ЕЛІКСИР ЖИТТЯ

Фантастичні оповідання

Оформлення Євгена Котляра

Юрій Забєлло ПОДОРОЖ У НЕВІДОМЕ

Старт

Починаю цей щоденник, не покладаючи надії, що його зможе прочитати хоч будь-хто. Просто в голові у мене надто багато думок, а поділитися немає з ким.

Що сталося — досі не знаю. Я був у бібліотеці, — кінчав монтаж останнього автобіба, — коли раптом пролунав голос професора:

— Увага! Екстрений старт, екстрений старт! Команді негайно зайняти місця!

З усієї команди на борту “Ластівки” був тільки я, та в кают-компанії гралися діти: професор заздалегідь привчав їх до обстановки майбутньої подорожі. Останнім часом він не раз влаштовував репетиції: вмикав старт-автомат і з хронометром у руках стежив, скільки часу потрібно дітям, щоб зайняти місця в польотних кріслах. Мимохіть доводилося кидати роботу й мені — професор вимагав педантичного виконання всіх його наказів.

Цього разу я навіть зрадів пагоді перепочити — давалася взнаки перенапруга останніх передстартових днів. Солодко випроставши плечі, я сів у крісло поруч автобіба. Захисних пасків я не застебнув, хоч знав, що професор прочитає мені довжелезну нотацію, якщо помітить.

І раптом на мене навалився неймовірний тягар; щось шпурнуло мене на спинку крісла, придавило груди й живіт — ні зойкнути, ні зітхнути. А потім все довкола розпливлося в рожевому тумані.

Опам’ятався я з відчуттям дивної легкості в усьому тілі. Я повільно плив у повітрі вздовж м’якої обшивки стін бібліотеки. В голові дзвеніло, перед очима мерехтіли кольорові плями.

“Що трапилось? — міркував я гарячково. — Невже “Ластівка” стартувала і мчить кудись у безвість?!”

Так, сила тяжіння зникла: по всій бібліотеці сновигали речі, яким за звичайних умов личило б спокійно лежати там, де їх покладено: аркуші паперу й олівці, монтажні дроти й шурупи, мій шарф і електричний паяльник, якого я, на щастя, сьогодні не вмикав.

Рятуючись од викрутки, яка намірилася клюнути мене в лоба, я відштовхнувся рукою від стіни — й одразу все пішло шкереберть. Крісло, яке висіло наді мною, опинилося далеко внизу, потім збоку, потім знову над головою. Я закрутився млинком і вже не міг визначити, де верх, а де низ. До шкіряних петель, припасованих на обшивці, дотягтися не вдавалося.

На мить мені стало моторошно: адже так можна обертатися вічно! Але зразу ж я згадав інструктаж професора: у світі невагомості можна зрушити з місця, коли кинеш у протилежний бік щось важке.

В моїх кишенях не було нічого, вартого уваги. А втім, стривай — запальничка! Розмахнувшись щосили, я шпурнув її собі за спину, але, мабуть, невдало: коли досі я крутився довкола вертикальної осі мого тіла, то тепер почав перевертатися ще й через голову. До того ж клята запальничка сновигала по всьому приміщенні, немов оса, і вже кілька разів замалим не влучила в мене. Сам не знаю як, але кінець кінцем я таки схопився за петлю на стіні.

Кілька хвилин я висів нерухомо, відпочиваючи. Запаморочення миналося, в голові яснішало. І тут раптом мене опекла думка:

“Але ж у “Ластівці”, крім мене, були діти!.. Що з ними?”

З петлі на петлю я хутенько пересунувся до дверей, відчинив їх і виплив у коридор. І тут я вперше почув тишу. Тобто тиша стояла і в бібліотеці, але там я на неї ще не звертав уваги. А тут було повне безгоміння, абсолютна тиша.

“Невже діти загинули?.. Невже загинули?..” — ця думка не давала мені спокою, поки я, чіпляючись за металеві скоби, що негустою драбинкою простягайся по стінці коридора, добирався до кают-компанії.

На щастя, моя тривога була безпідставна. Щойно я відчинив герметичні двері, як почув веселий регіт. Сміялися всі — і маленький Джек, і Сабіна, і Марія: посеред кают-компанії, борсаючись, як жук на мотузці, висів Мартін. Як я кілька хвилин тому, він марно намагався дотягнутися до найближчої петлі на стіні.

