"Самостійна дірка" - читать интересную книгу автора (Вишня Остап)Самостійний смітникКолись нам доводилось бачити, як єгер навчав сетера науки полювання. Свисток… Сетер підбігає. — Лягай! Куш! Піль! Візьми! Тубо! Не руш! Сетера вчили, як полювати птицю. А ось як навчаються українсько-німецькі вилупки в СС-школі. «За деякий час свисток чергового. — Струнко! Ліворуч! Праворуч! У лаву ставай!» — чергуються накази за наказами. Українсько-німецьких вилупків учать, як убивати українських радянських людей, які не хочуть бути німецько-фашистськими рабами. А чого ж іще вчать у тій школі? Ну, ясно чого! Німецької мови й географії. Української мови, певна річ, не вчать, а тільки німецької… І це цілком зрозуміло: на лиху годину тим українцям українська мова, кому з лекцій по історії цілком доведено, що Богдан Хмельницький був родом із Бранденбурга, а Семен Палій — не хто інший, як рідна тітка Фрідріха Великого! Географією потверджується, що Запорозька Січ — це герцогство Саксен-Кобург-Готське, бо й сам Т. Г. Шевченко, як відомо, писав: А воно, мабуть, і краще, що українсько-німецькі вилупки, вивчившись у тій школі, називатимуться: Іван Передериматня — Йоганесом Передеримуттер, а Петро Перевернипляшка — Петер Умдрянь-флаш. Сидить циган на узліссі та й каже: — Ех! Запріг би оце я в тачанку пару вороних жеребців, — не коні, а вітер! — та посадив би я свою жінку та свої діти, цьвохнув би батіжком і як би помчав! Та їхав би й кричав: «Побер-р-режись! Побер-р-режись!» — Ну, й запряжи! — кажу. — Так нема жеребців! І тачанки нема! І батіжка нема! І жінки нема! І дітей нема! — А що ж у тебе є? — Є в мене тільки: «Побер-р-режись! Побер-р-режись!» Так і з українсько-німецькими посіпаками, що подалися вслід за своїми хазяями. Скавучать тепер вони: «Знайти себе в новій ситуації, — це передумова всякої дальшої позитивної роботи й успіху в ній». «Знайти себе»… Спробуй — знайди, коли й самі хазяї вже не знають, як і де себе знайти. Знаходили вони себе й на Віслі, й на Одері, й на Бобері… Та знову скрізь себе розгубили… Навряд, панове, чи ви самі себе знайдете, а от, що вас усіх знайдуть, — ніякого сумніву в тому нема. І недарма ви галасуєте: «Тому найважніше наше завдання — запрягти в першу чергу розум…» Достоменнісінько, як у того цигана з жеребцями: і запріг би, так нема: у цигана — жеребців, а у вас — розуму. У цигана хоч «побер-р-режись!» було, а у вас і того нема кому крикнути. Засідає так званий Український Центральний Комітет… Де такий комітет, український та ще й центральний, може засідати? Ясно де: у Відні… Хто засідає в такому комітеті, українському та ще й центральному? Ясно хто: президент відділу внутрішнього правління фон Кравзгар, комендант дивізії групенфюрер Фрайтаг та інші представники уряду генеральної губернії. Самі, одне слово, нащадки лицарів-січовиків славних. І до чого ж зворушливе було свято єднання німецького народу з українським… Сам генерал-губернатор німецький з українським народом говорив. Та як! Та в якому оформленні! «Генеральний губернатор в окруженні свого почту з'явився на балконі, щоб промовити до українців… «Слава вам!» — закінчив свою промову пан генеральний губернатор». За два дні по зворушливому єднанні Михайло Кібець, селянин з Підлипівки, говорив німецькому поліцаєві: — Та куди ж ти сало тягнеш? Сам генеральний губернатор говорив нам: «Слава вам!» — А я хіба славу тягну? Я — сало. Слава вам, а сало нам. Коли делегація українсько-німецьких дуже самостійних націоналістів з'явилася до пана губернатора Варшави Фішера з черговим поклоном, вона заявила панові губернаторові: «З німецьким народом стоятимемо до повної перемоги». Через якийсь час після такого твердого «стояння» побіг спочатку губернатор Фішер, за ним улупила українсько-німецька дуже самостійна делегація. Українсько-німецький поет Герась Соколенко біг іззаду і на бігу писав вірші: На невеселі картини натрапляємо, переглядаючи шмаття паперу, що звуться газетами українсько-німецьких посіпак. Ось одна картина: «Молода двадцятилітня вагітна жінка, біля неї півторарічна дитина. Її чоловік гине як вояк німецького війська. 