"Весна-красна" - читать интересную книгу автора (Вишня Остап)Такі собі зустрічі й розмовиТака собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька. Присмерк. І такий собі сумовито-споісійиий голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недопереграй: — Закінчила, пам'ятаю, я інститут ім. Лисенка… — Давно? — питаю. — Та літ із тридцять тому… — І пам'ятаєте? — Аякже!? Звичайно, пам'ятаю… — Прекрасна у вас пам'ять… — А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: «Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви маєте…» Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити… — З якого боку було крило радості, а з якого — надії? — Це неважно! Слухайте далі. — Слухаю, — кажу, — далі… — От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п'ятьох великих наших людей. В яких тільки п'єсах я не грала? Я не грала в п'єсах Кропивницького, я не грала в п'єсах Старицького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Корнійчука й Кочерги. Нарешті, я не грала ні в одній п'єсі класичного репертуару й у п'єсах російських драматургів! Ах, якби ви знали, як я не грала?!! Ви думаєте, що так легко «потрясающе» не заграти Марусю Богуславку?! Ви гадаєте легко?! — Не грати взагалі, кажу, легко! А не грати «потрясающе», думаю, це дуже тяжко! — А я її тридцять літ «потрясающе» не грала! — Так ви ж, — кажу, — геніальна неартистка! — Тож-бо то й є! І я тепер дуже рада, що мене представили до звання заслуженої… — Неартистки республіки! — перебив я. — А, та ви все жартуєте! — Вітаю вас сердечно! — одказав я. Швидко-швидко йдуть до театру на виставу він і вона. Він — артист театру. Вона — артистка. — Драстуйте! — кажу. — А, драстуйте! — одказують. — Куди ви так швидко? — На виставу поспішаємо! Запізнюємось! Пробачте, треба бігти. — Сьогодні граєте? — Граємо! — Що ж ви сьогодні граєте? — У «66»! — ?? — А ми вже 20 років у «66» граємо! І тільки іноді в «підкидного»! — І з успіхом? — питаю. — З перемінним! — Ну, щасти вам! Сидить за столиком похмурий громадянин. Придивляюсь: знайомий артист державного драматичного і т. д., і т. д. театру. — Що це ви так сумно на світ білий дивитеся? — питаю. — Та так, — каже, — чогось на душі невесело! — Чого ж ви сьогодні не на виставі? Хіба не граєте сьогодні? Вільні? — А я за 40 років тільки один раз заграв! — Один раз?! В якій же п'єсі? — В оркестрі на барабані, коли барабанщик захворів! — Ну, й як?! — Прекрасно! Без жодної репетиції, прямо під суфльора, і знаменито! — Ну, що ж, — кажу, — талант, завжди талант! Такі собі зустрічі… Такі собі розмови веселі… |
|
|