"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстила║
рушник i нарiза║ на ньому хлiб. Все це вiн робить з якоюсь особливою
селянською делiкатнiстю.
- Що там? - пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб
заглянути в казанок. - Знову гвардi┐ горох! Здоров був, давно
бачились!.. Шовкун!
- Я вас слухаю.
- Я знаю, як ти мене слуха║ш! Горiлка ║?
- Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задуму║ться.
- Так от знай, Шовкун, - каже вiн, позiхнувши, - твоя Килина взяла собi
приймака. Мiлiцiонера!
Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця.
Завжди пiсля такого жорстокого жарту лiтнiй бо║ць почина║ блимати, як
дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. I весь вiн також
м'якне, тане, нiяково посмiхаючись.
- Що ви. товаришу гвардi┐ лейтенант... Не може цього бути... У нас i
мiлiцi┐ нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда дума║.
- Однаково, зв'язалася з бригадиром, - каже вiн. - Бригадир привiз ┐й
соломи, а вона йому за це...
- Годi тобi, - спиня║, морщачись, Брянський. Сiдають ┐сти. Шовкун
сто┐ть бiля дверей, i зда║ться, що його зовсiм нема в землянцi. Взагалi,
вiн ма║ дивну властивiсть - зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним i
нiколи нiкому не заважати. Але досить, зда║ться. Брянському хоч увi снi
окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: "Я вас слухаю".
Сагайда ┐сть, голосно жвакаючи. Пiсля ┐жi йому хочеться закурити. Але
вiн зна║, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну.
- Ти не куриш? - пита║ вiн Черниша.
- Нi.
- I не п'║ш?
- Нi.
- I дiвчат не цiлу║ш?
Черниш червонi║.
А Сагайда вже почина║ нарiкати на Романiю. Злиденна нещасна кра┐на!
Хати без димарiв, бо на димар Антонеску наклада║ податок. Тютюн не сiй, бо
це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть -
квропа.
Брянський теж потерпа║ без курива, але сто┐чно зносить сво┐ муки.
Шовкун легким рухом зiбрав посуд, перемив, перетер, i хоча сам вiн
обертався повiльно, проте робота в його руках якось iшла сама собою,
швидко й до ладу.
Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та, переступаючи з ноги на
ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
- Да, обкурились, - скаржиться, нарештi, i Брянський. - Хоч би раз оце
потягти.
-Товаришу гвардi┐ старший лейтенант, -зрадiвши, обзива║ться Шовкун
сво┐м ласкавим, проникливим голосом. - Я трошки маю... У конвертi
прислала...
- Килина? - кричить Сагайда. -Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщiй!
Закурили.
- Шовкун! - гука║ Сагайда, пожадливо затягуючись. - Хiба це тютюн? Це