюнх стурбовано засовався.

— Я маю бажання, — квапливо погодився він. — Ти можеш прийти сюди?

— Уже йду!

— А може, мені теж лишитись? — спитала Кама, але Ром невдоволено скривився.

— Ні. Мабуть, не варто. Про пекло краще говорити віч-на-віч, — багатозначно промовив він. — Чи не так, брате Модесте?

Той кивнув.

Кама підвелася з крісла.

— Ну, то я на годинку зникну.

— Але ми сьогодні ще побачимося? — запитав Мюнх.

— Неодмінно. Скористаюсь нагодою й домовлюся із Стефом про поїздку до Варшави. Можливо, завтра втрьох злітаємо на кілька годин.

— Авжеж. Завтра.

Балича Кама зустріла коло ліфта.

— Модест сьогодні не в гуморі. Не дуже його дошкуляй.

— Не бійся, пастирю заблудлих душ. Я хотів би тільки дещо перевірити. Твоя присутність може змінити реакцію Модеста. Розумієш? Він дуже прислухається до твоєї думки. Коли говорити відверто, навіть занадто… Боюся, тут щось більше, ніж авторитет.

— Я згодна з тобою. Мене це теж хвилює.

— Добре, що ти це розумієш. А чи не здається тобі, що не завадило б ефективніше чинити опір підсиленню цього афекту?

Вона вдала, що не помітила насмішки.

— Роблю, що можу… Але це не так просто, як тобі здається. Тому прошу тебе, уникай такого тону, як зараз. Він не розуміє, що це жарти. Сприймає усе так, як є. Я домагаюсь, аби він дивився на мене, як на звичайну людину. Прошу тебе, не заважай, допомагай мені!

— Твої бажання — закон для мене, о пресвітла! — посміхнувся Балич і помахав на прощання рукою.

— Отже, за годину я повернуся.

— Ну, хоч і за півтори, коли ласка.

— Гаразд, за півтори години.