"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нудне вчителювання та й перейти зовсiм на "панську лiнiю". Роман був перед
ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря
Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман мужик.
От i прiзвище його... Сивашов... Сивашов... Не чуть у нашому селi
Сивашова... Але враз iзгадав:
- Та вы должно Пилипа Сиваша сын?
Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi
його на службi звали "Сивашов", бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як
"образований", то - Сивашов.
Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,- це тiльки
пошкодить йому, принизить його перед його "панськими" знайомими. Надто вiн
був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти у
батюшки i програв сiм рублiв. А в його саме не було тепер грошей, бо
влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi) раз у
раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i сахар навiть, то менше
доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як вiн
сьогоднi (ма║ покликати всю компанiю до себе) та одiгра║, верне сво║, а як
же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi:
- Ну, мне теперь некогда... У меня дело есть...
Роман почервонiв i встав ображений.
- Как завгодно...
Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому сво║┐.
Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за ┐м
учитель пробубонiв:
- Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!
Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки
був страшенно лютий на вчителя за образу. "До кого ж би менi ще пiти?" -
думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до не┐.
Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй
товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко, там вiн i
вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв "по-образованому" i радий був
Романовi.
- Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i
всяке начальство подалося снопи возить,- дак я сам тут i старшина, i
староста, i все.
Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом
заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i
Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений
пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i
залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що
старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину
справлятися, а плата мала, а "так собi постороннiй доход тоже не
значительно большой". На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого...
Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi - спершу в солдатах,
а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був
швейцаром, а говорив, що був "таким служащим, што, зна║ш, над-зира║ть за
йзданi║м".
Тодi збалакались за мужикiв, i писар ┐х лаяв, що народ став неслухняний
i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й
нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годово┐ плати, треба писаревi i за