АНАТОЛІЙ СТАСЬ

Сріблясте марево

Художнє оформлення ІГОРЯ ГРИГОР’ЄВА

ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ

У прифронтовому місті

Тонко забряжчали шибки. Люстра під стелею гойднулася, заграла мелодійним передзвоном кришталю. Приглушений гуркіт увірвався в кімнату крізь темні світломаскувальні штори на вікнах.

Гриміти почало ще звечора. Перші вибухи долітали здалеку, були ледве чутні, наче притамоване зітхання землі. Тепер канонада лунала розкотисто і погрозливо, з точно розрахованими інтервалами…

Сухі пальці звично ковзнули по ґудзиках кітеля. Клацнувши пряжкою ременя з маленькою, як іграшка, кобурою браунінга, оберштурмбанфюрер[3] Людвігс тривожно прислухався. Презирливо глянув на шести ламповий “Імперіал”, що тьмяно виблискував лаком біля неприбраного ліжка.

Радіо брехало безсоромно. В останньому зведенні про події на Східному фронті не було навіть натяку на ті місця, де перебував оберштурмбанфюрер СС Роберт Марія Людвігс зі своїм штабом. За словами берлінського диктора виходило, що ця ділянка окупованої території усе ще залишається глибоким тилом, а бої точаться значно далі на південний схід, принаймні кілометрів за сто п’ятдесят від міста. Та Людвігс з деякого часу почав досить скептично ставитися до повідомлень, що їх посилали в ефір радіостанції рейху. В розпорядженні начальника загону особливого призначення, загону, що десь в канцелярії резиденції рейхсфюрера СС значиться під шифром “Шварцапфель” — “Чорне яблуко”, було чимало інших каналів, якими надходила інформація про справжнє становище на фронті. І все ж, навіть для нього, оберштурмбан-фюрера СС, зміни, що сталися за ніч, були несподіванкою.

Людвігс нервував. Йому здавалося, що ад’ютант занадто повільно пакує речі. Неквапливість штурмфюрера,[4] біловолосого офіцера років тридцяти, який завжди тішив Людвігса своєю педантичністю, підкресленою акуратністю і догадливістю, тепер дратувала.

Офіційного наказу залишити місто, щоправда, не надійшло. Про всякий випадок оберштурмбанфюрер не висловлював своїх намірів уголос. Та мусить же цей Гольбах нарешті сам розуміти, що коли снаряди рвуться майже на околиці… Проте ад’ютант наче мав насолоду пакувати комплекти уніформи та цивільні костюми оберштурмбан-фюрера повагом, без поспіху. Схиливши набік розчесану на проділ голову, він дбайливо розгладжував долонями чорне сукно, змахував щіткою невидимі порошинки з оксамитових комірів, любовно вирівнював кожну складку, перш ніж заховати мундир або шинель у чемодан.

“Порпається, як стара економка”, — неприязно подумав Людвігс, поглядаючи на годинник. Наближався світанок, а штурмфюрер не зібрав ще й половини речей, які складали досить-таки громіздке похідне господарство начальника. Дорогі персидські килими висіли на стінах. Кілька полотен знаменитих російських майстрів живопису і дві картини Рубенса, що їх беріг Людвігс, як зіницю ока, ще стояли біля столу у важких позолочених рамах. Невеликий металевий сейф — у кутку, хоч його давно треба було пересунути ближче до дверей. З-під ліжка визирали масивні дерев’яні ящики. Невже ад’ютантові слід втлумачувати, що перед транспортуванням порцеляну необхідно перекласти, надійніше обмостити стружкою та ватою…

— Облиште ви, нарешті, одяг. Вкладайте що цінніше, Гольбах. І швидше, будь ласка, не зволікайте з цим, — намагаючись приховати роздратування, сказав Людвігс.

— Слухаю, оберштурмбанфюрер!

Ад’ютант ледь помітно знизав плечима: він добре вивчив звички начальника і не пам’ятав випадку, щоб той залишав будь-що з свого гардероба на старих квартирах.

