"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

усмiшкою на вустах, це його дiло... Я й кажу йому примирливо:
- Що, дiду, вдвох веселiше?
- Це найщасливiший для нашої планети день! - радiсно вiдгукнувся вiн. -
Ваша присутнiсть - це велика для нас честь! Ми всi жалкуємо, що ви не
вiдвiдали нашу планету ранiше...
Скажу одверто, я не подiлив нi його радостi, анi жалю.
А ми вже мчали, немов тi метеори! Тiло, як гарматне ядро, розтинає
гаряче повiтря! I вiд тертя у промовця вже починає куритися волосся...
Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов залишається дослiдником i до
останньої митi спостерiгає. От i я почав свого супутника розпитувати, хоч
менi самому та цiкавiсть здавалася безглуздою:
- А що, дiду, до фiнiшу ще далеко?
- Щойно минули пiвдороги, - втiшив мене вiн.
- Молодцi! - щиро хвалю я. - Копали - не лiнувалися.
- Авжеж, - охоче погоджується вiн. - Ми працювали на совiсть i здали
об'єкт ранiше строку...
I тут я помiчаю, що зi мною почало коїтися щось неймовiрне. Я раптом
вiдчув, що низ i верх перекинулися, хоч я падав, як i ранiше. Неймовiрно,
але факт! I, головне, швидкiсть почала згасати! "А ще тут, власне,
неймовiрного? - логiчно мiркую я. - Вiд нервової перевтоми вiдмовили
координацiйнi центри i вестибулярний апарат!" Але дiдовi й взнаки не даю, що
вже почав божеволiти.
А хвороба чимраз прогресує. Швидкiсть менi здасться буквально
черепашачою, i ще галюцинацiї почалися: бачу над головою отвiр, а в ньому
клапоть зоряного неба. I раптом повз мене у зворотному напрямку пролiтає
блiдий, як сорочка. Азимут, а за ним з веселим вереском шелестить на вiтрi
одягом зграя тубiльцiв.
- Азимуте, ти куди? - гукнув йому я.
- Не знаю! - простогнав вiн iз безоднi i розтанув у пiтьмi.
У цю мить я вилетiв iз дiрки. Бачу, стоїть натовп тубiльцiв i плакат
тримають: "Вiтаємо братiв-антиподiв!" Гримнув туш.
У мене на серцi полегшало.
Отже, аборигени продовбали свою нещасну планету наскрiзь по дiаметру i
тепер подорожують у такий своєрiдний спосiб.
Хотiв було я на поверхнi за щось зачепитися, та де там - настав момент
рiвноваги. I ось я вiдчув, як спочатку повiльно, а потiм дедалi швидше знову
починаю шалений рейс крiзь транспланетну штольню.
Ця пригода почала мене дратувати.
- З якого це лиха ви органiзували весь цей атракцiон? - не дуже
ввiчливо запитую я свого битого екскурсовода. - Вам що, звичайнi гойдалки
вже набридли?
А вiн iз щирою повагою до мене вiдповiдає:
- О, вiд вас нiчого не приховаєш! Вашiй прозорливостi можуть позаздрити
навiть пророки... Не буду вiд вас приховувати, торiк планету спiткало
страшне лихо!
I тут я почув найдивовижнiшу iсторiю.
Виявляється, ця планета в отих краях Всесвiту славилася як батькiвщина
запеклих стрибунцiв, колиска абсолютних чемпiонiв навколишнього свiту з усiх
видiв фiгурних i звичайних стрибкiв.
Аборигенiв хлiбом не годуй, а дай тiльки пострибати. Скажу тiльки, що