"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на кривулястих вуличках, цей безглуздий рух зацiкавив його сво║ю
безглуздiстю, вiн погасив свою горду посмiшку i:_ "Кролиця щомiсяця
приводить щонайменше шестеро, множимо на десять - шiстдесят, по два
кiлограми, сто двадцять кiлограмiв дi║тичного м'яса, плюсуй..." - Не дуже
я вiрю у цi байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собi знаю..." -
погасив свою горду посмiшку i подумав, невже в свiтi, який я так натхненно
творив, можлива ця безглузда метушня, це примiтивне iснування натовпу,
який не зна║, чого хоче, а радше не хоче нiчого, окрiм ситостi в черевi,
досi вони там, мiж жабуринням хат, бiгли iз сво┐х канцелярiй, захаращених
нiкому не потрiбними паперами, в домiвки, що пропахли борщами й смаженим
м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситi, аж
обличчя вдоволено лисняться та блищать пiд сонячним промiнням, зараз вони
сядуть за сво┐ столи, паскудитимуть папiр, що був колись прекрасними
стрункими деревами, якi я творив з таким захопленням, деревами, що вiльно
й гордо розмовляли з небом, як рiвнi з рiвним, якщо це так, якщо_ цi
комашки справдi такi, якими бачаться йому згори, тодi вiн даремно трудився
натхненно шiсть днiв або йому треба було не вiдпочивати на сьомий день, а
весь цей мурашник:_ "плюсуй по два карбованцi за шкiрку, сто двадцять
карбованцiв" - а весь цей мурашник слiд було на сьомий день творiння
розкидати, спопелити, аби не лишилося й згадки_ "то мавпи, а тепер
дельфiни..."
Проклята промiжна кiмната! Iван грюкнув дверима редакторового кабiнету,
прищемивши арифметику Гуляй-вiтра. "Дельфiнiв тепер вподобали. Твар ║
твар..." Переступив порiг бухгалтерсько┐, гойднувсь над Василем Молохвою,
руки в кишенях:
- Мозок цi║┐ тварi, як ви щойно висловились, у пiвтора раза бiльший за
людський, i звивин на ньому густiше, нiж у нас з вами.
- Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновiдомо, що тiльки
людство створило розумну цивiлiзацiю.
- Ваше самозакохане людство котиться до загибелi. Воно сто┐ть на порозi
атомно┐ вiйни. Ми розвивались, мудрували i домудрувалися до самознищення.
Може, хоч ви вкажете менi у всiй цiй ганебнiй iсторi┐ розумне зерно?
Рвонувсь у машинне, причавив плечима дверi, смикнув з кишенi сигарету,
пальцi тремтiли. "Iдiот, знову не стримавсь, - шепотiв до себе, давлячись
тютюновим димом. - Щодня стiльки присягань, обiцянок, рiшень, а що з того?
Хисткий чоловiчок. З тобою можна тiльки варварськими методами. Каратиму за
перше слово, сказане без кончо┐ потреби. Десять, нi, п'ятнадцять
секунд..." Заголив руку по лiкоть, затягся сигаретою i притис червону
жарину до тiла поруч трьох червоних п'ятачкiв - раз, два, не сперечайся з
посередностями, три - власного розуму не позичиш, чотири, п'ять, шiсть -
натовп не перевихова║ш, сiм, вiсiм, дев'ять - будь вище ┐х, десять,
одинадцять - перекошене болем обличчя, червонi кола в очах, запахло
паленим, п'ятнадцять...
З пiдвiконня сочилась голубувата жовтавiсть путинок. Друкарський цех
хрумкотiв яблуками. Снiп свiтла падав з розчиненого вiкна в город -
Iванова тiнь маятником.
- Пригощайтеся, товаришу секретар, - сказала Прiська.
- Не люблю путинок.
Насправдi ж йому дуже хотiлось яблук. У городi татакав мотор
редакцiйно┐ станцi┐. Духовна смерть почина║ться з дрiбниць. "Звiрившись на