Зрозумівши рух ад’ютанта, Людвігс виплюнув собі під ноги недопалену сигару. Йому захотілося сказати штурмфюреру щось образливе, їдке, зігнати на ньому злість, що тупо підіймалася в грудях після кожного вибуху… Саме в ту мить настирливо затріщав телефон.

Людвігс швидко підняв трубку.

— Алло! Алло! Оберштурмбанфюрер Людвігс? Я добиваюсь до вас майже годину. Де ви запропастилися?

Фамільярний тон начальника гестапо не подобався Людвігсу завжди, але цього разу він вирішив не звертати уваги: Веллерман міг повідомити про новини. Оберштурмбанфюрер лише скривився, згадавши, що чергові офіцери штабу “Чорного яблука” за встановленим порядком тільки у виняткових випадках з’єднували когось телефоном з його квартирою після дванадцятої ночі. Обстановка тривожна, слід було скасувати своє давнє розпорядження, але Людвігс забув це зробити. Що начальникові гестапо, мабуть, добре-таки попсували нерви, доки він додзвонився сюди, то наплювати, але ж телефоном могли передавати спішний наказ про евакуацію загону Людвігса з міста…

“Чорт!” — вилаявся подумки Людвігс і сказав у трубку:

— Я був зайнятий справами. Що сталося, Веллерман?

— Оберштурмбанфюрер, у місті неспокійно. Активізувалися радянські партизани. На залізничному вокзалі якийсь невідомий, переодягнений у німецьку форму, вистріляв пістолетну обойму у натовп офіцерів. Серед забитих — полковник із штабу танкової армії… Ви слухаєте, Людвігс? В районі Високого Замку годину тому підірвано гранатою легкове авто з чиновниками гебітскомісаріату… У підвалі комендатури сапери виявили міну уповільненої дії, тільки щасливий випадок…

Веллерман говорив, а обличчя оберштурмбанфюрера хмурнішало. Його насамперед цікавило, чи близько підійшли радянські війська до міста. А Веллерман, як видно, знав про становище на передових позиціях армійського угруповання фельдмаршала Моделя стільки ж, скільки й він, Людвігс. І все ж, слухаючи схвильовану скоромовку гестапівця, оберштурмбанфюрер зробив для себе певні висновки.

“Тікають, — подумав він. — Вокзал переповнений офіцерами — отже, тилова служба поспішає вислизнути, доки не пізно. Гебітс-комісаріат — теж…”

Усе ясно, і на розмову з начальником гестапо далі не варто було витрачати дорогоцінні хвилини.

Людвігс різко перебив його:

— Веллерман, для чого ви мені все це розказуєте?

— У мене бракує людей для енергійних каральних заходів. Я хочу, щоб ви послали у моє розпорядження хоча б взвод своїх солдатів. Вони потрібні негайно!

— На жаль, це неможливо. Ви мусите знати, що мої солдати та офіцери мають свої обов’язки, і немає потреби відривати їх від справ, особливо тепер.

— Оберштурмбанфюрер, — Веллерман підвищив голос, — майте на увазі, що гестапо…

— Знаю, що таке гестапо! — наливаючись кров’ю, закричав Людвігс. — За офіцерів фюрера відповідатимете ви, а не я! Не звалюйте своєї роботи на чужі плечі. Я поки що не маю щастя вважатися вашим підлеглим і радив би вам не вказувати мені, Веллерман! — не слухаючи начальника гестапо, який почав був щось пояснювати, Людвігс жбурнув трубку. Та ледь вона торкнулась важеля, знову тенькнув дзвінок. Цього разу доповідав командир підрозділу особистої охорони Людвігса. Щойно прибув офіцер, відрекомендувався як представник ОКХ,[5] пред’явив відповідні документи і наполягає на терміновій аудієнції з обер-штурмбанфюрером. Що накаже оберштурмбанфюрер?

— Відберіть у нього зброю і проведіть до мене. Попередьте, що я можу приділити йому не більше п’яти хвилин.

