"Олесь Гончар. Микита Братусь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Олесь Гончар.

Микита Братусь


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



I

Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Снiги тiкають,
дзвенять струмки, все навкруги протряха║, пару║. Небо оновля║ться -
засинiло зовсiм по-весняному.
Сад мiй сто┐ть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось
розкриються бруньки.
- Здрастуй, - кажу йому, знiмаючи шапку. Щоранку знiмаю перед ним свою
заячу шапку, зав'язану вухами на потилицi. Дiвчата смiються:
- Ви в нас, Микито Iвановичу, як народний артист! Думають, диваку║
старий.
- Цокотухи, - кажу, - ви не смiйтесь, бо це не дивацтво, без цього сад
родити не буде.
- Без вашого здоровкання?
- Авжеж... Бо я коли здоровкаюсь до яблуньки чи до грушки, то й дивлюся
заодно - яка ти ║. Чи не звившкiдник на тобi гнiзда, чи не холодно
бруньцi, чи не потребу║ш вiд мене яко┐сь термiново┐ допомоги.
Спокiйний, сумирний сто┐ть сад. Коли бува║ вiтряно, тодi, бачили б ви,
якими стають мускулястими оцi пружнi дерева! А зараз кожне наче мрi║ про
щось, глянцевим полиском вилиску║ на сонцi, а там, де я проходжу, деревце
нiби ненароком зачiпа║ мене, тягнеться до мене сво┐ми живими, вогкими
руками. Не дурне, зна║, до кого йому тягтися... Ще б пак не знати: в цей
сад я вклав двадцять рокiв життя i не менше двiстi рокiв - енергi┐.
Сьогоднi ми вiдкрива║мо транше┐ в саду. Всю зиму вони були закритi
рамами та матками, пригорнутi зверху землею. Транше┐ глибокi, довгi, стiни
в них обкладенi лампачем i побiленi. Це наш лимонарiй, пiдземний
вiчнозелений гай субтропiчних культур.
Тiльки садiвник повнiстю розумi║ садiвника. Тiльки садiвник може
зрозумiти, з яким почуттям пiдiймав я сьогоднi першу раму. Витримали чи
нi? Здiйсниться наша мрiя, чи, може, все доведеться починати заново? Адже
протягом зими цитруси мо┐ сидiли неполиванi, в темрявi, в траншеях,
заметених зверху снiгами. Не то що рослинi, таку нiч i людинi нелегко було
б витримати. Нiч кiлькамiсячна, як у Заполяр'┐. Звичайно, я i взимку не
раз заглядав до них, давав ┐м пiд час вiдлиги свiтлову пiдкормку, але