"Юрiй Ячейкiн. Спалах понадновот зiрки" - читать интересную книгу автора

усерединi.
Ясна рiч, планета втратила власне тяжiння i не падала нi на чорне
свiтло, нi на другий супутник-велетень лише тому, що уу орбiта проходила
якраз на межi знешкодження ухнього взасмного притягального впливу. Тяжiння
вiдчувалося лише з боку невидимого свiтила або гiгантського супутника. Ось
чому так зручно було ходити по внутрiшнiй сферi цiсу дивовижноу планети.
Тепер вам зрозумiло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам
приверзлося, нiби ми вистромилися?



13. КОСМIЧНА ВЕРТУШКА ГЕРОНА

Я мав необережнiсть познайомити з iсторичною давниною свого постiйного
супутника по космiчних мандрах, мого вiрного штурмана Азимута. Краще було
б, якби я цього не робив. Хлопець зовсiм скис. Це все одно, якби я йому
прочитав вирок з найвищою мiрою покарання i без права оскарження.
Менi аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:
- От i не попаде шедевр штурманського мистецтва пiд кришталевий ковпак
Музею космiчних мандрiв. Вже нiколи не робитимуть гак земнi навiгатори, i
нiколи не попливуть зорянi кораблi протокою Небрехи. А ви, капiтане,
казали...
На жаль, Азимут мав рацiю. З яких тiльки халеп ми видряпувалися, з яких
тiльки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!
Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув'язнений у
закоркованiй пляшцi. З тiсю лише вiдмiннiстю, що корком була моя власна
ракета.
Звiсно, ми могли будь-якоу митi сiсти у ракету i майнути свiт за очi.
Але цим егоустичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну
цивiлiзацiю двоголових.
I так невесело, а тут ще Азимут докучав своуми тужливими теревенями.
Вiн менi не дорiкав, нi. I не звинувачував. Але вiд цього я ще бiльше
вiдчував свою провину. Це ж я, а не хтось iнший занапастив його молоде
життя!
- Чого, власне, цiй клятiй в'язницi, що мас нахабство величатися
планетою, бракус? - просторiкував штурман. - рдиного - поля тяжiння. А
тяжiння ж можна створити штучно. Дайте менi порожню бляшанку, i я уу так
розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого
свiтила!
I тут мене наче осяяло.
Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець i висловив блискучу
технiчну iдею, сам же пустив уу повз вуха. От що з людиною робить
недоречний розпачi
- Вертушка Герона! - радiсно вигукнув я. - Так, це буде космiчна
вертушка Геронау
- Якого ще Герона? - вирячився на мене Азимут.
- Герона Олександрiйського, - охоче розтлумачив я. - Старогрецького
вченого i механiка. Вiн вiкував i робив винаходи ще до початку новоу ери.
- Ага! - тiльки й мовив штурман.
З його тривожного погляду я зрозумiв, що вiн мас мене за божевiльного.