"Олесь Гончар. Берег любовi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

всемогутнього Августа... Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв
запитання.
Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам
наповню║ться гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього
хлопця перепадало, ┐м вiд нього не було пощади. Не приховував:
усi його симпатi┐ на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну
лозу, жили сво║ю чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо
iншого знаряддя ще тодi не було... А тi розбiйники римськi простягали руки
й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей
сво┐ми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили,
заковують у ланцюги: буде ┐м ще один гладiатор... I таким розбо║м вони не
соромились ще й похвалятись на сво┐х барель║фах!.. На честь рiзанини
помпезний монумент за Дуна║м спорудили в степу... Та вiдомо, яка доля
чека║ грабiжникiв i ┐хню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки
гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч ┐хнi бiлi мармури, поробили
з них довбанi корита - напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж
така самiсiнька доля спiткала - стала по┐лкою для овець. Ну, пiзнiше наш
брат археолог усе це позбирав, постягував до музе┐в, для нас такi речi
завжди цiннiсть, але можна зрозумiти й тих, що, нiби у вiдомщення, з бiлих
iмператорських мармурiв напували овець!..
Заспоко┐вся трохи, лише коли про iнше став розповiдати, про знахiдку
сво┐х задунайських колег: вiдлите з бронзи зображення фантастичного змiя,
страшно┐ яко┐сь химери, що, безперечно, та┐ть у собi поки що нам неясну,
приховану символiку. Змiй величезний, тiло покрите лускою, хвiст лев'ячий,
а голова вiвцi чи собаки...
- I головне, чуб i вуха людськi! I щось схоже на усмiх, дивний, ледь
помiтний... Що означа║? Хто вiдповiсть? Загадок тут ще та загадок. Та хiба
ми й самi для себе теж не загадка?
- Ви так вважа║те?
- А вам хiба все до кiнця уже ясно? То пояснiть i менi, завдяки чому
людина з печери зумiла так круто пiднестись, по яких щаблях iшла вона з
темних тих прачасiв до сво┐х вершин? I чи завжди рухалась по висхiднiй? У
чому змiнилась, а в чому лишилась такою, як була i в античностi? Оленячий
рiг змiнила на трактор, галеру - на космiчний корабель, а неспокiй, а
потяг до вiчно┐ та┐ни, хiба вiн у людини зник? Жадоба пiзнання, - може,
тiльки це неминуще...
Був уже пiзнiй час. Мiсячна дорiжка помiтно змiстилась, нiким не
стривожена, як i ранiш, тихо зникала в далечi. Та сама, якою, може, Овiдiй
прийшов колись до цих берегiв i по нiй, невагомий, вiддалявся звiдси,
лишивши пiсля себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попiд вежами,
попiд мурами де-не-де бовванiли усамiтненi парочки. В такий час, у такi
теплi мiсячнi ночi - Iнна ┐х так любить - нiби саме повiтря тут напо║не
коханням. Пройдись понад валом - i почу║ш шепоти жагучi, побачиш, як
цiлуються, тебе не соромлячись. Сплiтаються руки, не ховають пристрастi,
замлiвають в обiймах. Очi до очей променяться ласками, чутт║вою млостю, де
щирою, де гаданою вiдданiстю... Блиск юно┐ сльози i млосний смiх щастя,
солодка знемога й самобуття чи║┐сь нiжностi - все по║дналось тут, на валу,
пiд всевидющими зорями.
Однi║┐ з таких ночей i склалась тут пiсня, отой "Берег любовi". Може б,
i сьогоднi що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б йому йти