"Дзвін сонця" - читать интересную книгу автора (Казанцев Олександр Петрович)

Авторизований переклад з рукопису Василя Іванини

Художник Борис Волков

Рецензенти:

кандидат історичних наук Ігор Хворостяний

Василь Моруга

Вот уже более трех столетий личность Сирано де Бержерака, прославленного дуэлянта, а позднее выдающегося поэта, прозаика, ученого, вызывает споры исследователей. Действительно, он обладал абсолютно загадочными и непонятными для его времени знаниями. Его жизненный путь был полон непостижимых неожиданностей. В своих повестях-гипотезах известный русский советский писатель-фантаст Александр Казанцев высказывает предположение, что Сирано де Бержерак почерпнул эти знания, общаясь с инопланетянами. При этом он исходит из вполне конкретных исторических событий и фактов, научных обоснований, что дает право считать: его фантазия имеет под собой реальную почву. Повести написаны в остросюжетном ключе и, безусловно, вызовут интерес у юных читателей.

5. БАТЬКО МІСТА СОНЦЯ

Із важких ватіканських воріт, відчинених граубюнденцями, спершу вилетів стрілою вершник, а за ним виїхала карета на великих колесах. Її лаковані дверцята прикрашав кардинальський знак.

Угледівши той екіпаж, перехожі кидалися до нього, що пояснювалося не лише релігійною ревністю жителів Вічного міста, а й тією суттєвою обставиною, що монсеньйор кардинал Антоніо Спадавеллі, котрий перебував при папському дворі, мав звичку з віконця карети недбало сіяти в юрбу монетами. Віруючі, звісно, накидалися на них.

Проминувши міст, карета різко повернула вбік і потарабанила вздовж берега Тібру. Городян, які вітали кардинала, тут уже не було, та надто заповзяті католики, котрі, можливо, ще розраховували на поживу, бігли за каретою. Вони вигукували похвалу Спадавеллі, але він уже не виявляв своєї щедрості, не сіяв мідяками.

Карета проїхала руїни палацу Нерона, де тиран наказав філософу-стоїку Сенеці, котрий виховував його і презирливо ставився до людських пристрастей, навіть до смерті, на доказ того розтяти собі вени.

Згадавши про мудреця, кардинал важко зітхнув: і через тисячоліття люди здригаються від того звірства. А думки Сенеки живуть, незважаючи на його безглузду смерть. Від тих язичеських часів залишилася, крім руїн, тільки “мертва мова”, латина.

Екіпаж наблизився до в’язничних стін. Змилений кінь граубюнденця вже стояв біля завбачливо відчинених воріт.

Загриміло залізне обіддя коліс, і на тюремному подвір’ї начальник в’язниці разом з опасистим священиком допомогли кардиналові вийти з карети. Спираючись на патерицю, отець Антоніо пошкутильгав до входу — зігнутий літами, з висушеним аскетичним обличчям, на якому горіли колишнім вогнем чорні зіниці. Він кілька разів спинявся, щоб передихнути, нарешті піднявся кам’яними сходами.

Начальник в’язниці з гостреньким лисячим лицем так догідливо метушився, що, здавалося, от-от кине під ноги кардиналові свій ошатний камзол, оскільки не встиг простелити для нього килима.

Перед потрібною камерою процесія спинилася. Чернець-тюремник, брязкаючи ключами, відімкнув замок. Жестом руки кардинал усіх відпустив.

Скрип дверей розбудив в’язня, перебивши сон, який цього разу переніс його в Місто Сонця — втілення його мрії.

У тому Місті не повинно бути власності, все в ньому спільне. Ніхто не пригноблює іншого, не змушує на себе працювати. Кожен зобов’язаний трудитися чотири години на день, віддаючи вільний час відпочинку і самовдосконаленню, наукам і мистецтву. Всі громадяни живуть в однакових будинках, їдять у спільних трапезнах. Вони самі собі обирають керівників із числа вчених і священнослужителів. Повністю усунено причини, які викликають зло, там немає грошей, зневажається розкіш, зате шанується мудрість. Дітей виховує держава, яка об’єднує не тільки щасливе Місто, а й усі міста Країни Сонця. Вона спілкується з іншими державами, нікому не нав’язуючи свого ладу, але й не допускаючи чужоземців зі своїми порядками, непридатними для соляріїв. А тому вони оволоділи військовим мистецтвом так, щоб мати можливість відбивати будь-які напади. У себе дозволяють різні релігії, не піддаючи нікого гонінням. Над усе люблять солярії своє Місто Сонця, черпаючи в ньому щастя. Тих, хто порушує устої, не страчують, а навічно виганяють із країни.