Штаб загону містився у будинку напроти. Не встиг Людвігс подумати над тим, які справи могли привести до нього посланця верховного командування сухопутних сил, як двері без стуку відчинилися. Поріг переступив огрядний немолодий офіцер. Його припухлі, почервонілі очі дивилися втомлено. Мундир, козирок високого кашкета, навіть густі темні брови, були припудрені жовтуватим пилом. Сіро-зелений кітель з вузенькими смужками срібних погонів і петлиці свідчили про те, що це звичайний армійський майор, грубуватий, у погано припасованому обмундируванні, схожий на тих призваних запасників, яких чимало з’явилося останнім часом у прифронтовому місті. Прибулий підкинув угору руку.

— Хайль Гітлер!

— Хайль, — недбало відповів оберштурмбанфюрер, з відтінком легкого презирства і розчарування змірявши поглядом незграбну постать майора.

Останнього не збентежила холодність прийому. Він пройшов на середину кімнати, мовчки простяг оберштурмбанфюреру пакет і, всупереч усім правилам військового етикету, спокійно вийняв з кишені портсигар.

Ад’ютант Гольбах розгублено кліпнув білими віями. Губи Людвігса здригнулись від обурення. Проте, стрівшись поглядом з майором, він не загорлав, не затупотів ногами, не витурив нахабу геть. Було щось в очах прибулого таке, що змусило Людвігса простягти руку до столу, до коробки з сірниками, забувши на мить, що він не жовторотий лейтенант, а старший офіцер СС, зобразити на обличчі щось на зразок ввічливої посмішки. Людвігс міг би присягтися, що вже бачив цю людину раніше, зустрічав у такому оточенні, де погони оберштурмбан-фюрера мали не більше ваги, ніж нашивки фельдфебеля…

Випереджаючи начальника, ад’ютант Гольбах запопадливо креснув перламутровою запальничкою.

— Розкрийте пакет, оберштурмбанфюрер, я привіз його для вас, — з посмішкою сказав майор, жадібно затягтись димом сигарети. — У нас мало залишилось часу.

Печатки зламалися. Сургуч посипався на паркет. Обличчя Людвігеа витяглося.

— Ви сьогодні… з Берліна?

— Ні. Учора. Я вилетів літаком, але нашого “хейнкеля” обстріляли російські винищувачі. Пілот ледве дотяг до першого ж аеродрому по цей бік Карпат. Далі довелося добиратись на автомашині.

Людвігс сам підсунув майорові крісло. Ще раз перечитав вийнятий з цупкого коленкорового конверта папір. Майже з острахом ще раз глянув униз, на підпис.

Ні, він не помилився. Під коротким текстом машинопису стояло розмашисте: Гіммлер.

Одне це слово наче витіснило з паперу всі інші слова. Розхвилювавшись, Людвігс не міг вникнути у суть наказу. Від думки, що рука “всесильного Генріха” ще вчора торкалася папірця, якого він зараз тримає пальцями, в оберштурмбанфюрера на скронях запульсувала кров.

Нарешті він зосередився. Рядки, що стрибали перед очима, стали на місце. До свідомості Людвігеа дійшов зміст написаного. Брови поповзли догори.

Діяльність солдатів та офіцерів загону “Чорне яблуко” на окупованій території виходила далеко за рамки функцій звичайних військових, навіть есесівських частин. Коли було одержано шифровку про вилучення будь-якими засобами золота і коштовностей у населення — це не викликало у Людвігеа ні роздумів, ні подиву. Добре розумів він і наказ, згідно з яким відправив у Німеччину десятки рідкісних художніх полотен і скульптур, що зберігалися у місцевих музеях та картинних галереях. Пригадалася таємна директива про розкопки на пустищі поблизу міської цитаделі. Люди Людвігса вночі вийняли з рівчака кілька десятків трупів львівських учених, розстріляних батальйоном “Нахтігаль”[6] ще в 1941 році. Бензин та вогонь зробили своє, а у виконавців цієї “делікатної” операції з’явилися на грудях нові нагороди.

Загін “Чорне яблуко” для того й існував, щоб виконувати те, чого не довіряли іншим. Дріб’язковими справами Людвігеа не завантажували.

І раптом — якийсь Крилач, інженер з місцевих, чиє ім’я ні про що не говорить. Що ж то за персона така, з приводу якої гінці з Берліна привозять спеціальні— накази, і не від кого-небудь, а від самого рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера? Дивно.

Незрозуміло.

