"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч
i в якiм короткiм часi!
Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я прочитав на
початку друго┐ сьогорiчно┐ книжки "Лiтературно┐ правди" статтю, мабуть,
статтю програмову редакцi┐ (без пiдпису автора), i - чи повiрите? -
побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про
лiтературнi "принципи" i "iдеали". Я не стану вам говорити, якi милi
споминки викликала в мо┐й головi тота стаття (вона притiм написана дуже
гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших лiтератiв i
чита║ться дуже любо), але розповiм вам коротенько ┐┐ змiст. Автор статтi
(так, як i ми колись у сво┐х бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i
вiчне правило,- чи нi, догму, а iменно, що Укра┐на i Московщина не можуть
мати спiльно┐ лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко
дiйдемо) тягнеться i доказу║ться через цiлу статтю, доказу║ться множеством
доказiв, i треба признати правду, що авторовi уда║ться вповнi переконати
кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас - зовсiм до
нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не
один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), зна║ вже
давно, що воно так ║, i зна║ навiть, чому воно так ║ i так бути мусить
(сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш; не
шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку проводить ч.
автор насамперед через iсторiю нашо┐ давньо┐ лiтератури
церковно-схоластично┐ i бачить, що вона могла бути спiльна обом народам
iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е. чужа одному й другому
народовi. Але тут же й обрушу║ться ч. автор на московських iсторикiв
лiтератури, яким правом вони смiють стариннi пам'ятники старорусько┐
ки┐всько┐ лiтератури пхати в сво┐ iсторi┐, i замiча║, що се вони роблять
"без сорому". По-мо║му - нi за що б ч. авторовi за те гнiватись. Бо що ж,-
одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература була чужа народовi, значить,
бери ┐┐ собi всякий, хто хоче, i обробляй, а коли й нам з не┐ дещо
пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i ще важнiше то, що - говорим
проти вовка, скажiмо й за вовка - все-таки московськi вченi i попрацювали
над виданням та науковим поясненням тих пам'ятникiв коли не бiльше наших,
то бодай стiльки, що нашi,- значить, i право яке-небудь мають до не┐.
Надмiрне вiдхрещування вiд росiйсько┐ лiтератури доводить ч. автора ще й
до другого цiкавого висказу. Вiн каже (i справедливо), що укра┐нська
лiтература пiд московським урядом не могла i не може добре розвиватися,
дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до того згаду║ про лiтературу
галицьку, котра дi "розвивалася самостiйнiше i нормальнiше, бо тут не було
великорусько┐ лiтератури" (стор. 10). Ч. автор мусить бути укра┐нець, не
галичанин, i певно зна║ галицьку лiтературу тiльки з оповiдання, коли може
говорити про ┐┐ самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i в тiм
питання, що хто розумi║ пiд самостiйним розвитком. Коли розумiти пiд
самостiйним розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд нормальним
розвитком - не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою,ну, то я
готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку зайшла дуже
далеко. Очевидно - ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт московський (чи
урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку зовсiм односторонню i
неправдиву, що де нема московського гнiту, там нема нiякого гнiту, там,
значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичинi i