"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли ┐х пiдiрвати... тi.
Кiнотеатр у парку догора║, кожне дерево освiтлене, кожну гiлку видно. А
там же я колись... i сидiв, i обiймав, i пригортав... Чортма! Чортма
нiчого! Свiжi смердючi вирви та якийсь дрiт пiд ногами плута║ться!..
Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку - кучугура цегли та попелу,
та й усе то було мо║ щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному
льоху знайомих сусiдок - позгиналися, трясуться, впiзнати мене не можуть.
Довго переконував ┐х, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд якого всi
паркани колись трiщали. "Як ти змужнiв!" (тобто постарiв). "Як ти
змiнився!" - "Де мо┐?" -питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого
пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся. Чи десь умер, чи
снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть, iз
Гамбурга, ще як була там на бiржi. "А де ж, питаю... Муся?" Була така
сусiдка, лаборанткою працювала у нас на заводi. "Еге, кажуть, Муся...
Муся... За коменданта вийшла!" - "Як вийшла?" - "Та так... Чи з охоти, чи
з принуки, а вийшла i ви┐хала з ним..."
Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою,
одкинув чуба назад.
- Гаразд. За все поквита║мось. За все, за все! Ще заплачеш ти,
Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
- Ми не дикi конi, щоб усе топтати, - з несподiваною рiзкiстю вiдрубав
Брянський. - Не такими нас ждуть.
- Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу, - вiдмахнувся нервово
Сагайда. - Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла
мова.
- Скажи, правду я говорю?
Бо║ць боявся Сагайди, як напастi, i тому, глянувши спочатку на
Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився:
- Аякже, слухаюсь.
Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi вiд душi
кепкувати з Сагайди в колi найближчих сво┐х землякiв.



VI

Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити транше┐ або тягати шпали для
перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на якiсь чарiвнi
плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного.
Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi... В цi мiсячнi вечори
бiйцi вилазять iз сво┐х нiр i збираються в травi за брустверами ходiв
сполучень. З тилу до само┐ вогнево┐ пiдходить степ, бiйцi лежать бiля
нього, як на березi великого пахучого моря. Високе небо незнайомого
пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний
трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають ближчi
мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi.
- Хто буде цi жита жати? - чути задумливий голос. - Мабуть, осиплються
i зогниють на пнi.
- Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв.