"Глибинний шлях" - читать интересную книгу автора (Трублаїні Микола Петрович)

Малюнки художника В. Савіна

Художнє оформлення Л. Склютовського

12. СУПЕРЕЧКА

Академік Саклатвала мило посміхався, коли зустрічав мене, і, здавалось, в його очах світилась надзвичайна співчутливість до мене.

Справді, завідувач пресбюро — це людина, що мусила подбати про численні статті, присвячені будівництву, про спеціальні сторінки в газетах, про широку популяризацію всього, що стосувалося проектованого тунелю. Але в мене поки що все було навпаки. Крім коротеньких інформаційних заміток, які я писав двічі на місяць, мої обов’язки зводились до того, щоб приймати журналістів, які цікавились майбутнім будівництвом, і всіх їх запевняти, що зараз нема рації про нього щось писати.

— Не журіться, — кілька разів говорив мені Саклатвала. — Незабаром обставини зміняться, на вашому шляху повеселішає.

І от настав день, коли академік викликав мене і сказав, що найближчими днями можна буде набирати штат для мого бюро.

Це було на початку зими. У академіка Саклатвали знов зібралися видатні спеціалісти. Засідав комітет проектування великого підземного будівництва. Моє місце було за невеликим столиком поруч стенографістки. Найкраще місце, щоб спостерігати й слухати. Я бачив кількох видатних учених, інженерів, економістів, а серед них моїх трьох друзів: професора Довгалюка, Антона Павловича Черняка й майора Шелемеху. Льотчик сидів край довгого столу між двома військовими — інженер-полковником і просто полковником. Цих військових я бачив уперше. Вони разом з Шелемехою представляли Міністерство збройних сил та Генеральний штаб.

Наймолодшими серед присутніх були інженери Макаренко та Самборський. Я звернув увалу, що хоч і сиділи вони поруч, але майже не розмовляли й не дивились один на одного.

Академік Саклатвала відкрив засідання.

— Товариші! — почав він. — Є вказівки уряду прискорити роботу. Ескіз проекту нами майже закінчений. Отже, коли ми принципово визнаємо за можливе почати підготування до будівництва, то уряд негайно асигнує потрібні на це кошти. Поряд з роботою по закінченню проекту можна буде розпочати заготівлю матеріалів, розпочати будівництво відповідних заводів, електростанцій, геолого-геодезичну розвідку, а також закладання деяких шахт на трасі нашого шляху. Зараз ми заслухаємо інформацію представника Генерального штабу в нашому комітеті полковника Файзулова, а потім інженерів Макаренка та Самборського.

Полковник Файзулов теж говорив небагато, але з його промови ми дізналися, що за кордоном уже відомо про якесь підземне будівництво в нашому Союзі.

— Там ще не мають достатнього уявлення про значення цього будівництва, — говорив він, — але, очевидно, скоро матимуть. Адже нема ніякого сумніву, що задумане нами будівництво, коли воно буде вчасно закінчене, матиме величезне оборонне значення. Я підкреслюю слово “вчасно”. Чому? Для нас не секрет, що по деяких країнах реакційні елементи захопили владу й почали гарячково готуватися до війни проти нас. Завдяки цілому рядові винаходів у галузі воєнної техніки вони почувають себе досить сильними. Але в даний момент у них ще не все готове. Зараз напасти вони на нас не зможуть. їм потрібен деякий час на готування. Основна їх перевага над нами, як вони гадають, полягає в тому, що раніше, з точки зору їх стратегії, вважалося за основну нашу перевагу, а саме — величина нашої території. Вони хотять підготувати дві сильні армії: одну на сході, другу на заході, — і розраховують, що удар з двох боків неодмінно дасть їм перемогу, бо на віддалі в чверть земного меридіана ми не зможемо швидко маневрувати своїми арміями. Побудова тунелю дасть нам змогу протягом трьох днів перекидати військо з фронту на фронт. А це розіб’є їх задуми… Звичайно, нашого будівництва засекретити не пощастить. Шила в мішку не сховаєш. А тут шило таке, що пройде через усю нашу країну аж до Тихого океану. Тому ми стоїмо за найшвидший початок і закінчення будівництва. Військове командування виділило нас трьох для роботи в комітеті, а потім в Раді начальника будівництва. Я представлятиму Генеральний штаб, а інженер-полковник Дубков і Майор Шелемеха — Міністерство збройних сил. Перший займатиметься оборонно-технічними спорудами, а другий — обороною надземних будов з повітря.

Промову полковника Файзулова комітет вислухав з великою увагою. Я зробив висновок, що тепер про тунель багато писатимемо.

Після того доповідали Макаренко й Самборський. І дивна річ: суперечка, що повстала між цими інженерами на самому початку роботи, тепер розгорілася ще більше. Єдине, на чому вони згоджувалися, — це намітка траси тунелю: п’ятдесят шоста паралель, не відступаючи від неї ні на крок. Але коли мова заходила про діаметр, про одно— чи двоколійність, про внутрішнє обладнання, про кількість матеріалів, енергії, робочої сили, — тут вони розходились.