Найдужче реготав Джек, аж у долоні плескав. Дивлячись на нього, не можна було стримати сміху, і я з задоволенням приєднав свій бас до дзвінких дитячих голосів. Я сміявся і радів, що всі вони живі й неушкоджоні; що не плачуть і що мені не треба їх умовляти й заспокоювати, чого я, до речі, робити не вмію.

Зачепившись ногою за петлю, я дотягся до Мартіна, підштовхнув його в бік найближчого крісла:

— Лети!

В тому кріслі лежав маленький Джек. Його блакитні оченята з цікавістю стежили за нашими маніпуляціями. І раптом, коли Мартін уже наближався до крісла, малий вигукнув: “Я теж хочу так!”, вислизнув з-під захисного паска і помчав йому назустріч. Мартін перехопив його; вони вдвох помчали до стелі, відштовхнулися від неї і обрушилися на мене. Я схопив Мартіна за ногу, Джек — мене за плече, і ми всі троє крутонули млинка в повітрі, аж доки нас не віднесло до стіни, де ми змогли схопитися за петлі. Сміялися всі — і глядачі, і ми.

Кінець кінцем ми таки добралися до крісел, пристебнулися поясами, щоб не зірватися знову в подорож від якогось необережного руху. Тепер можна було обміркувати, що сталося.

— Мартін, це не ти часом запустив “Ластівку”?

Я запитував недарма: хлопчина був улюбленцем професора і мав доступ в усі закутки корабля. Мені здається, старий мав на меті зробити його своїм помічником.

— Ні, сер, я не підходив до пульта.

— А інші?

— Ми теж не підходили до нього… — Марія ніяк не могла знайти потрібне слово. — До цієї шафи, сер. Ні я, ні Сабіна, ні Джек.

— А чому закриті ілюмінатори?

— Автоматика, сер! — лукаво відповів Мартін. — Хіба ви не знаєте?

— Гм… А як вони відчиняються?

— Жовта кнопка на пульті праворуч, сер.

Аж тепер я звернув увагу, що сиджу в кріслі командира корабля. Ну, так де вона, ота кнопка?

Ілюмінатори відчинилися безшумно. В одному була густозоряна темрява, в другому виднілася величезна, сповита блакитним серпанком куля. Земля. Отже, ми таки в космосі, та ще й далеченько від рідної планети!

— Увага! — пролунав з гучномовців голос професора. — Всій команді — до їдальні. На сніданок — по одній тубі номер один, дві туби номер два, дві туби номер чотири.

“Отже, професор в “Ластівці”! — подумав я. — В такому разі не страшно”.

Дуже не хотілося покидати затишне крісло і вирушати в карколомну подорож, проте голод — не свій брат: ми всі вже хотіли їсти.

— Ну, Март, вперед!.. Сміливіше! Коли що — я тебе спіймаю.

Набутий досвід не минув марно: Мартін спритно перебрався до крісла Джека, взяв малого за руку, м’яко відштовхнувся від опори і повільно поплив до виходу. Цілком задовільно впоралася з завданням Марія. Сабіна ж розлучитися з кріслом боялася, мені довелося везти її на плечах аж до їдальні.

Ми сподівалися зустрітися там я професором, але його не було. Отож, ми почали снідати. В тубі № 1 було щось схоже на суп-пюре, в тубі № 2 — паштет, в тубі № 4 — ананасний сік.

Чудна то була картина, якщо поглянути на нас збоку! Уявіть: посеред їдальні висить здоровенний чолов’яга (це я) і щось смокче з великого тюбика; під кутом до нього в повітрі примостилась білява дівчинка в блакитному комбінезончику, зосереджено видавляюючи з туби залишки супу; дещо осторонь тримається однією рукою за шкіряну петлю трошки старша дівчинка, чорнява; а в одному з кутів приміщення, з головою сховавшись у шафі з тубами, дригає ногами підліток-негреня.

Не обійшлося без пригод: малий Джек надто різко натиснув на тубу, з неї порскнув струмінь соку, який враз збігся в кульку, що помчала через всю їдальню, розплющилась об стінку і розпливлася по ній, завдавши нам додаткової турботи.

