"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

як ви, любий сусiдо, - нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало...
- Ну, щодо мене, - сказав, усмiхаючись, Герман, - я з Дрогобича не
втечу, мене можете мати завсiгди на сво┐ услуги.
- О, я знаю, - сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, - я знаю,
що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я вiддавна бажав з вами
ближче познакомитися... А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати його
лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина.
Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику
схрупнув зерно перцю.
- Мiй син, - сказав вiн неохiтно, - дякую вам за ласкаве запитання! От,
працю║, що може.
- Ну, того й не кажiть! - скрикнув Леон. - Я й сам знаю, що син такого
батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який би я
був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у всiм
так, щоби... - Вiн урвав i глядiв на Германа, а Герман на нього, не
вгадуючи, куди той цiлить.
- Зна║те, - почав знов Леон, - нинiшнiй день такий великий i щасливий
для мене...
Саме серед то┐ розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо в
будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив вiд
вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме туди,
де стояв Герман. I якраз, коли Леон говорив про велике нинiшн║ щастя,
цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок. Болiсно дзенькнуло i
розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну,
впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно: вiн
догадувався, що цегла вимiрена була в нього.
- Що се? Що се? Хто се такий? - почулися тривожнi крики. Леон, Герман i
ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.
- А лапай-но го, драба якогось! - кричав з усi║┐ моцi майстер.
- Хто ту цеглою кида║сь? - крикнув i собi ж Леон. Х
- А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi,
зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у
вiкнi, та за цеглу, - як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на полiцiю!
- обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що гнали долiв Зеленою
улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в такiй же
опинцi.
- Овва, то бестiя втiка║! Не здогонять! - говорив майстер.
Робiтники, що гнали за хлопаком, також, зда║ться, були то┐ гадки, бо
зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i шпурнув ним за
утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив вуглярчука в саму
п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез за муром. Крик
той дивно вразив Германа.
- Ей, а се що за хлопак? - спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука. Але
Леон глянув на Германца i аж злякався.
- Мiй боже, а вам що таке? *
- Нiчо, нiчо, - вiдказав Герман, - то, вiдай, вiд задухи. Щось мя ту, у
грудях, стисло. Але той голос, той голос... якийсь такий дивний...
Леон не мiг поняти, чим дивний той голос. Йому вiн видався зовсiм
звичайним. I Герман не вмiв витолкувати собi, що се за голос, - йому
здавалось, що вiн десь чув його, але де, не знав. То тiльки знав, що