— Макаренко хоче надто розкішно будувати тунель, — запевняв Самборський. — Але це — не метрополітен. Сьогодні країна ще не може дозволити собі такої розкоші, та це й непотрібно. Це зайвих два, а може, і три мільярди карбованців, зайвий рік роботи.

І коли він наводив цифри, не можна було не згодитися з ним. Навпаки, доводи Макаренка були не дуже обгрунтовані. Основне, на що він посилався, — це довговічність такої споруди, а тому й доцільність витрати великих коштів.

Знов, як і раніш, більшість присутніх обстоювали думку Самборського.

Військові представники з цього приводу не виступали. Полковник Файзулов підійшов до Саклатвали й тихо сказав, що в цих питаннях у них нема згоди і вони мусять порадитися з вищим командуванням. Я сидів близько від голови комітету й чув цю розмову. Мене дуже зацікавило, хто ж з військових підтримує Макаренка.

Засідання закінчилось. Саклатвала припинив дебати, заявивши, що виступи членів комітету дають йому сміливість найближчими днями доповісти урядові про те, що можна починати підготовчі роботи. Щождо установок Макаренка й Самборського, то він обіцяє об’єктивно доповісти урядові про їх зміст.

— Крім того, — сказав академік, — стенограму наших виступів голова уряду читатиме особисто.

Після засідання академік затримав мене на кілька хвилин, і я спитав у нього:

— Про суперечки Самборського й Макаренка можна писати?

— Звичайно, можна, — легко посміхнувшись, відповів він. — Тільки я просив би робити це в академічному, так би мовити, плані. Остаточно про все ми домовимось після моєї доповіді урядові.

У вестибюлі я наздогнав Шелемеху та Аркадія Михайловича. Льотчик люб’язно запропонував підвезти й мене своєю машиною.

Дорогою ми з Аркадієм Михайловичем говорили багато, а Шелемеха мовчав. Я сказав, що аргументи Самборського більш переконливі. Професор погодився зо мною й сказав:

— Мені здається, що нічим іншим, як тільки упертістю Макареншг, цього пояснити не можна. Завжди він одзначався цією рисою. Я пам’ятаю його ще зовсім хлопчиськом. Він і тоді був такий же… Це багато нашкодить йому в житті.

— У всякому разі, — підтримав я професора, — це може призвести до того, що він не працюватиме на будівництві.

— Авжеж. Він такий, що може відмовитися, коли буде не по його.

— Ні, це ви вже занадто, — обізвався нарешті майор. — Працювати він буде, Аркадію Михайловичу. І… я, знаєте, не переконаний доводами Самборського. Правда, з мене технік слабкий. Мене, може, переконують більше не цифри, а… Самборський, звичайно, виступав дуже запально, але…

— Що “але”? — спитав Аркадій Михайлович.

Я був здивований. Шелемеха, скільки я пам’ятав, завжди говорив дуже впевнено і ясно, без пауз та замовчувань.

— Але я згоден з аргументами Макаренка, — подумавши, відказав він.

— Почасти ви маєте рацію, — задумливо сказав професор. — Макаренко — фантаст. Отже в нього більша перспектива. Зате Самборський неперевершений майстер всякої конкретної справи.

Моя цікавість щодо того, хто з військових підтримував Макаренка, була повністю задоволена.

А Шелемеха раптом перевів розмову на інше. Він спитав Аркадія Михайловича, як здоров’я Тараса Чутя.

— Хлопчик видужує, — охоче відповів професор, — хоч і виглядає дуже погано. Говорити ще не може. Нікого до нього не пускають. Це Томазян, як мені здається, дбає про те, щоб ніхто не бачив хлопця.

— Коли ж ми довідаємось, як він потрапив з поїзда до лікарні?

— Не знаю. Сам цим дуже цікавлюсь.

— Ви ж, Аркадію Михайловичу, коли можна буде з Тарасом поговорити, покличте й мене.

— Добре.

Я звернувся до професора з таким же проханням і теж дістав його згоду. Ми саме під’їхали до готелю, і я вийшов з машини.

В готелі портьє сказав мені, що у вітальні на мене жде якась дама. Здивований цим, я швидко піднявся туди. Справді, в порожній вітальні стояла жінка, повернувшись лицем до вікна. На ній було елегантне пальто з сірого каракуля і така ж шапочка. Мабуть, вона дуже уважно вдивлялася у вечірні сутінки за вікном або сильно задумалась, бо повернулась лише тоді, коли я підійшов зовсім близько і спитав:

— Пробачте, ви хотіли…

Я не договорив, бо вона рвучко обернулась і… уявіть моє здивування, передо мною була Ліда.

— Так, Олексо Мартиновичу, у мене є до вас прохання.

— Зайдімо до мене.