"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

квген Гуцало.

Княжа гора


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Зоддалеки гора Княжа - як бурий ведмiдь превеликий, що розлiгся на
березi рiки. Пливучи в човнi по рiцi, поволеньки наближа║шся до цього
сонного горбатого ведмедя, котрий переднi волохатi лапи витягнув низькими
кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. I коли придивитись iз
човна пильнiше, можна вгледiти опукле нашорошене вухо, яке i ввi снi не
опуска║ться, прислуха║ться до безмежжя простору, можна розрiзнити й
приплющене ведмеже око, над яким куцi вi┐ здригаються так, як на вiтрi
здригаються дерева. Цей ведмiдь спить на березi рiки не тiльки взимку, а й
улiтку, коли, зда║ться, грiх не проснутись i не поласувати доспiлими
ягодами та медом диких бджiл, вгамувавши спрагу блакитною рiчковою водою,
в якiй хлюпочеться довга шерсть на переднiх лапах. Величний i грiзний, вiн
втрача║ сво┐ ведмежi обриси, коли наближа║шся в човнi до берега, й ти вже
не бачиш нi простягнутих уперед лап, на яких у сонному супоко┐ лежить
ведмежа гостра морда, не бачиш i могутнього горбатого хребта, а тiльки -
гористий берег, що круча за кручею спина║ться до гори, а на кручах живими
зморшками брижиться лiс, який тут, унизу, з первозданною нiжнiстю зеленi║
шелюгою по бiлих пiщаних обмiлинах, де в святкових веселощах гра║ риба й
де чайки лiтають i плачуть, мов неприкаянi душi померлих. Тепер пливеш
повз Княжу гору - й не видно ведмедя, й не страшно його заснуло┐ звiрино┐
сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий i чистий простiр
велично┐ рiки, що в якомусь пiсенно-музичному екстазi струмить i стелить
то зеленi, то синi хвилi води, й ця серпанком повита рiка - попереду
нескiнченна, обрi║м не обмежена, бо отам он на млистому овидi вона видимо
перелива║ться за порiг обрiю, й ти пливеш по ┐┐ пiсенно-музичнiй течi┐, що
взяла тебе пiд свою незбориму владу, не можеш вивiльнитись вiд не┐ - та й
не ма║ш тако┐ душевно┐ потреби, вже не вiдчува║ш часу й простору, бо вони
не те що зникли, а розчинились у тобi, й ти розчинився в них, ставши
┐хньою невiд'║мною часткою, творячи з ними ║дину сутнiсть, ставши матерi║ю
цi║┐ незнищенно┐ вiчно┐ рiки, яка несе тебе, й гори Княжо┐, що не зника║,
а тiльки поста║ все в нових i нових сво┐х вiдмiнах...
У давнiшi часи чи й не такi давнi роки дiд Гордiй зодягав свою голову в
бiлу хмару, що кiльчилась розвiяними баранячими кiльцями. Щоправда, хмару
йому на голову нагнав не вiтер, а бурi життя, так що хмара не з синього
неба, а з чорно┐ землi, бо на землi вiдцвiло його чорне волосся, на