Уві сні розчинилися ворота чудового міста, і Томмазо Кампанелла схопився, аби ввійти в них. Та, відкривши очі, побачив перед собою кардинала в сутані з червоною підкладкою.

Щось незбагненно знайоме привиділося в’язневі в згорбленій фігурі, яка спиралася на патерицю.

— Джованні, хлопчику мій! — крізь сльози вимовив Антоніо Спадавеллі.

Томмазо упав навколішки, прагнучи поцілувати висохлу руку домініканця.

— Отче! Вчителю! Монсеньйоре кардинал!

— Підведися, сину мій. Роки майже зрівняли нас. Як переживав я твої муки, намагаючись бодай молитвою зарадити тобі!

Томмазо підвівся.

— Може, тому я маю право сказати: “Cogito ergo sum”,[9] — з гіркою іронією мовив в’язень.

Потім підсунув кардиналові табурет, а сам сів на ліжко.

— Так, ти мислиш і, на щастя, існуєш. Схиляюсь перед твоєю силою. А про твої думки я хочу поговорити.

— Та який з мене співрозмовник. За десятиріччя в цій катівні мене просто відучили од спілкування з людьми.

— Але ти і мислив і писав для них. Чого ж ти домагався, прагнучи довести, що недарма одержав ім’я Дзвін?

— І ви, вчителю, почули той дзвін, мій голос? А от мені згадувати ваш голос — це линути в минуле, у блаженні дні дитинства, свободи, в тепло сім’ї!

— Сім’я… Твій батько жорстоко звинуватив мене, — сумно мовив кардинал, — через твоє рішення покинути мирський світ. Я, повір, назавжди втратив сім’ю, що стала мені справді рідною. Відтоді вже майже півстоліття я самотній серед людей…

— І я одинокий, учителю, але в казематі, — відповів в’язень. — Сім’я… Дивно чути це слово. Хоч для мене немає нічого світлішого за образ моєї неньки, отче мій!

— Не тільки для тебе, — значуще мовив Спадавеллі.

Томмазо здивовано підняв очі, уявивши, яким був його вчитель п’ятдесят літ тому. Кардинал застережливо підняв руку.

— Так, так! Я ставився до тебе, як до сина, боготворив ім’я твоєї матері. Але не смій подумати нічого гріховного! Пам’ять її для нас обох священна! Я не порушив своєї обітниці безшлюбності. Однак, помітивши в тобі вулкан, готовий вивергнутися, сам мимоволі пробудивши в тобі готовність стати до бою із загальним злом, я, каюсь, злякався і хотів будь-що врятувати тебе. Про це благала мене і твоя мати.

— Врятувати?

— Авжеж! Я, наївний, недосвідчений домініканець, надто покладався на висоту монастирських стін, намагаючись сховати за ними твій шалений дух, бо любив тебе, мабуть, більше, ніж твій рідний батько…

— Сховати мене в монастирі? І це вдалося?

— Звичайно, ні! Не можна в темниці сховати Сонце!

— Учителю, ви вірите в мій смолоскип, запалений світилом?

— У твоє “Місто Сонця”? Тоді скажи, що ти хотів у ньому сказати?

— Учителю, я прочитаю сонет про сутність усіх бід. Він вам відповість краще, ніж я.

— Твої вірші я цінував завжди. Читай, я слухаю.

Томмазо підвівся з ліжка, сперся рукою об стіл, глянув на заґратоване віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь, і прочитав:

— Сонет VIII — “Про сутність усіх бід”.

Я в світ прийшов порок розбити в прах.

Отрута себелюбства зліша за зміїну.

Я знаю край, де Зло ступить не сміє.

Де Розум і Любов заступлять Страх.

Хай зріє думка мудреців в умах.

Хай Істина людьми оволодіє,

Щоб не лишилось на Землі злодіїв

І ждав їх неминуче повний крах.

