"Весна-красна" - читать интересную книгу автора (Вишня Остап)Весна-красна (У Ганни Денисівни Кошової)Добре все-таки бути поетом. Поет почав би собі, приміром, отак: А там іще додав би: про буряки, про високі врожаї, про хорошу, героїчну працю хороших колгоспників та про життя й роботу Героя Соціалістичної Праці Ганни Денисівни Кошової, дивись, і вийшла б непогана поема… Нам, прозаїкам, тяжче: і чорнила треба більше, і паперу… Поїхали, значить, ми сошою… Їхати туди треба так: сіли ви в машину і через Сталінку[2] на Васильків, на Білу Церкву, а з Білої Церкви на Великополовецьке село. У Василькові зупиніться. По-перше, ви побачите, що Васильків уже причепурився, — уже й будиночки вимащені, і вулиці підмітаються. Та воно ж якраз перед Травневими святами, — народ хоче зустріти свято урочистіше, зеленіше й чистіше. Щодо зелені — особливих заходів вживати не слід: усе зараз зазеленіло та як зазеленіло! Кучеряво-зелено все навкруги… А прибратися та причепуритися перед святами — всяк розуміє, що треба. Ідеться не сумно, бо обабіч соші озимина зеленіє, сходить рання ярина, сіють пізню. І ген аж он трактори сівалки за собою водять, і плуги, і культиватори… По селах, на городах — похилені жіночі й чоловічі постаті, — городину садять. І хати мастять. Багато нових хат. То вже побудовані на місці великого пожарища. Село Великополовецьке, районний центр. В 25 кілометрах од Білої Церкви. Вбік! У який бік? Як їхатимете, поспитайте: вам розкажуть. Ми їхали в колгосп «Червоний гігант», де працює ланковою Герой Соціалістичної Праці Г. Д. Кошова, й везли туди, з доручення нашої президії Спілки радянських письменників України, подарунок — бібліотеку, щоб закласти фундамент майбутньої великої колгоспної бібліотеки. Районна бібліотека у Великополовецькому районі єсть, та не завадило б, коли б кожний колгосп мав би й свою книгозбірню. От ми фундамент такої бібліотеки в «Червоному гіганті» й закладали. Село Великополовецьке… Хороше село. Переділене ніби на дві половини величезним ставком… Все в садках… Ще, розуміється, відчувається вогняний подих Великої Вітчизняної війни, але уже й парк посадили, і будинки підремонтували, і чистенько… Половців на селі ми не бачили жодного, живуть там тепер колгоспники-половчани. На селі людей небагато: на полі вони всі тепер. І районне керівництво все тепер «у борозні»… Треба було нам у «Червоному гіганті» урочисто піднести наш подарунок, — довелося це зробити рано-вранці, на колгоспному подвір'ї, в час, коли колгоспники зібралися, щоб іти на поле! Так ми й зробили! І чи не урочистіше це вийшло, ніж це робилося б у клубі чи в театрі! Час-бо який! Кожна хвилина дорога! Поговорили, подарунок піднесли та й ухвалили всім колгоспом прозвати бібліотеку так: «Бібліотека імені Героя Соціалістичної Праці Ганни Кошової». У Ганни Денисівни побували ми і вдома, і на її трьох гектарах, де вона сіяла буряки, щоб дати по 800 центнерів з гектара, виконати своє зобов'язання перед державою. Вона була занепокоєна, що нема дощу. — А як не виконаю?! Як я Микиті Сергійовичу в очі дивитимусь? А тут якраз уночі дощ! Одразу ж і сіять. Ганна Денисівна сама ходить за сівалкою, сама придивляється і за культиватором, і за боронами. На ходу збирає капустяне коріння (торік тут був колгоспний город), наказує запалити купи торішнього на межі бур'яну. — Воно ж нам капоститиме потім! Різні кузьки-шкідники там плодитимуться… І вже знову біля сівалки. — Вішта! Вішта! Та протягай далі, я тобі кажу, а то ж двічі краї треба буде обсівати! І воднораз уже кинула оком на культиваторщиків: — Куди ж ото ти повів? Хіба я тобі так показувала? Прямуй на вербу! На вербу прямуй! А тут іще й фотокореспонденти: — Надівайте, Ганно