"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

перенаселено. Все ┐м територiй не вистача║... А в них, зда║ться, села
рiдшi, нiж у нас в Донбасi.
Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились
гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось,
показалося сонце. До самого села не трапилося жодно┐ живо┐ душi, тiльки
де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази
на них всi були зверненi на захiд.
У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали
когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi
без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи
стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика
житт║радiсна армiя. На стiнах ще залишився ┐┐ веселий вiдгомiн: "Васька i
Колька, доганяй!", "Балабуха з биком у Бухарестi!" (до Бухареста ще сотнi
кiлометрiв ворожо┐ територi┐), "Владимиров, жми!" i т. п. А над усiм цим:
Л- Л - -_ i велика стрiлка на захiд.
Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка.
Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що
наздоганяли сво┐ частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв
старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками
вiдчайдушне танцювали двiйко циганчат: хлопчик i дiвчинка. Чубатi,
закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли
такi вихиляси, що все подвiр'я розлягалося дужим реготом. Старий
пiдбадьорював сво┐х дiтей енергiйними вигуками. Загледiвши на Чернишевi
офiцерськi погони, скрипаль догiдливе схопився йому назустрiч i,
зiгнувшись дугою, заграв "Катюшу". Чернишевi стало соромно за старого, за
його улесливiсть i за жалюгiдний танець дiтей. Вiн узяв Козакова за
лiкоть:
- Ходiмо!
- Та цiкаво ж подивитись.
- Не дуже веселе видовище... Ходiмо.
Вони знову вийшли на дорогу.
Тепер за селом ┐м раз у раз траплялися назустрiч румуни й бессарабцi,
що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по кам'янистiй дорозi,
понуро шкутильгали а румуни в сiряках i високих чорних шапках брели з
батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв на ходу, з рук.
Почорнiлi вiд сонця, сухi й нужденнi, з випуклими скорботними очима,
румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах, що вiками стоять
понад шляхами ┐хньо┐ кра┐ни. Iнодi на возi з-пiд закривавлено┐ шинелi
важко пiдiйма║ться солдатська стрижена голова:
- Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого
тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить.
- Далеко фронт? - допитувався Козаков.
- Да-ле-ко...
- Скiльки кiлометрiв?
- Вже... двi... доби.
Не кiлометрами, а часом, болем сво┐х розтривожених ран вимiрювали цi
люди вiдстань до фронту.
Вози, про┐жджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на поранених
майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де вiн ще не був, i,
закривавленi, блiдi, перебинтованi, стали для нього нiби якимись