"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а
врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти
свою думку, про дурного Хому, як вiн мило по┐в. Усi страшенно реготалися,
а заохочений оповiдач докидав одну по однiй ще й iншi брехеньки про
мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на чортову;
про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: "Салдат!"
А салдат: "Ась?" - "Ну, вилазь!" - Тодi до хахла: "Хахол!" - "Шшчо-о?" -
"Ну, сiдi iщо! Вот тiб║ за хахлацький язик - у пеклi сиди!"
Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько:
- Ах, прелiсть! Ах, прелiсть!
Вона служила в панiв за поко┐вку i там навчилася так кричати.
Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли...
Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником
досидiли аж до вечора.
В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату,
сiм'я саме вечеряла.
- Бач, от де й наш приблуда! - озвавсь, ласкаво смiючися, батько.- Де
це ввесь день швендяв?
От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! - I Роман почав
розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з ┐м познайомився; а тодi
був у писаря, i як добре його там приймано... Мати радiла, слухаючи, як ┐┐
сина гарно вiтають; iншi мовчали.
- Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! - припрохувала мати.
- Вот, я таких страв на║вся у писаря, што вже мине вашо┐ вечерi не
хочеться.
Матерi це трохи не сподобалося, що син понижа║ ┐┐ страви, але вiн того
не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як
добре бути писарем.
- Та воно добре,- озвався Зiнько,- та тiльки ще краще було б, якби
писарi бiльше по правдi робили, а то... он i цей такий, що примiв би - двi
шкури з тебе драв би.
- Ну, це, братуха, пустяк дело,- одказав Роман,- на то щука в морi,
штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiб║ бариш брать.
- Нехай i бариш, та не здирство,- озвався батько,- а то цей був такий
харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з
тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на
добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.
- А како║ мине внiманi║ до людей? - одказав Роман, здвигнувши плечима.-
У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.
Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi
високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив.
I йому стало заздро, i схотiлося тако┐ саме гарно┐ свiтлицi, м'яких
подушок, добро┐ страви з горiлкою i червонощоко┐ жiнки... А хата батькова
здалася йому такою негарною й чужою... та й люди в тiй хатi... Велика
штука, що вони йому сво┐. Коли ж вони такi...мужики! I по правдi врядник
та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм "без понятiя, как
настоящая необразованная животная". Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн
тепер зовсiм iнший чоловiк став.
Вiн усе думав про це i не мiг заснути. Поруч iз тим, що вiн бачив
сьогоднi, згадувався йому город, вулицi з лiхтарями, свiтлицi в палатi, де