Денисівно, піджака з орденами, та ставайте отут, бо інакше нічого не вийде! — А тепер скидайте, ми вас за сівалкою сфотографуємо! А на другім березі невеличкої річки Роставиці частина ланки під лопату картоплю садить. — Чому під лопату? — Нічого, нічого! Це — такий сорт! — посміхається Ганна Денисівна. Ганні Денисівні Кошовій — 76 літ. — А на літературний вечір прийдете, Ганно Денисівно? — Аякже ж! Обов'язково! Ви тільки не дуже рано його розпочинайте! Я все ж таки сьогодні думаю буряки кінчати! І раптом до Казика Тригуба: — Ти ж мені, дитино, збігаєш обід з дому принесеш! Казик Тригуб теж колгоспник. Віком він трохи молодший од Ганни Денисівни, бо Героєві Соціалістичної Праці всього тільки — 76, й Казикові теж не менш, як десять, а то, може, й одинадцять — він уже в четвертому класі, а тепер от вийшов на поле землю культивувати. У нього довгий батіг, він ним над кіньми помахує й серйозно каже коням: — Вйо! Вйо! А як фотографували сівбу буряків, то Ганна Денисівна покликала Казика: — Ви й його зніміть! Він у мене роботяща людина! А до Казика: — Отут стань! Та батога сторч постав! Отак! Щоб усі бачили, що ти не гуляєш. На літературний вечір Ганна Денисівна прийшла, весь прослухала, подякувала, а як присоглашала письменників обов'язково приїхати восени подивитися на врожай, сказала жартома: — З косами приїздіть! З косами! — А з ложками можна? — Ложки знайдуться! І те, за що ложка чіпляється, теж найдеться! Приїздіть! Праця йде на селі «розгорнутим», як то кажуть, «фронтом». Між іншим, весняна сівба, це — не танці. Трудна була на селі весна 1947 року. І коні були не ті, і воли не ті, і трактори не ті… — Ех, якби ви до війни були подивилися, які отут коні ходили, які корови були! — сумно посміхаючись, казав нам літній уже колгоспник. — Хіба ж такі?! Та нічого: ще два-три тижні, травичка підросте, — вони й повеселішають. А проте зараз ще: — Та нічого! Переборемо! А на вареники приїздіть! З вишнями! А схочете — з сиром наваримо! Все для перемоги, велика упертість в боротьбі і велика віра в перемогу. Такі люди не здаються, такі люди не можуть не перемогти! Єсть у «Червоному гіганті» сімнадцятилітня ланкова Катя Пустовіт. Комсомолка. Скільки ж у цієї дівчини енергії! Вона — учениця Ганни Денисівни Кошової, що, сприйнявши досвід учителя, уже самостійно керівник молодіжної ланки. Змагається з учителем. На зборах Катя скоса поглядала на Золоту Зірку, що сяє на грудях в учителя, поглядала і усміхалася: — Буде і в мене Золота Зірка! Буде! Буде! Буде! І таки буде! Не може не бути, бо і Катя — ланкова, — і вся її ланка працюють так, що «іскри з рук летять». І хіба така Катя одна по колгоспах? Скрізь вони рясно розквітли за ці роки: наша чудесна молодь, наша радість, наша надія! Додому з Великополовецького ми поверталися знову ж таки через Білу Церкву. Графині Браницької вже, кажуть, у Білій Церкві нема! І в паспортному столі — не прописана. На наше запитання: — Де тут живе графиня Браницька? — нам відповіли: — Не живе! А головне, майте на увазі, що ніколи вже й не житиме! — Ми не проти! — відповіли ми. Біла Церква — зелена й кучерява. Чистенько в місті. Видко, що кріпко прихорошується до Першого травня. Фарбується, білиться, миється… А вимитися єсть де: така ж уже чудесна в Білій Церкві річка Рось! А які прекрасні зустрічі із студентством та професурою сільськогосподарського інституту та педтехнікуму! Яка чудесна молодь! Їхали ми до Києва, ніби у криниці з цілющою енерговодою викупані… Пройшли дощі… І за якихось два-три дні ще дужче закучерявились дерева, зазеленіли широкополі колгоспні лани… Щоб бути ще чепурнішими, ще милішими до дня Першого травня, міжнародного свята трудящих. |
|
|