"Незвичайні пригоди експедиції Барсака" - читать интересную книгу автора (Верн Жюль)

Скорочений переклад з французької Е. Ржевуцької

Малюнки Я. Василенка

III. ЛОРД БАКСТОН ГЛЕНОР

В той час, коли починається ця розповідь, минуло вже чимало років, як лорд Бакстон перестав виїжджати. Вхід до замка Гленор, де він жив, у серці Англії, поблизу невеличкого міста Етокзетера, ніколи не відчинявся для відвідувачів, а вікна його особистих покоїв незмінно лишалися замкненими. Таке цілковите і безперервне ув’язнення лорда Бакстона було викликане драматичною подією, яка зганьбила честь його сім’ї, затаврувала ім’я, розбила життя.

За шістдесят років до описуваних подій лорд Едвард Алан Бакстон просто з лави військового училища вступив у життя улюбленцем долі, успадкувавши від предків багатство, незаплямоване ім’я і славу.

Йому було двадцять два роки, коли він одружився з дівчиною із однієї з кращих сімей Англії; через рік народилася дочка. Це було розчаруванням для Едварда Бакстона, і він почав нетерпляче чекати народження другої дитини.

Але минуло двадцять років, і тільки тоді леді Бакстон подарувала йому сина, про якого він стільки мріяв. Хлопчика назвали Джорджем; майже одночасно дочка Бакстонів, яка встигла одружитися з французом Сен-Береном, теж народила хлопчика, якого назвали Аженором.

Ще через п’ять років у лорда Гленора народився другий син, якому судилося через тридцять п’ять років відіграти таку прикру роль у справі агентства ДК. Його поява на світ коштувала матері життя — так лорд Бакстон назавжди вгатив ту, яка більше двадцяти п’яти років була супутницею його життя.

Цей страшний удар підкосив Едварда Бакстона. Він забув про свої честолюбні задуми і, прослуживши у флоті весь час після закінчення школи, подав у відставку, хоч був ще досить молодий і якраз мав одержати високий чин.

Довгі роки прожив він відлюдно, замкнувшися в собі, але час притишив горе. Через дев’ять років він спробував відновити згасле сімейне вогнище і одружився з удовою свого товариша по зброї, Маргаритою Ферней, яка принесла йому замість посагу шістнадцятирічного сина Вільяма.

Але доля хотіла, щоб лорд Гленор без подружжя доживав віку: ще через кілька років у нього народилася четверта дитина, дочка, якій дали ім’я Джейн, і він овдовів удруге.

Лорду Гленору тоді минуло шістдесят. У цьому віці він уже не міг думати про те, щоб наново будувати життя, і цілком віддався своїм дітям. Старша дочка, пані де Сен-Берен, давно вийшла з-під батьківської опіки. Крім неї лишалося ще четверо дітей, з них старшому ледве минуло двадцять років, — це був Вільям Ферней, якого в серці своєму старий лорд не відрізняв від двох рідних синів і дочки.

Та жорстока доля готувала для нього такі страждання, перед якими давнє горе мало здатися зовсім легким.

Перших прикростей завдав йому Вільям Ферней, син покійної дружини. Нещирий, злий, лицемірний, цей югіак не відповідав на ніжність і тримався осторонь від усіх у цій сім’ї, яка так широко відкрила перед ним і свій дім, і серця. Він лишався байдужим до виявів найкращих почуттів, більше того: чим щирішою увагою його оточували, тим упертіше він усіх цурався, і на дружбу відповідав ненавистю.

Страшна, люта заздрість точила серце Вільяма Фернея. Це низьке почуття заволоділо ним з того дня, як він разом із матір’ю увійшов в замок Гленор. Він мимоволі порівнював долю, що чекала Джорджа й Льюїса, спадкоємців лорда Бакстона, до яких мали перейти його багатства, зі своїм власним майбутнім. І він назавжди зненавидів їх.

Ця ненависть ще більше зросла, коли народилася Джейн, його сестра по крові — адже й вона мала одержати частину цього багатства, від якого, його відсторонять зовсім, або приділять йому з милості мізерну частку. Коли ж померла його мати, єдина істота, яка могла знайти шлях до цього ураженого серця, — ненависть Вільяма перейшла всякі межі. Ніщо не могло її зменшити — ні батьківська турбота лорда Бакстона, ні братня прихильність його синів. Заздрісний юнак все більше віддалявся від сім’ї, живучи власним життям, таємниці якого розкривалися тільки завдяки частим скандалам. Поступово стало відомо, що Вільям Ферней обрав собі друзів і приятелів з-поміж найбільш зіпсованої лондонської молоді і з ними веселився.

Даремно дорікав йому лорд Бакстон. Далі почалися борги, які вітчим спочатку оплачував, а потім вирішив це припинити. Вільям Ферней продовжував жити по-своєму. Джерело його прибутків розкрилося того дня, коли в замок Гленор надійшов вексель на велику суму, з майстерно підробленим підписом лорда Бакстона. Той заплатив, не кажучи ні слова, але вигнав шахрая з замка, правда, призначивши йому значну щомісячну суму на прожиття.

Ні словом не відповівши на докори і поради, не доторкнувшись до грошей, Вільям Ферней залишив замок і зник. Що з ним сталося, лорд Бакстон не знав. З роками прикрий спогад трохи згладився.

На щастя, власні діти радували його, наче відшкодовуючи прикрості, завдані чужою дитиною. Старший, Джордж, продовжуючи славні сімейні традиції, першим закінчив школу в Аскотті і, прагнучи пригод, вступив в колоніальну армію. Другий, Льюїс, виявив менш войовничі смаки, про що лорд Бакстон дуже шкодував, але в усьому іншому і цей син заслуговував батькової любові. Це був серйозний, врівноважений хлопець, з тих, на кого можна покластися.

Минали роки, життя юнаків ішло належним шляхом, У Льюїса зміцніло покликання до ділової кар’єри. Він вступив до Центрального банку, де його дуже цінували, займав там усе вищі посади, і йому вже передрікали, що одного доброго дня він стане на чолі цієї величезної установи. А Джордж тим часом, переїжджаючи з колонії в колонію, встиг зробитися свого роду героєм і завойовував штіагою все нові чини.

Здавалось, лиха доля відступила від лорда Бакстона, і під старість щастя йому усміхнулось, коли раптом горе, страшніше за все пережите, приголомшило його. На цей раз не лише почуття, а й незаплямована доти честь роду Гленор була навіки зганьблена.

Джордж Бакстон, що тимчасово був звільнений у запас, вступив на службу до великої промислово-розвідувальної компанії. Два роки він на чолі напіврегулярного загону цієї компанії мандрував по країні, ашанті і раптом стало відомо, що син лорда очолив банду і відкрито виступив проти своєї країни. Ця новина була наче удар грому. Одночасно сповіщалося про заколот, який було придушено без жалю. Повідомлялося також про те, що капітан Бакстон став зрадником, а його люди авантюристами; про вчинені ними грабування, здирства, жорстокості і про заслужену відплату. Газети описували з усіма подробицями, як сили заколотників невідступно переслідуваних висланими проти них військами, поступово розпилювавсь. Капітана Бакстона відтіснили з кількома прихильниками на територію, яка перебувала під французьким впливом, і наздогнали біля села Кубо, коло підніжжя гір Гомборі. Його було вбито першим залпом.

Ще згодом усіх облетіла звістка про те, що командир англійського карального загону, повертаючись після виконання свого сумного обов’язку, помер від пропасниці, а заколотників було остаточно винищено або розсіяно і заколот повністю придушено.

Ще не забулося хвилювання, викликане в Англії цією подією. Воно поступово вляглося, і з часом спогад про померлих стерся з людської пам’яті.

Та була оселя, в якій спогад про одного з них продовжував жити. Це був замок лорда Бакстона.

Трапляється часом, що грім, вразивши високе дерево в самий вершечок, спопеляє всю серцевину до коріння, і від велетня лишається тільки кора: він ще стоїть, зовні мов і не видно, що всередині порожньо, але перший же дужий вітер його звалює.

Так було і з старим моряком, якому минав сімдесят п’ятий рік. Удар був подвійний: він палко любив сина, а честь була йому ще дорожча; та він не зігнувся під ударом, хіба що блідість обличчя зраджувала страждання. Жодного запитання, жодного слова не почули від нього про фатальну подію. Починаючи з цього дня, він перестав виходити на прогулянку, замкнувся від усіх, навіть від найдорожчих друзів, і жив немов замурований, майже нерухомий, у мовчазній і гордовитій самоті.

Троє людей порушували цю самоту, почерпаючи в глибокій пошані до старого силу витримати страшне існування з живою статуєю, майже з привидом.

Перш за все, це був його другий син, Льюїс Роберт, який неухильно щотижня проводив у замку вільний від службових обов’язків день.