— На вашому обличчі я бачу здивування, оберштурмбанфюрер. Накази не підлягають обговоренню, їх треба виконувати. Але я можу задовольнити вашу цікавість. З ім’ям людини, названої у наказі рейхсфюрера СС, пов’язана робота, що може надати фатерлянду величезні потенціальні переваги над ворогом. Йдеться про відкриття… — майор затнувся, виразно поглянув на Гольбаха.

— Це мій особистий ад’ютант, — пояснив Людвігс.

Хитнувши головою, майор повторив:

— Йдеться про відкриття, в якому зацікавлена наша військова промисловість. Ви знаєте, якою дорогою ціною дається Німеччині кожен грам пального. А цей маловідомий інженер добився того, про що можна лише мріяти. Здається, він сам не знає справжньої вартості своєї праці. У мене особисто склалося таке враження. Ми тримаємо його у полі зору давно, але не чіпали раніше, щоб дати можливість спокійно закінчити роботу. Агент, який слідкував за кожним його кроком, повідомив, що інженер нібито завершив останній етап своїх досліджень. Для певності варто було б зачекати ще з місяць, але події на фронті… Отже, оберштурмбанфюрер, за виконання наказу, з яким ви ознайомились, відповідаємо ми удвох. Я керуватиму операцією. Виділіть мені офіцера і трьох-чотирьох солдатів. Ми мусимо поспішати.

Людвігс простяг руку до телефону.

— Хвилинку, — майор жестом зупинив його, — мені здається, штурмфюрер Голь-бах цілком годиться для такої справи. Чим менше людей знатиме про операцію, тим краще.

Людвігс з жалем поглянув на речі, яких не встиг зібрати ад’ютант, але поспішив запевнити:

— О, так, звичайно. На Гольбаха можете розраховувати, ви не помилились.

— Ви розумієте, штурмфюрер, яка роль покладається на вас? — підводячись запитав майор.

— Так точно, гер майорї — виструнчився Гольбах.

— Даю вам сім хвилин. Підготуйте людей і машину. Чекайте мене внизу… Ідіть!

Клацнувши закаблуками, Гольбах вибіг з кімнати.

Над містом нависла передранкова імла. Небо світилося на сході тьмяними блукаючими спалахами. Канонада гуркотіла, вже не змовкаючи.

Вузькі вулиці були забиті військами. Повзли тупоносі важкі грузовики. Над кабінами темніли ребристі стволи кулеметів. Закутані у плащі з пелеринами офіцери і неголені, чорні від пилюки й кіптяви солдати, насунувши каски на очі, тулилися один до одного, неспокійно поглядаючи на небо. Обганяючи колони грузовиків, в’їжджали колесами на тротуар верткі легкові авто, розмальовані плямами камуфляжу. З підворіть злодійкувато витикали круглі очиці притушених фар нові машини, доверху завалені меблями, тюками з одягом та іншим скарбом, круто розверталися, вклинювалися в колони і котили разом з ними на захід. Над тюками погойдувалися пілотки солдатів тилових команд і чорні кашкети шуцманів.

У повітрі стояло невгамовне ревіння моторів, безладні вигуки, лайка; над лементом і брязкотом тут і там лунали постріли. За гостроверхим шпилем костьолу і далі, десь у районі вокзалу, здіймалися вгору волохаті стовпи диму. Тхнуло бензиновим чадом і порохом.

Відступ, що почався вночі, над ранок перетворився на панічну, безладну втечу, і ніщо вже не спроможне було зупинити її.

Шлях відкритому есесівському “хорхові” з броньованими бортами перетяла група мотоциклістів. Гольбах, сидячи за кермом, вилаявся. Обличчя майора перекосила гримаса досади і нетерпіння. Крім них, у машині було ще троє — двоє солдатів з автоматами і невисокий вилицюватий унтер-офіцер.

З будинку, під яким вони спинились, десь із вікна вихопився розпачливий жіночий крик і миттю обірвався. З брязкотом посипалося скло на тротуар.

— Прокляття! — струшуючи дрібні скалки з кашкета, Гольбах повернувся до унтер-офіцера. — Шарфюрер,[7] ви краще знаєте це кляте місто. Де тут об’їзд?

— Я знаю тут кожен камінь, гер штурм-фюрер, — ламаною німецькою мовою відповів унтер-офіцер і випростав неприродно довгу руку, вказуючи на темний провулок за рогом. — Заверніть сюди, потім прямо і праворуч.

Машина, петляючи бічними провулками, вибралась із скупчення військ, що запрудили центральну частину міста, помчала вздовж зеленого бульвару. Рух тут був менший, Гольбах збільшив швидкість, і за чверть години “хорх” зупинився на темній глухій вулиці з побитими газовими ліхтарями на металевих стовпах.

За дерев’яним парканом виднівся невеликий одноповерховий будинок з широкими вікнами. Хвіртка була зачинена зсередини. Солдати навалились плечима, засув не витримав.

Першим ускочив у двір довгорукий унтер-офіцер. Майор, розстібаючи на ходу кобуру пістолета, важко затупотів слідом за ним широкими бетонованими сходами, що вели до котеджу.

Гольбах загупав кулаком у двері. У вікні блимнуло світло. Клацнув замок.

Бліда перелякана жінка із свічкою в руці відсахнулася в коридор. Гарячий віск капав їй на руку, але вона не відчувала болю, розширеними від жаху очима дивилася на чорні постаті, що виникли перед нею.

Гольбах відсторонив жінку, швидко пройшов у квартиру.

У спальні стояв напівроздягнений чоловік. Над високим чолом вихрилося м’яке волосся. Короткозоро мружачи очі, він шукав окуляри, що лежали поруч, на нічному столику.

— Інженер Крилач? — ставши на порозі з парабелумом в руці, різко запитав Гольбах.

— Так, я — Крилач. Прошу пояснити, пане офіцере… — хвилюючись, інженер перекинув на столику якийсь слоїк, у кімнаті запахло парфумами.

— Одягайтесь. Залишайтесь на місці. Хто ще є у квартирі?

— Крім мене, дружина і він, — Крилач показав на суміжні двері, що вели до вітальні.

Унтер-офіцер виштовхнув звідти заспаного худенького хлопця років п’ятнадцяти. Посмикуючи, наче від холоду, по-дитячому гострими плечима, хлопець м’яв у руках картату сорочку, зиркав спідлоба на есесівців. Жінку завели теж у спальню. Рябий солдат, підминаючи чобітьми килим на підлозі, сів на низенький м’який стілець, поклав автомат на коліна і байдуже почав роздивлятися фотографії, що висіли над канапою.

Коли Гольбах зайшов у кабінет інженера, майор уже копагся у купі паперів, ви-валивши їх з дубової шафи на підлогу.

— Допомагайте, штурмфюрер, — сказав він, гортаючи товстий рукопис. — Я буду відбирати, що треба, а ви вкладайте у папки і в’яжіть шпагатом. Тягти з собою весь архів немає потреби. Нас цікавлять лише деякі матеріали досліджень…

Архів був чималий. Та по нього, як видно, не випадково відрядили з Берліна цього майора. Обличчя його було зосереджене, наче у мисливця, який натрапив на дичину. Гольбах зрозумів, що він добре орієнтується в тих численних колонках цифр, формулах та розрахунках, якими рясніли сторінки. Майор швидко пробігав їх очима, час від часу тер перенісся, стиха вдоволено бурмотів щось, звіряючи нумерацію паперів, і, не підводячи голови, впевнено передав їх штурмфюрерові.

Через годину все, що містилося в шафі, було відсортовано. Залишився письмовий стіл. У шухлядах лежали акуратні згортки ватману. Майор розгорнув один з них, глянув на креслення, звів на Гольбаха очі, що жадібно заблищали.

Крізь розчинені навстіж двері Крилаче-ві зі спальні було видно все, що відбувається в кабінеті. Спочатку він спокійно спостерігав за майором, думаючи, мабуть, що німці ведуть звичайний обшук і, безперечно, не виявивши в квартирі нічого такого, що загрожувало б неприємностями йому та родині, підуть геть. Та коли Гольбах вніс з ко-ридора чемодан, витрусив на паркет старе взуття і почав укладати в нього папери та зібгані вчетверо аркуші з кресленням, інженер захвилювався, встав з ліжка.