20-літня мати в чужім переповненім місті, без покрівлі над головою, без надій у серці. Куди, якими стежками поведе її в дальше життя самота з двома немовлятами?» І друга картина: «Чоловік, бандерівець, гине під час утечі з батьківщини. Його дружина з двома дітьми шкільного віку зупиняється в перехіднім таборі. Вона занедужує, її беруть до лікарні. Діти залишаються самі, діти прохають, щоб їм дозволили провідати маму. В той час їхня мати лежить уже мертва. Діти залишаються на опіку бога». Намалювавши такі картини, українсько-німецький лакуза, підсьорбуючи крокодилові сльози, галасує: — Де українська жінка, що від імені нації стала б опікункою й матір'ю знедолених дітей? Бачите, який тонкосльозий, який святий та божий! А хто ж призвів ті матері до такого стану? Хто посиротив ті нещасні маленькі діти, що конають по таборах та по чужих переповнених містах? А тепер шукаєте для них українську жінку-опікунку, убивці! Українська жінка там, де їй належить бути: вона разом із своїм батьком, своїм чоловіком, своїм братом б'є фашистського звіра. Вона разом з ними відновлює поруйноване фашистськими бандитами та їхніми агентами, українсько-німецькими націоналістами, господарство… Її, радянської української жінки, діти не конають од голоду й холоду по чужих містах та по таборах і не потребують опіки, бо їх опікують всі народи великого Радянського Союзу. Її діти ростуть веселими, щасливими і вільними. Нічого не додаватимемо, бо нічого не треба додавати, ми тільки подамо кілька документів з отих самих шматків паперу, що звуть себе газетами й репрезентують громадську думку різних українсько-німецьких «угруповань» та окремих осіб з тих угруповань. Ну, от вам: «Українське національне об'єднання при співучасті і за допомогою українського центрального комітету та УАТ «Січ» улаштовує в ресторані «Zum goldenen Kreuz» спільний святвечір, на який запрошується все українське громадянство Відня й околиці. Кожний учасник повинен дати 200 грам білого хліба, 20 грам масла та грошей 5 РМ… а також, по можливості, яйця й сир. Зголошуватися і т. д. Українсько-національно-німецький святвечір недорогий, як бачимо: 5 марок, 200 грамів хліба й 20 грамів масла… Яйця і сир по можливості. А як немає тої можливості? Ну що ж, значить, святвечір буде без сиру… І ще оголошення: «Українське національне об'єднання просить усіх, хто має свої речі на перехованні в будинку УНО, забрати їх до 31.XII. За речі не беремо ніякої відповідальності». Найкращий спосіб — дати оголошення за кілька днів до визначеного терміну. Ніхто, ясна річ, речей не забере, бо забирати нема куди, — потім продавай і пропивай. Справа, як бачите, цілком державно-національна! Ось вона, їхня «територія»: «Централя Українського національного об'єднання в Берліні перенесла свої бюра до Berlin-Weissensee, Scharlottenburger Strasse, 59, im Hof, rechter Seitenflügel». Оце всенька їхня держава: rechter Seitenflügel! Гуляй біля Weisensee й співай: «Ще не вмерла Україна!» Вся державна робота. «Професорові» Барбарукові не до співів: «Бандуру мистецького викінчення разом зі школою-нотами продам: проф. Михайло Барбарук, Wien, 10. Randhartingerg, 17, 8/III». Одне слово: Загнав би… Та хто купить? З такого життя не заграєш… А цікаво було б послухати таку лекцію: «Провід У. А. Т-ва «Січ» у Відні подає до відома, що дня 15.ХІІ відбудеться лекція д-ра О. Фединського на тему: «Правне становище бездержавних». Гостям раді». Ви гостям раді… А чи раді гості вам? Не дуже вони вам раді, бо вони бездержавні, а значить, і безправні. З чого ж тут радіти? |
||
|