"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що дивишся, а воно очi рiже, то мусиш одвертатись. А чого ж вони такi
червонi? Бо в землю багато кровi пролилось, багато слiз побiгло, та всякi
ж болячки туди закопують, та вмерлих, та убi║нних. А церкви все те
тягнуть, i смокчуть, i вбирають - ото ┐хнi макiвки й поставали такими, що
на них i не глянеш. Дума║те, що довго тi божi храми простоять? Люди
кажуть, що недовго, що в землю попровалюються, а там, де вони стояли, дюри
великi розкриються, й далеко буде видно вглиб, аж до пекельного свiту.
Мотря з Торбою розповiдала, i лице ┐┐, одм'якнувши в теплi,
пожвавiшало, зовсiм добре та лагiдне стало. А на тому лицi вуста схожi на
ранку, що тремтить од болю, що сама корчиться, нiби пiдсмажують ┐┐ на
невидимому вогнi.
- Отак усi церкви в землю пiдуть, безоднi розверзнуться, i буде видно,
як унизу кипить усе в смолi, горить у полум'┐...
- Свят, свят...
- Ото тiльки малi дiти й зостануться, не всi, а тiльки тi, що говорити
ще не навчились, що поганого слова ще не тiльки не сказали, а й не
помислили собi...
- Господи...
- I, може, тодi вже не стане во║н, не стане наруги, бо що ж годна
заподiяти одна мала дитина другiй?
- А в кого дiтей нема, то вiд того не тiльки насiння, не тiльки
корiння, а й слiду не зостанеться.
- Не зостанеться...
- Бо сказано: летить врем'я во днi i нощi, яко крилами.
- Яко крилами... Авжеж.
- Бо сказано: аще хто смертi не пам'ята║, того мука не мина║.
- Не мина║...
Мотря з Торбою заплющила очi й бубонiла скоромовкою:
- Iдiть од мене, проклятi, в огонь вiчний... Благословенна ти в жонах,
i благословен плiд чрева твого... Бе же ту Марiя Магдалина i другая Марiя,
сидяще прямо гроба... Ви печаль iмат║...
А Меланка мимоволi повторювала:
- Ви печаль iмат║...
Давно вже вона не ходила в церкву, всi свята божi позабувала, молитви
тi нiколи до пуття не знала, а так - п'яте через десяте, а зараз, слухаючи
незрозумiле Мотрине мимрення, дорiкала собi за лiнощi та за байдужiсть. Тi
слова пробуджували в ┐┐ iстотi не страх, а вiдчуття чогось всеосяжного,
зворушливо-трепетного й... незрозумiлого. Вона на коротку мить уявила, як
летить врем'я во днi i нощi, схоже на кажана, як швидко й беззвучно маха║
страшними сво┐ми крилами - i гострим дрожем сипнуло по ┐┐ тiлу.
- ...милiсть же моя яко облак утреннiй i яко роса рано падающа, -
долинало до ┐┐ свiдомостi.
Але вогню того вiчного уявити не могла. Слалось перед ┐┐ зором рiвне й
спокiйне полум'я, зовсiм лагiдне, не обпiкало воно тiла й не спопеляло
душi, а вiчне полум'я мало бути двигтючим i чорним од сво║┐ несосвiтенно┐
сили, мало обвуглювати слова i мислi, в ньому мало згоряти не тiльки тiло
людське, а й людськi замiри.
- ...аще i забудеть жона iсчадi║ чрева свого, но аз не забуду тебе... -
шамкотiла собi пiд нiс Мотря з Торбою все те, що спливало ┐й на пам'ять.
Вiльгота гостей не любив зроду.