Далі його внук Аженор де-Сен-Берен, людина чудової вдачі і незламної вірності, послужливий, з чутливим серцем. Від усіх інших людей він відрізнявся трьома рисами: колосальною неуважністю, невтримною, але нещасливою, пристрастю до вудіння риби і лютою огидою до жінок.

Він одержав після смерті батьків чималий спадок і міг розпоряджатися собою, як хотів. Довідавшись про лихо, яке спіткало його діда, він негайно приїхав із Франції і оселився по сусідству з замком Гленор, в якому, зрештою, проводив майже весь час.

Сидячи на березі річки, він закидав у неї свої вудки з незрозумілим завзяттям. Навіщо, справді, було вкладати, в цю справу стільки запалу, коли він думав завжди про щось інше, і всі риби на світі могли клювати, а він навіть не помічав поплавця? Більше того, коли який-небудь пічкур або верховодка виявляли ще більшу упертість, ніж він — неуважність, і самі себе підсікали, чутливий Аженор поспішав без найменшого вагання кинути рибчину у воду.

Хороший був чоловік, як ми вже казали.

А який затятий холостяк! Усім і кожному він торочив про зневагу до жінок, приписуючи їм усі можливі вади і пороки. Коли ж йому радили одружитись, він цілком серйозно заявляв:

— Я б тільки тоді повірив у любов жінки, коли б вона з розпачу померла над моєю могилою.

У своїй неприхильності до жінок він робив виняток для однієї — це була Джейн Бакстон, остання дитина лорда, тітка Аженора, але тітка майже на двадцять років молодша ніж він, тітка, яку він знав зовсім маленькою, яку вчив ходити і яку став опікувати, коли нещасливий лорд відійшов від життя. Аженор плекав до неї справді батьківське почуття, глибоке й ніжне, вона йому платила тим же. Власне, він був наставником, але наставником, який робив усе, чого хотіла вихованка. Вони були нерозлучні, разом прогулювалися в лісах, пішки й верхи, плавали човном, полювали і займалися всілякими видами спорку, що давало підставу літньому племінникові казати про свою молоденьку тітку, виховану по-хлоп’ячому: “Ось побачите, вона в мене кінець кінцем стане мужчиною!”

Джейн Бакстон була третьою з тих, хто піклувався про старого лорда, і вона дбала про нього самовіддано, як мати. Принести хоч крихітку щастя зраненому батьковому серцю — ця мрія її не покидала. Усі її думки, всі вчинки були підпорядковані цій меті.

Вона бачила, що батько оплакує своє знеславлене ім’я ще більше, ніж сумний кінець сина, який дістав по заслузі. Що ж до неї, то вона, навпаки, не плакала.

Не те, щоб їй байдуже було до втрати любимого брата, до заплямованої честі сім’ї. Та разом з горем, сильніший за горе, в її серці буяв протест. Як! Льюїс і батько так легко повірили в Джорджеву неславу! Не перевіривши, прийняли як доведене звинувачення з офіційних донесень із-за морів! Та проти цих свідчень говорило все минуле Джорджа, все його героїчне і чесне життя. Час минав, і все палкішою ставала переконаність Джейн, що її брат невинний. І от, через кілька років після його загибелі, настав день, коли вона вперше зважилась порушити мовчання, яким за німою угодою всі в замку оточили трагедію в Кубо.

— Дядечку… — почала вона, звертаючись до Аженора де-Сен-Берена.

У них так повелося, що вона його звала дядьком, а він її племінницею. Так було завжди — за одним винятком. Якщо ненароком умовний дядько давав своїй умовній племінниці привід до незадоволення або зважувався суперечити її волі, навіть одній з її примх, — вона одразу ж згадувала про свій законний титул і заявляла племінникові, що старших родичів треба шанувати. Побачивши, що справа обертається на зле, принишклий племінник поспішав ублаготворити шановну тітоньку. Через ці зміни титулу їхні діалоги звучали часом дуже кумедно.

— Дядечку… — почала Джейн.

— Що, голубонько? — спитав Аженор, заглиблений у читання величезного тома, присвяченого вудінню риби.

— Я хочу з вами поговорити про Джорджа.

Здивований Аженор опустив книгу.

— Про Джорджа? — перепитав він збентежено. — Якого Джорджа?

— Про мого брата Джорджа, — спокійно пояснила Джейн.

Аженор зблід.

— Але ж ти знаєш, — відказав він тремтячим голосом, — що ця тема заборонена, і це ім’я тут не слід вимовляти;

Рухом голови Джейн показала, що не приймає цього заперечення.

— Байдуже, — не вгавала вона. — Кажіть мені про Джорджа, дядечку.

— Що ж тобі казати?

— Все. Про всю історію.

— Ніколи в світі!

Джейн нахмурила брови.

— Племінничку!.. — кинула вона з погрозою.

Цього було досить.

— Ну от!.. Ну от!.. — пробурмотів Аженор і почав розповідати сумну історію від початку до кінця, нічого не пропускаючи.

Джейн слухала мовчки і, коли він скінчив, не спитала більше нічого. Аженор подумав, що на цьому кінець, і зітхнув з полегшенням.

Він помилявся. Через кілька днів Джейн повернулась до того ж.

— Дядечку… — почала вона знов.

— Що, голубонько? — відгукнувся він.

— А що, коли Джордж все ж невинний?

Аженор подумав, що не дочув.

— Невинний? — перепитав він. — На жаль, бідна моя дитинко, в цьому нема найменшого сумніву. Зрада і смерть нещасного Джорджа — це історичні факти, підтверджені численними доказами. — І він почав наводити дані з газетних статей, ніким не спростованих офіціальних донесень і, нарешті, послався на відсутність Джорджа, що було найпевнішим доказом його смерті.

— Смерті, хай так, — погодилась Джейн, — але зради?..

— Перше є наслідком другого, — відповів Аженор, збентежений такою впертістю.

А вона з цього дня все частіше поверталась до прикрої теми, і нарешті домоглася того, що він уже не насмілювався суперечити їй; мало того, його власна упевненість у вині загиблого капітана похитнулась.

В наступні роки палка віра Джейн все міцніла, але вона розуміла, що мати прибічника в особі Аженора, це ще мало. Проголосити братову невинність, не маючи доказів?.. А докази — де їх візьмеш?

Після нескінченних роздумів вона вирішила, що знайшла вірний шлях. І одного дня сказала Аженорові:

— Ми з вами переконані в тому, що Джордж невинний. Але цього, розуміється, недосить. Треба це довести, правда, дядечку? Інакше, скільки б ми не кричали про це скрізь і всюди, нам однаково ніхто не повірить.

— Безперечно, бідна моя дитинко.

— Коли навіть батько прийняв на віру ці чутки, які походять хтозна-звідки, і на наших очах умирає з горя й сорому, коли він не закричав, почувши обвинувачення проти свого сина: “Брехня! Джордж не здатний до такого злочину!” — як можемо ми переконати сторонніх людей, не навівши беззаперечних доказів того, що брат невинний?

— Це ясно як день, — погодився Аженор, чухаючи підборіддя. — Але от… ці докази… де їх узяти?

— Безперечно, не тут… — Джейн помовчала і додала” стиха: — Можливо, десь в іншому місці.

— В іншому? Де саме, голубонько моя?

— Там, де це сталося. У Кубо.

— У Кубо?

— Так, у Кубо. Там могила Джорджа — адже розповідають, що він там помер, а коли це так, то можна буде дізнатись, якою смертю він помер. Крім того, треба розшукати живих свідків. Джордж командував численним загоном; не може ж бути, щоб усі ці люди зникли. Їх треба допитати, і через них ми будемо знати правду.

Джейн говорила, і обличчя її яснішало, а голос тремтів від ледве стримуваного запалу.

— Це правда, дитинко! — вигукнув Аженор, не помічаючи, що попався на гачок. А вона продовжувала із запалом.

— Ну що ж, як це правда, то їдьмо!

— Куди? — спитав приголомшений Аженор.

— Та в Кубо ж, дядечку!

— В Кубо? Якого ж чорта ти хочеш туди послати?

Джейн оповила руками його шию.

— Вас, любий мій дядечку, — шепнула вона ніжно.

— Мене!? — Аженор вирвався. Він розгнівився не на жарт. — Ти збожеволіла! — заявив він, збираючись податися геть.

— Не зовсім! — відповіла Джейн, перепиняючи йому солях. — А чому б вам і справді не поїхати в Кубо? Хіба ви не любите подорожувати?

— Ненавиджу! Встигнути на поїзд у призначений час — це понад мої сили.

— А рибу ловити ви теж ненавидите?

— Рибу?.. Не розумію, при чому…

— А що ви скажете про смажену рибу, виловлену в Нігері? Це справді було б оригінально! У Нігері пічкури величезні, завбільшки з акулу, а верховодки схожі на тунців! І вас це не приваблює?

— Як тобі сказати… У всякому разі…

— Ви б собі ловили рибку і одночасно провели б розслідування, опитали б тубільців…

— А мова? — перебив Аженор насмішкувато. — Навряд чи ці типи знають англійську мову.

— Саме тому, — з невинним виглядом промовила Джейн, — краще звертатися до них мовою бамбара.

— Бамбара?.. Ніби я знаю цю мову!

— То вивчіть її.

— В моєму віці?

— Я її вивчила, а я ж ваша тітка!

— Ти?.. Ти говориш мовою бамбара?

— Розуміється. Послухайте лишень: “Джі локхо а бе “а”.

— Що це за тарабарщина?

— Це означає: “Я хочу пити”. Або ще: “І ду, ноно і міта”.

— Ну, знаєш… ноно… міта…

— Це значить: “Увійди, ти питимеш молоко”.

І це все треба вивчити?

— Так, і не гаючись, бо день від’їзду не за горами.

— Як день від їзду? Я не поїду!.. От іще!.. І не збираюсь теревені розводити з твоїми дикунами.

Джейн нібито відмовилась від думки його переконати.

— Ну, тоді я поїду сама, — промовила вона сумно.

— Сама! — пробелькотів зовсім спантеличений Аженор. — Так ти збираєшся їхати…

— В Кубо? Неодмінно.

— За тисячу п’ятсот миль від узбережжя!

— Тисячу вісімсот, дядечку.

— Наражатись на страшну небезпеку! І сама — одна!

— Доведеться, якщо ви не хочете зі мною їхати, — відповіла Джейн сухо.

— Та це ж божевілля! Це нервовий розлад! Біла гарячка! — вигукнув Аженор і утік, грюкнувши дверима.

Але на другий день, коли він захотів побачити Джейн, йому відповіли, що вона не приймає; те ж саме повторилося і в наступні дні. Аженор не витримав і через чотири дні капітулював. За цей короткий строк він устиг, як це бувало й раніше, поступово пройнятися її думкою. На другий день подорож уже не здавалась йому божевіллям, на третій він вважав її справою здійсненною, а на четвертийнадзвичайно простою.

Джейн була великодушною: вона навіть не дорікала йому.

— Передусім вивчіть місцеву говірку, — промовила вона, цілуючи його в обидві щоки.

Відтоді Аженор не розлучався з граматикою мови бамбара.

Перш ніж вирушати, Джейн треба було ще одержати батькову згоду. Виявилось, що це легше, ніж можна було чекати. Не встигла вона сказати, що збирається в подорож, як він, не дослухавши куди й навіщо, жестом дав зрозуміти, що згоден, і знову завмер, похмурий, журливий, — хтозна, чи й чув він її. Видно було, що його вже ніщо не цікавить.

І Джейн з Аженором почали збиратись у відчайдушний рейс за три-чотири тисячі кілометрів, до якого Джейн готувалась уже кілька років, уважно вивчаючи географічну літературу, присвячену описові краю і його населення. Полотняний одяг для сухої погоди, з грубої шерсті — для періоду дощів склали в легенькі чемодани. Окремо запакували подарунки, призначені для місцевих жителів: яскраві, строкаті набивні тканини, скляне намисто, голки, булавки, галуни, ґудзики і багато іншого подібного. Аптечка, зброя, підзорні труби й компаси, намети, довідники, словники і найновіші карти, кухонне начиння, запаси продуктів, — словом, було дбайливо підібране все, необхідне для тривалого перебування в далеких хащах. І, нарешті, у нікельованому футлярі, який так і виблискував на сонці, містився цілий набір вудок, волосіні і гачків — запас, достатній для кількох рибаків, — це був особистий багаж Аженора.

Вони мали виїхати до Ліверпуля і сісти там на пароплав “Церера” компанії Уайт Стар, який відпливав в Африку. Спершу вони збиралися вирушити в Англійську Гамбію, але дізнавшись під час зупинки в Сен-Луї, що в Конакрі чекають французьку експедицію, маршрут якої наближається до їхнього, вони вирішили приєднатись до співвітчизників Сен-Берена.

Наприкінці вересня багаж відправили в Ліверпуль, і 2 жовтня Джейн і Аженор востаннє снідали вдвох у великій їдальні замка Гленор (лорд Бакстон ніколи туди не виходив). Сніданок був мовчазний і невеселий.

