"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiн був за сторожа... цирк - от туди щодня ходив би! А тут ця тiсна хата з
лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так i
верне язиком "на верле"... Репа-на мужва - аж смердить! А там, у городi,
зовсiм не такi люди.. А дiвчата! I вiн почав згадувати городянських
поко┐вок та куховарок, якi були до його ласкавi... Ах, чорт його зна║,
Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та хiба сама
Машка? Були й поперед не┐...
Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i вийшов з клунi. В кiнцi
садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос
виводив пiсню.
- Що воно спiва в нашому садку? - подумав Роман, перескочив через тин i
пiшов садком. Спiвало не в ┐х, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз
i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз до рiчки на той
голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо
на землi стояли вiдра, але вона забула про ┐х, причарована цi║ю тихою
нiччю i нiжно-звабливим плюскотом темних хвиль бiля сво┐х нiг... Стояла й
спiвала.
- Мабуть, Струкова наймичка,- подумав Роман, i йому згадалось ┐┐
делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан,- так вiн тодi в танцi
обкрутнув ┐┐, обхопивши за стан рукою... Вся зачервонiлася, задиханi
молодi груди високо здiймаються... вихопилась i втекла...
Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його тiльки
тодi, як уже бiля не┐ стояв. Жахнулась:
- Ой боже! Хто це?
Хотiла вже тiкати, але вiн придержав ┐┐ за рукав:
- Це я... Роман...
- Чого ж це ти... ви тут?
- Послишал, как пойош, та й прийшов.
- Отож! Чого б то ви до мене прийшли!
- Того, што харошiнька! - I вiн хотiв обняти ┐┐ за стан, але вона
випручалася.- Как тiбя звуть?
- Левантиною...
- Харашо! - I таки обняв ┐┐ й притулив до себе. Але вона зараз
одiпхнула його, вирвалась i, покинувши й вiдра, як коза дика, втекла,
покрившися за деревами.
"Еч, яка прудка! - подумав Роман.- Моторна! А ловка дiвчонка,- треба б
заходиться коло не┐!"
Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по вiдра. Не верталась.
Пiшов додому в свою клуню.
Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько.
- Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.
- Не спиться какось.
- От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають.
- Думки? - сказав Романа i Зiньковi на мить здалося, немов сказав,
трохи глузуючи: -Што за думки?
- Та всякi... От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм
людянi добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю... Такого
народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi ста║...
Людей бiльша║, а землi не бiльша║... Ну, тепер скрутно людям жити, а
дедалi - все скрутнiше, все скрутнiше буде... i так колись iзробиться, що