"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ясиня умiла тодi стати необходимою княгинi. Нiхто не умiв шити так
чисто дробницею, в'язати в щораз то новi уплiтки довгого волосся молодо┐
жiнки, голубити князькiв.
Сама ж вона нiби напротязi одно┐ росяно┐ ночi зацвiла в цю пору ясною
квiткою, що повертала до себе всi серця.
У страшну нiч, коли притекли недобитки, снилося Глiбовiй дружинi, що ┐┐
чоловiк стуче у ворота, не годен добудитися слуг. Сонна мрiя пурхнула
вмить. Добронiга стрепенулася, сiла на постелi, прихилила вниз ще гладке
обличчя й наслухувала. Серце ┐┐ билося високо пiд узористим одiялом...
У свiтлицi хтось ходив: чути було шум одежi, промочено┐ дощем, опiсля
дзвiнкий шепiт меду, що його чиясь рука лила нерiвно у срiбний рiг
Словитiв.
Добронiга скочила босонiж до дверей. Крiзь шкалубину, залиту смугою
свiтла, вона доглянула грозовитого мужчину, широкоплечого, у колпацi
засуненiм аж по брови над жорстокими очима.
Боярин дома!
Так, це був вiн, що пiсля обiду скидав миси з останками страв на
долiвку, устелену пестрими дорiжками хатно┐ роботи, i переодягаючи обуву,
зi смiхом насильника розстеляв бiлi онучi, по столiтньому яворовому столi.
Вiн, для якого передовсiм вставало сонце, трисвiтлим буртом грали води i
молитовна тишина плила увечерi понад лоно нив. Вибранець судьби, який
нiчого не давав, брав тiлько, навiть те, що йому було на вiки непотрiбне:
добро, що палало у прозорiм поглядi його жiнки, красу, що блукала у
дитиннiм пiв-смiховi ┐┐ уст, у понсовiй квiтцi, вплетенiй у ┐┐ волосся...
Його не привiтали з дороги, помертвiлi вiд несподiванки.
Вже третя днина з дня повороту, як вештався вiн iз кута в кут, нiби
ждав когось.
Було доволi пiзно, коли Ясиня, стомлена оборудованням поминок, прийшла
вiдпочити у хату родичiв.
п┐ привiв раб iз Половцiв, Аклан.
Добронiга з чуттям обняла доньку - вона любила ┐┐ молодiсть та багатiла
нею, як звидом власно┐ весни.
А дiвча й справдi неволило очi: бiлохрущата камка ┐┐ одежi мило
вiдбивала вiд темно┐ соболино┐ шапочки з малиновим верхом та свiжости
молодого обличчя. Дев'ять анфраксiв венедицько┐ оправи, повислих нiби
сльози з узько┐ оксамитно┐ стрiчки на чолi, рожевою тiнню нiжило чистi
черти, - очi з брiвми сильними, як стрiли, носик з купкою веснянок, вогкi
уста з опущеними кiнчиками, повнi чуття...
Тепла нiч схилилася над свiтом. Обi жiнки лягли в одринi спочити.
Розмовляли про жахливi подi┐ в княжiй сiм'┐, про сподiванi змiни та
наслухували у собi самих, як холод пливе повз рамена вiд несподiванки.
Сон вiдлетiв, тишина вiддихала рутою та чорнобривцем. За темним вiкном
колихалася молода деревина. Скричав половко, застрекотiв цвiркун.
Дiвчина усiла на постелi й пiдняла з ослона край лiжка скриньку, оббиту
сафiяном. Вiдкрила верх i з побожнiстю, як скарб, хати й роду, добула
книгу в оправi зi слонево┐ кости, виложену на углах росохами коралю й
срiблом.
Добронiга не була грамотна, однак купила ┐┐ за велику цiну вiд
болгарського мандрiвного крамаря та. держала в пошанi, як лiк проти темних
сил, що заселюють хати так само, нiби водянi духи всяку течву, а полiсуни