"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ви в Н-ську?
- В Н-ську.
- Буна дзiва! Мо║ вам... Ми супутники! По обличчю сержанта не можна
було вгадати - жарту║ вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим
сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тi║┐ лукаво┐
напускно┐ блазнюватостi, вiд яко┐ можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi
дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.
- Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не
закмiтував.
- Нiчого дивного. Я... вперше.
- А-а! - роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. - Вперше!
Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв...
- ?
- ...Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:
- Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою
бравiстю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний,
неохайний вигляд?
З-пiд пом'ято┐, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала
охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи
встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi
важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було
землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього
пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'┐лася йому в тiло.
- Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, - сказав
сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. - Бо не мама
┐┐ прала, а дiвчата з фронтових пралень, а ┐м уже руки милом геть
пороз'┐дало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дуна┐
тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, - iнша рiч! Все новеньке та чистеньке...
З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Укра┐ну
по┐здом ┐хали?
- То що?.. По┐здом.
- А я... на пузi повз, - сказав сержант майже пошепки i з такою щирою
iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть.
- Так ви справдi з Н-сько┐? - згодом спитав Черниш уже примирливiше.
- Шельма буду!
- То що ж... пiдемо разом?
- В натурi. Ви та я - ось ми з вами уже й команда... А прiзвище мо║
Козаков.
Козирнувши прикордонникам, вони зiйшли на переправу, полущену,
вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг.
- Щасливо, товаришi! - гукали прикордонники навздогiн. - Пишiть!..
- Ждiть телеграми з Берлiна! - вiдповiв без посмiшки Козаков.
Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем.
Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi хвилi армiями котилися
десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара;
дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то не
хмара перед ними, а також гора i до не┐ можна дiйти.
Козаков у сво┐х трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких
вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм
корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiка║ з госпiталю. Там, бачите, його