Мор, голод, війни, скнарість, забобони,

Розпуста, підлість суддів і сваволя -

Невігластва огидлива корона.

Нехай беззбройний і слабкий, в неволі,

Та проти Мороку боротимусь до скону.

Щоб Мрією здолав я Зло, послала доля!

Кардинал схилив голову.

— Вірші твої, Томмазо, йдуть від серця. Та хіба свята католицька церква не бореться зі злом?

— Боротися з ним, монсеньйоре, мало, замолюючи і відпускаючи гріхи. Необхідно знищити причини зла.

— Чи не ті, що ти їх виклав у своєму трактаті “Місто Сонця”?

— Я радий, учителю, що мої думки знайомі вам.

— Тоді поговоримо про них. Почнемо з дрібниць.

— Істина не знає дрібниць, учителю. Я змалку запам’ятав ці ваші слова.

— Джованні, мій Джованні! Твої спогади хвилюють мене. Але “Місто Сонця” написав уже не Джованні, а Томмазо.

— Так, Томмазо Кампанелла, який не забув заповітів недавнього мученика Томаса Мора, монсеньйоре.

— Його зарахували до святих, його шанує церква. Отож почнемо з того місця, де саме ти розташував своє Місто Сонця. Відомо ж, що жоден народ, який живе біля екватора, не досягнув високого розквіту.

— Я думаю, вчителю, культура не розквітала там не тому, що палить сонце, а тому, що не усунуто причин зла, які давали змогу множитися порокам.

— Все це так. Та хіба не краще поставити твоє Місто біля моря, де впадає велика річка, аби зручніше було спілкуватися з усім світом. Купці, торгівля споконвіку сприяли поширенню знань.

— Моє Місто, вчителю, будує своє життя, зовсім не відмовляючись од зв’язків з іншими народами, але не за їхніми правилами. Мої солярії зацікавлені не так у мореплавстві й купівлі-продажу, збагаченні, як у загальному щасті, коли кожен мешканець одержує з міських багатств усе необхідне для людини, яка нехтує будь-якими надлишками.

— А хто ж запропонує їм стільки товарів?

— Ніхто, вчителю. Вони самі їх виготовлять, адже трудитимуться всі без винятку: вчений, жрець, скульптор, воїн, — усі вийдуть на поля чи в майстерні для ремесел. Якщо полічити багатства, що створюються простим людом, але належать на правах власності багатіям і вельможам, у руках яких влада і які розтринькують усе те на розкоші й війни, і якщо уявити, що ті багатства розподілені між усіма, то виявиться: бідних зовсім немає! І до соляріїв щастя прийде не від заморських купців, а від своєї праці.

— Праця праці різниця. Завжди знайдеться чорна й неприємна робота і для неуків, і для мудреців.

— Її виконуватимуть ті, хто порушив статут.

— Статут? Ти хочеш усіх зігнати в один монастир?

— За монастирським статутом жили громади перших християн, учителю.

— І все-таки: як ти створиш Місто з новим ладом, коли історія людства ще не знала таких прикладів? Не може бути безгрішної громади.

— Учителю, люди не відали про існування Америки, вважали: нема її за океаном. Мореплавець Колумб із Генуї відкрив не лише нові землі, а й очі людям. Так само не можна заперечувати створення Міста Сонця, міста без приватної власності.

— Томмазо, ти замахнувся на основу основ! Хочеш зрубати сучок, на якому тримається всесвітній порядок. Своїм прагненням перемогти безправ’я ти ладен позбавити людей їхніх основних прав.

— Яких саме, вчителю? Права власності? Але ж вона і є причиною всіх бід, породжує нечувані багатства одних і гнітючу бідність других, розкіш сильних і злиденність гноблених, змушених трудитися не на себе.

— Не може існувати те, чого досі не було на світі, — вперто стояв на своєму домініканець.

— Чому не було, вчителю? Згадаймо знову перших християн, в общинах яких усе було спільне.

— Але общини зникли.

— Зате зостався їхній статут… у монастирях.

— Ти хочеш, щоб увесь світ став одним монастирем?

— А чому б і ні? Якщо статут хороший для братії, то чому б людям не стати братами?

— У монастирі — обітниця безшлюбності, а в Місті Сонця — спільні жінки! Хіба цього я тебе вчив?