Після сніданку ми повернулися до кают-компанії. Втомлені діти враз заснули, та й мене хилило на сон. Голос професора заспокоїв мене: якщо командир на кораблі — він зуміє посадити “Ластівку” на Землю, навіть коли старт був випадковий і передчасний… Тільки чому він од нас ховається?.. Ат, мабуть, так потрібно.

Але становище не прояснилося, навпаки, воно ускладнювалося! Нас розбудив голос професора:

— Увага! Увага!.. “Ластівка” перебуває на стаціонарній орбіті, відстань до Землі — сорок тисяч кілометрів. Початкову програму виконано, через дві години буде ввімкнуто головний двигун… Командо, увага!.. Зараз усім пообідати і зайняти місця в амортизаційних камерах. Прискорення сягатиме п’ять “же”, пишатися в кріслах небезпечно!

З обідом упоралися швидко, але я все зволікав з виконанням команди, сподіваючись, що з’явиться професор. Однак його не було, а часу вже лишалося обмаль.

“А, хай буде, як буде!” — вирішив я, і ми вирушили у відсік амортизаційних камер.

Камерою називалася ванна з герметичною кришкою. В неї лягав космонавт у скафандрі, кришка зачинялася, камеру вщерть заливали водою, — і тоді вже людині не були страшні найдужчі поштовхи та удари: рідина передає тиск рівномірно на всі боки. Зв’язок між космонавтами та контроль за їх станом мав здійснюватись за допомогою кабелів, які треба було приєднати до скафандрів всередині камери.

Першим уклали Джека. О, придалися ті репетиції, які проводив професор: малий уже не боявся лишатися сам один у камері, схожій на труну! Сабіна, Марія і Мартін наділи скафандри і повмощувалися в ваннах самі, я тільки приєднав кабелі. Все це було добре, а як я? Хто приєднає мій кабель? Хто зачинить кришку і ввімкне гідронасос?

Я не встиг обміркувати це питання, бо знову пролунав голос професора:

— Увага! Головний двигун вмикається через двадцять хвилин! Командирові корабля перевірити камери і зайняти свою.

Як перевіряти камери — я не знав. Занепокоєним поглядом обвів приміщення. Праворуч на стіні — пульт. На ньому зеленкувато сяють номери камер, у які я поклав дітей. Сила-силенна всяких приладів та індикаторів: “пульс”, “дихання”, “кров’яний тиск” і таке інше. Може, фахівець і розібрався б, що до чого, але мені вони нічого не говорили. Під освітленим прямокутничком “№ 1”— табличка: “Командир”.

Камера № 1 відрізнялась від інших: вона була більша, і всередині неї містився пульт з трьома кнопками — “герметизація камери”, “зв’язок з командою”, “розгерметизація”.

Я все ще зволікав, чекав на професора, відмовляючись вірити, що його на кораблі немає, а його голосом промовляє до нас позбавлений думок та емоцій старт-автомат.

Так, так — професора на борту немає: ось знову пролунав його голос:

— Увага! Увага! Немає сигналу готовності, немає сигналу готовності! Командирові зайняти свою камеру, бо інакше програму буде відкладено!

Я надів скафандр, ліг у ванну, сам приєднав кабель, — виявляється, це передбачено, — і натиснув на кнопку “герметизація”. Повільно зачинилося віко камери. В тканину скафандра з усіх боків ударили пружні струмені води. От і все. Було темно і тихо, немов у домовині.

— Увага! — пролунало в навушниках шолома. — До вмикання головного двигуна лишилося дві хвилини. Востаннє перевірити стан екіпажу!

Я натиснув на кнопку “зв’язок з командою”. І знову той же голос доповів:

— Камера номер вісім (“Це — Джек”, — подумав я.) — електросон ввімкнено, фізіологічний стан в нормі, камера номер дев’ять — електросон ввімкнено, фізіологічний стан в нормі…

Те ж саме автомат доповів про камери № 10 та № 11 — про Мартіна й Марію. А потім:

— Камера номер один: електросон ввімкнено! Фізіологічний стан…

Далі я вже не чув. Я заснув, і спав так спокійно, що навіть нічого не снилося.

Прокинувшись, якийсь час я не міг збагнути, де перебуваю. Потім згадав. Може, розгін закінчено?.. А може, ще ні?.. Якщо так, то амортизаційні камери покидати небезпечно.