— Панове, там мої записи. Навіщо ви?.. — Він кинувся до дверей. — Для чого вони вам?.. Пане офіцер!..

Солдат схопився з стільця, коротким помахом руки вдарив інженера в обличчя. Той поточився, з розсіченої губи бризнула кров.

Жінка глухо зойкнула, вхопилася за серце. Хлопчик мовчав, забившись у куток.

Гольбах притиснув коліном кришку чемодана, хряснули мідні защіпки.

— Все в порядку, гер майор!

Ще раз зазирнувши у шафу та в шухляди столу і переконавшись, що там нічого вартого уваги не лишилося, майор витер хусточкою руки, зайшов до спальні.

— Мадам, ви даремно плачете. Вашому чоловікові передбачається цікава подорож і тільки… Пане інженер, ви поїдете з нами!

Крилач непевною ходою підійшов до вішалки, взяв капелюха і пальто.

Вулиця з газовими ліхтарями залишилась позаду. Машина мчала містом. Крилач сидів між двома солдатами, схиливши голову. Напроти, обличчям до інженера, на відкидному сидінні примостився унтер-офіцер, біля його ніг стояв чемодан з паперами.

Сонце вже піднялося над дахами, його диск криваво червонів крізь пелену диму, що висіла у нерухомому повітрі. Десь недалеко чулися татакання кулемета і автоматна стрілянина. В небі прогули невидимі літаки, гримнуло кілька гучних розкотистих вибухів.

Гольбах і майор перезирнулись.

До штабу Людвігса залишилося кілька кварталів.

Назустріч вихором промчав “цундап”. Скуйовджений офіцер без кашкета щось прокричав з коляски мотоцикла, та голос потонув у тріскотняві мотора. Сірий “хорх” есесівців, обминувши перекинутий трамвайний вагон, круто завернув за ріг поштамту.

— Цурюк![8] — несамовито загорлав майор, хапаючи Гольбаха за плечі. — Цурюк, доннерветтер!..

Серед вулиці, викрешуючи з бруку іскри і брязкаючи гусеницями, розвертався приземкуватий, захисного кольору танк. Зваливши афішну тумбу, танк плюнув вогнем, разом з гуркотом гарматного пострілу по землі біля коліс “хорха” вдарив свинцевий струмінь. На башті танка виднілася цифра “17” і біліли виведені фарбою три російських слова: “Вперед, на Берлин!”

Гольбах оскаженіло завертів кермом. Хвилин через десять біля монастиря бернардинів машина вискнула гальмами і стала.

Майор повернув біле, як папір, обличчя.

— В чому справа?

— Оберштурмбанфюрер Людвігс залишився у місті, чекає нас. Я його ад’ютант і і зобов’язаний…

— Ви — ідіот! — засичав майор, захлинувшись слиною. — Оберштурмбанфюрер давно накивав п’ятами… Та й яке мені діло до вашого Людвігса! Їдьмо негайно! Чи вам хочеться ще раз зблизька помилуватися російськими танками?

Гольбах дав газ.

За міською околицею пролягало широке шосе. Знову потяглися машини, обліплені солдатами, зблискували на сонці каски; по шосе рухалися розрізнені артилерійські запряжки, налягали на педалі велосипедисти, обабіч дороги, здіймаючи куряву, тряслися на вибоїнах фургони обозів. Сигналячи і маневруючи, швидкохідний “хорх” обганяв цю сіру масу, що нестримно відкочувалась на захід.

Незабаром замиготіли дерева. Починався ліс. Дорога поповзла вгору. Подолавши підйом, “хорх” зупинився — мотор чхнув кілька разів і затих.

Доки один із солдатів, засунувши голову під капот, міняв свічку, Гольбах, майор, а за ним і унтер-офіцер вийшли з машини розім’ятися.

— Ви не догадуєтесь, штурмфюрер, що сьогоднішній день внесе деякі приємні доповнення до вашого офіцерського мундира, — поблажливо доторкнувшись до плеча Гольбаха, майор простягнув портсигар. — Гадаю, залізний хрест буде достатньою компенсацією за ті кілька годин, що їх вам доведеться провести зі мною.