— Я бачу жінку, яка в усьому рівна з чоловіком. Жінку вільну, яка має право вибирати своє щастя. Єднання пар повинно бути вільним, а не схожим на ринковий продаж та ще й скріплений церквою.

Кардинал глибоко зітхнув.

— Яка омана! Ти просто не пізнав кохання, не відчував пристрасного, бурхливого почуття, коли з усіх на Землі тобі потрібна одна, лише одна!

— Прошу вас, монсеньйоре, не чіпайте пам’яті моєї матері.

Кардинал підвів угору очі:

— Присягаю тобі іменем Христовим, що я при цьому згадав лише гіркі муки, яких сам скуштував, тамуючи почуття… Ти син мій названий, якого я вчив. І все ж мені шкода, що тобі не довелося пережити тих страждань, які підносять душу…

— Зате я зазнав інших страждань, яких не випадає на долю сотень людей.

— Але ж, прагнучи щастя, ти позбавляєш людей вершини, якої ні тобі, ні мені не вдалося сягнути.

— А хіба в “Місті Сонця” накладено заборону на любов? Люди житимуть, поки житиме чиста любов, — без вигоди, не за гроші, не за знатність.

— Та все-таки в твоєму трактаті не обійшлося без примусу. В народженні дітей.

— Діти — обов’язок кожної сім’ї перед суспільством. Вони — майбутнє народу, належать державі, яка їх і виховує.

— Силоміць відірваних од батьків?

— Аж ніяк. У Стародавній Спарті хворих і слабких дітей, нездатних стати красивими, сильними і мудрими, жорстоко скидали зі скелі. У “Місті Сонця” держава дбатиме про всіх дітей. Хіба це не гуманно?

— Світ відібраних у матері дітей? Ні, сину, не знаю, хто нас розсудить.

— Час, монсеньйоре, тільки час. Я ладен проспати тисячі літ, щоб дізнатися, чи знайшли люди правильний шлях.

— Сердешний, ти й так нидієш тридцять років!

— Я не марнував часу, інакше не відбулася б ця наша зустріч. Наша розмова…

— Наша розмова? Вона ще не торкнулася твоєї схильності до зірок.

— Ви хочете, вчителю, осудити мене за це?

— Ні. Ти сам писав, що вплив далеких зірок на нас невідчутно м’який і наша воля може їм протистояти. Саме за це тобі церква багато чого прощає.

— І намагається довідатися, чому протиставити волю?

— Ти майже вгадав.

— Я зрозумів вас, учителю. Як жаль, що вас привели до мене зірки, а не Сонце!

— Вони всі єдині — небесні світила.

— Я мав на увазі не різницю світил, а лише причину, що змусила вас завітати до мене.

— А ти не образишся, якщо я попрошу тебе скласти гороскоп?

— Прохання — не наказ. Воно кличе до добра, від кого б не йшло. Скажіть-но мені рік, місяць і число народження людини, долю якої я повинен угадати по зірках.

— Запиши, сину, — і кардинал повідомив в’язневі все, що необхідно астрологу для гороскопа.

Враз Кампанелла зблід. Він збагнув: Спадавеллі приїхав, аби довідатися, що чекає найсвятішого папу Урбана VIII. Томмазо спідлоба пронизливо подивився на кардинала. Невже він бажає знати строк переміни на святому престолі та чи назвуть його ім’я на можливих нових виборах?

Кардинал не витримав допитливого погляду свого учня і відвернувся. Але в ту мить він думав про інше, про той страшний день, коли йому, тоді ще єпископу Антоніо, вдалося відвернути жорстоку і ганебну страту з допомогою турецької палі, страту мислителя, чиї думки він сам заперечував, не відмовляючи їм у світлому прагненні до людського щастя. Тоді змучений Томмазо був майже непритомний і не пізнав його серед інквізиторів і катів, змушених підкоритися представникові папського престолу, котрі потім за застосування нехристиянських способів допитування відбили належну кількість поклонів.

Про це Антоніо Спадавеллі нічого не сказав своєму колишньому учневі і нині несхитному суперникові в суперечці. Благословивши опального ченця, він зіперся на палицю, підвівся і відчинив двері в’язниці.

Кампанелла провів кардинала до дверей, чекаючи, коли їх за ним зачинять і задзвенять ключі тюремника, який знову замкне його аж до кінця днів.