Збігло, мабуть, години зо дві, перш ніж я наважився натиснути на кнопку “розгерметизація”. Одразу ж зашумів насос, викачуючи воду, потім відчинилася кришка камери. На щастя, все гаразд.

Але стривай, чому це я вже не пливу в повітрі, а стою на підлозі? Правда, тіло легеньке-легеньке, однак можна спокійно ходити… І що це за дивне гудіння лунає з кормової частини “Ластівки”?.. Ага, двигун працює на малій тязі, через те і виникла штучна сила тяжіння!

“А як же мої дітлахи?.. Чи не сталося чого з ними?”

Ні, все гаразд. Виявляється, прокинувся (чи був розбуджений), тільки я. Вони спокійнісінько спали, аж поки я не ввімкнув розгерметизацію їхніх камер. Прокинулися веселі й голодні, мабуть, навіть не підозрюючи, що наш корабель зробив одчайдушний стрибок у Невідоме.

Одне кепсько: я втратив лік часу, бо не знав, скільки проспав у своїй камері. В ілюмінатори вже не видно блакитної земної кулі, та й на екрані далекої локації немає нічого схожого на планету — тільки зорі, зорі, зорі в густій фіалковій темряві.

Отже, настав час серйозно обміркувати нате становище. Раніше я покладався в усьому на професора, тепер доводиться покладатися тільки на себе.

“Ластівка” кудись летить. Куди? Невідомо. Поки що нам нічого не загрожує. А пізніше? Чи прилетимо ми куди-небудь, чи будемо летіти вічно? Теж можливий варіант… Чи є на кораблі запас продуктів? Мас бути: я сам чув, як помічник професора доповідав, що продукти на “Ластівку” вже повантажено і їх вистачить принаймні на десять років для всієї команди… Але чому “Ластівка” стартувала так несподівано?

Ой і складне ж завдання стоїть переді мною! Я не знаю конструкції корабля, не вмію ним управляти. Десь, певно, є всілякі схеми, інструкції та настанови, але навіть якщо я їх знайду, то не доберу, що до чого — адже я не інженер і навіть не технік. Отже, насамперед треба вивчити основи точних наук. Скільки на це потрібно часу?.. Не знаю. Мабуть, дуже багато.

Так, втішного справді мало. Зате аж надто багато невідомих у рівнянні, а від правильності його розв’язання залежатиме життя.

На борту космічного корабля “Ластівка” нас п’ятеро. Найдосвідченіший з усіх я, Роберт Лоусон, віком двадцяти чотирьох років. Загальна середня освіта. Фах — монтаж електронного обладнання. Безробітний з солідним стажем. В Нью-Йорку познайомився з Генрі Паркінсом. Тоді він був теж безробітний і мав прізвисько “професор”. Відтоді я його так і називаю. Мені здається, він був “червоний”, через що його й не брали на роботу. Але пізніше йому несподівано пощастило: він одержав колосальну спадщину — не знаю вже, по кому — і почав будувати “Ластівку”. Щоб не мати клопоту з федеральним урядом Сполучених Штатів, деталі він замовляв головним чином у Японії та Західній Німеччині, а монтував корабель на території “бананової республіки”.

Другий член нашої “команди” — Мартін (я навіть не знаю його прізвища), дванадцятирічний нью-йоркський Гаврош, навдивовижу здібний. Негр, що не завадило йому стати улюбленцем професора. Мені також колір його шкіри не муляє. З усіх нас Мартін знає корабель найкраще.

Сабіна і Джек — восьми та чотирьох років — діти професора геології Мандера, який мав летіти на “Ластівці” в космічну подорож. І, нарешті, Марія — тринадцятилітнє дівчисько з індіянського племені ланкадонів, знайдена в джунглях поруч мертвої матері. Шість років жила в сім’ї професора Мандера за няньку; навчилася досить добре розмовляти англійською мовою, але досі неписьменна.

У мене немає ні дружини, ні дітей — безробітному бурлаці вони ні до чого. Своїх братів та сестер я не пам’ятаю — так склалася моя доля. І ось зараз у мене голова обертом іде: що я робитиму з моїми підопічними, якщо вони, боронь боже, захворіють? Чомусь мене найдужче лякає саме це.

Вважаю, що з моменту старту минуло п’ять днів, — я вже писав, що згубив лік часу, доки спав у камері. Зараз буду покладатися на хронометр: двадцять чотири години — доба.