Гольбах виструнчився.

— Дякую” гер майор! Я радий був познайомитися з Еами і виконувати ваші накази.

— Іншим учасникам нашої операції теж не завадить наше знайомство, — сказав майор. — Унтер-офіцер, здається, не арієць. Проте він мені подобається.

— Шарфюрера я знаю два роки і насмілюсь рекомендувати його, гер майор, як вірного солдата фюрера.

— Що ж, через кілька днів він зможе нашити собі погони унтерштурмфюрера[9]… Підійдіть сюди, шарфюфер! Ви чули, що я сказав, — Майор вийняв з портсигара і простяг йому двома пальцями сигарету.

Гольбах подав унтер-офіцерові свою запальничку. Довгорукий есесівець, запитливо дивлячись на офіцерів, швидко підніс запальничку до рота і раптом поточився на майора, ледве не збивши того з ніг. Стрибаючи з машини, Крилач втратив рівновагу і всім своїм тілом стусонув унтер-офіцера в спину.

З тієї хвилини, коли його вивели з квартири, інженер не сказав ні слова, сидів нерухомо, мовчазний, зломлений і безпорадний. Ніхто не міг би й подумати, що він наважиться тікати. Вдаривши з несподіваною силою солдата-есесівця у скроню, Крилач незграбно перевалився через борт “хорха” і, пригинаючись, кинувся до лісу.

— Стій! Сті-і-ій!..

Гольбах рвучко висмикнув з кобури пістолет, вистрілив угору і кинувся за інженером. Та перш ніж Гольбах зірвався з місця, солдат, який порався біля мотора, почувши постріл, злякано випростався, вдарився об капот потилицею і, не розуміючи, що сталося, але вгледівши постать інженера вже біля густих заростей, гарячково схопився за автомат.

— Не стріляй, дурню! Не стріляй! — закричав майор, зриваючи голос. — Догнати його!..

Та було вже пізно. Лунко гримнула коротка черга. Крилач спіткнувся, обхопив голову руками, зробив ще кілька кроків і впав на бік.

Важко дихаючи, майор підбіг до лежачого. Над ним стояв Гольбах. Відкриті очі інженера дивилися в небо. Він був мертвий…

Далі їхали мовчки. Щоки майора смикались від люті. Гольбах намагався не дивитись у його бік. Згадуючи, як півгодини тому довірений рейхсфюрера СС несамовито горлав, сипав прокльони і затягненим у рукавичку кулаком товк солдата у перелякане обличчя, Гольбах з жалем думав про те, які прикрі несподіванки чекають людину на кожному кроці. От і до його, Гольбаха, грудей вже майже торкався залізний хрест, а тепер той хрест від нього був так далеко, як ніколи раніше. І навряд чи допоможе вже його кар’єрі так вдало зав’язане знайомство з цим берлінським птахом… Хоч папери Крилача лежать тут, у машині, проте кулі, випущені з есесівського автомата, наполовину перекреслили успіх операції. Наказ, скріплений підписом Гіммлера, Гольбахові не читали. Та з розмови у кімнаті Людвігса і з настрою майора не тяжко було догадатися, що Берліну потрібні не тільки папери, а й сам інже-

Так думав Гольбах. І, можливо, якби його голова не була зайнята цими думками, штурмфюрер, обганяючи якийсь подряпаний осколками бронетранспортер, звернув би увагу на те, що солдати на ньому гарячково крутять маховики зенітної установки, націлюючись здвоєними стволами кудись у верхівки високих сосон. Може, він також на секунду раніше почув би і той низький вібруючий звук, що виник десь позаду за лісом. Та коли Гольбах почув його, звук вже переріс у ревіння і розплатана тінь літака накрила машину.

— Русіше шліхтфлюгцайген![10] — крикнув майор і відкрив на ходу дверцята “хорха”.

Гольбах побачив не по-людському роззявлений рот майора і його чобіт, який махнув чомусь перед очима. В наступну мить сліпучий вогненний сніп охопив усе: дорогу, ліс, небо — дивовижна сила підхопила Гольбаха і жбурнула у чорну прірву.