Джейн Бакстон мимоволі думала про те, чи доведеться їй знов побачити цей замок, де минули її дитинство й молодість, а коли й доведеться, то чи буде тоді живий її старий батько.

А проте це ж задля нього вона пускалася у важку й небезпечну подорож.

Година від’їзду наближалась. Джейн переказала батькові, що просить дозволу попрощатися з ним. Коли вона ввійшла разом з Аженором в кімнату старого, той сидів біля високого вікна, з якого видно було поля, його пильний погляд губився в далечині, немов він чекав, що 44 звідти хтось завиться, Хто? Джордж, його син, зрадник батьківщини?..

Почувши, що ввійшла дочка, він поволі обернувся до неї, і згаслі очі заблищали — та лиш на мить; повіки опустились, і обличчя лишилось непорушним, як зажди.

— Прощайте, тату, — гірошепотіла Джейн, стримуючи сльози.

Лорд Гленор не відповів. Він підвівся з крісла, простягнув дівчині руку, потім ніжно пригорнув її до себе і поцілував у чоло.

Почуваючи, що ось ось розридається, Джейн вирвалась з його обіймів і вибігла. Тоді старий схопив руку Сен-Берена, міцно стиснув її і, ніби благаючи захисту, вказав на двері, за якими зникла Джейн.

— Можете на мене розраховувати, — пробурмотів Аженор.

Лорд Бакстон одразу ж сів на своє місце, і його погляд знов полинув у далечінь. Глибоко зворушений, Сен-Берен поспішив вийти.

У дворі замка мандрівників чекала карета, щоб відвезти їх на вокзал в Етокзетер, розташований приблизно за дві милі.

— Куди поїдемо? — спитав невиправний Аженор; збентежений пережитою сценою, він встиг забути, чому вони їдуть з Гленора.

Джейн тільки плечима знизала. Карета рушила.

Та не встигли вони проїхати метрів п’ятсот, як Сен-Берен раптом страшенно розхвилювався. Він не в силі був говорити, він задихався:

— Мої вудки! Мої вудки! — заволав він не своїм голосом.

Довелось повернутися в замок і розшукати славнозвісні вудки, залишені забудькуватим рибалкою. На це яішло не менше як чверть години, і, коли карета прибула на станцію, поїзд уже стояв біля перону. Вони ледве встигли в нього вскочити, і Аженор промовив не без гордощів:

— Удруге в житті я не спізнився на поїзд.

Джейн мимоволі усміхнулась крізь сльози, яких тепер уже не стримувала.

Так почалась ця подорож, що мала привести обох мандрівників до величезних несподіванок. Чи вирушила б Джейн, якби знала, що станеться в її відсутність? Чи залишила б свого нещасного батька, якби могла передбачити, який страшний удар чекає на нього, поки вона рискуватиме життям заради його спокою й честі?

Та не могло бути ніяких провісників ні трагедії, яка сталася згодом в агентстві Центрального банку, ні, тим більше, ганебного обвинувачення, яке лягло на її брата Льюїса; бажаючи добра своєму батькові, вона покинула його в такий час, коли була йому особливо потрібна.

Звістка про зникнення Льюїса Роберта Бакстона, принесена надто запопадливим слугою, досягла лорда Гленора другого ранку після злочину в агентстві ДК, тобто 1 грудня. Удар був надто сильний. Людина бездоганної поведінки, нащадок кількох поколінь героїв, непохибний служник честі дізнався, що не тільки один його син зрадник, а й другий син — злодій.

З глухим стогоном підніс він руки до горла і, як підтятий, упав долі.

Навколо нього заметушились, його підняли і через деякий час привели до притомності. Ось нарешті він розплющив очі. Погляд цих очей був віднині єдиною ознакою того, що життя ще не згасло в ураженому серці. Він жив, але паралізоване тіло було приречене на довічну нерухомість. Однак і цього було недосить для жорстокої долі. У скам’янілому тілі лишався ясний розум. Нечутливий, німий, нерухомий, лорд Бакстон не переставав мислити!

Саме в ту мить (беручи до уваги різницю в довготі), коли її батько поточився і знепритомнів, Джейн Бакстон поставила ногу в стремено, в чому їй допоміг капітан Марсеней, і, переїхавши міст, який з’єднує Конакрі з материком, зробила перші кроки в глиб таємничої Африки.