"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

це повiтряна тривога, вiн спустився у метро i заблукав у безконечних
тунелях? Тодi швидше, швидше! Має ж бути десь станцiя!..
Раптом мiстер Мегг завмер: попереду щось бiлiло. "Калюжа! - майнула
думка. - Можна напитися!" Кинувся до бiлого, сiв навпочiпки. Це був парашут.
Спочатку мiстер Мегг подумав, що це хтось з льотчикiв опустився в каньйон
слiдом за ним. Але парашут був бiлий. У Мiгуеля i Францiско - мiстер Мегг
добре пам'ятає - парашути з червоного шовку. Це його парашут. Каньйон
виявився круглий. Мiстер Мегг може поклястися, що вiн на тому самому мiсцi,
де приземлився i де покинув свiй парашут. Каньйон скидався на лiйку,
вулкан!.. Мiстер Мегг обмацав руками навколо, пiд пальцями вiдчув мiльйон
скалок. У горлi дерло вiд нестерпного гару. Вулкан, але який? Страхiтливий
здогад майнув у мiстера Мегга: вулкан од вибуху "Пепiти"! "Пепiта"! Мiстер
Мегг вiдчуває, як тисячi невидимих голок вп'ялися йому в тiло, розривають
його, живого, на частки. "О-о!" - застогнав вiн i, жахнувшись свого
хриплого, схожого на ревiння голосу, повалився на скалки.
Коли вiн опритомнiв, небо посвiтлiло. Десь далеко займалася зоря. На
днi кратера так само стояла спека, спалюючи душу i тiло. Дикий ляк пойняв
мiстера Мегга, скував йому руки й ноги. Тiльки очi ще корилися йому,
вимагали: "Дивися!" Поволi, нiби боячись посковзнутися на крутизнi, у кратер
спускався ранок. Мiстер Мегг бачив обпаленi скелi, з'їдене вогнем камiння.
Вони оплавилися вiд вогню, вкрилися скляною кiркою. Згодом, охолонувши,
кiрка потрiскалася, обсипалася, наче скалки - зеленi, чорнi, жовтi. Кратер
був завалений ними, мов лушпинням. Днище було кругле, як арена, i чорне, як
сажа. Вся сила "Пепiти" вихлюпнулася звiдси, розiрвала землю, кожну
порошинку пронизала променевою смертю.
- А-а-а!.. - заволав мiстер Мегг, видихнувши з легенiв отруєне повiтря,
щоб ще з бiльшою силою вдихнути трутизну. - А-а-а!.. - кинувся вiн на стiну,
гамселячи руками, ногами, дряпаючи її нiгтями, аби вибратися наверх, до
сонця.

Сержант Бiгберi, вартовий 132-го поста, був чоловiком життєрадiсним. А
чого йому смуткувати? Зарплату платять утричi бiльшу, капiтан Харрi до нього
прихильний: за два мiсяцi не дав жодного позачергового наряду! Пустеля,
щоправда, не подобається солдатовi, атомна дiра теж не до душi. Та вона
звiдси далеко, кiлометрiв за тридцять. А взагалi цi пости - зайве дiло: хто
туди поткнеться?..
Сержант дивиться з-пiд руки, чи скоро сяде сонце? Сьогоднi змiна -
вночi вартують по двоє - затримується, машини ще не видно. Поставивши
автомат бiля шорсткої металевої будки, Бiгберi виводить на губнiй гармошцi
пiсеньку про Мiссiсiпi. Тоненькi звуки повисять у повiтрi i щезнуть. З ними
щезає i час. Скiнчить "Мiссiсiпi", почне "Красотку Джен", згадає свою
Мерлiн, вiд котрої вчора одержав листа, i йому стає радiсно. Навiть у
бридкiй пустелi жити ще можна...
Ось i хмарка вигулькнула на обрiї - то мчить автомашина. Бiгберi ховає
гармошку в нагрудну кишеню, обсмикує форму - служба насамперед, - бере до
рук автомат. Нараз вiн чує, як пустелю пронизує жахливий крик. Бiгберi
озирається - може, почулося? Крик повторюється. Сержант з автоматом бiжить
за будку.
За чверть милi вiд будки, з боку "дiри", де, на думку Бiгберi i
начальства, нiчого живого й бути не може, просто на пост iде чоловiк. Вiн