"Борис Гринченко. Брат на брата (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив сво┐м школярам, що
працювали в саду, маленьке свято, надiляючи ┐х садовиною.
Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зелено┐ росяно┐ трави, аж до краю
садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен,
робили гарний холодок, - тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як
учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним
одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день... така казка, що перед
нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що
заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг
почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано
з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..
Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той
бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старо┐ цегельнi. В
однiй з тих халабуд торiк вони ховалися - вiн з Талею й дiтьми, - як ┐х
зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було
зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там
сидiли, смiючися, на купцi старо┐ соломи. Яр тут робив колiно попiд селом,
попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i
здавалась величезною дугою, один кiнець яко┐ був школа, а другий, просто
проти не┐, геть далеченько - Петрова хата, з яко┐ видко було сюди тiльки
покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було
тепло. Вiн позирнув угору на син║ небо, на сонце, що вже височенько
пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:

Висне небо син║,
Син║, та не те;
Ся║, та не грi║
Сонце золоте.

- Нi, ще грi║! - подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на сво║му
тiлi його тепло. - Та й як би ж воно не грiло - тепер, коли невольникам
засяла воля? - додав вiн i сам собi радiсно засмiявся. - Хоч природа й
байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!
I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим
повiтрям.
"Дышется легше, в три четверти груди..." - вихопився йому з пам'ятi
вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi кра┐.
- А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! - сказав вiн сам до себе
вголос i знову засмiявся.
Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло
тро║: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однi║ю
рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла
коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з велико┐ втiхи гавкав, дiти
верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.
- Чаю пити мама кличе!.. - силкувався перегукнути Катая Володько.
- Цаю, мама!.. цаю, мама!.. - пищала й собi Лiда.
- Гав-гав-гав! - додавав сво║ Катай.
Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали
батька. Втихомиривши ┐х усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч ┐м уже
йшла Таля, - ┐┐ худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од