"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автораРозповiдь восьма. ПЛАНЕТА, ЯКОЇ НЕМА Я летiв до капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи як на крилах. Власне, це й справдi були крила. Тiльки пiдводнi. Потужний двомоторний катер з бiлими лампасами на бортах прудко рiзав кучерявi хвилi, залишаючи за собою добре випрасувану смарагдову дорiжку. Та ось примхливим мереживом вже розсипаються на прибережних скелях прозорi хвилi. Вигулькнув з гущавини садочка верх латаної-перелатаної коробки. Нарештi! Для такої тренованої людини, як я, пiднятися вгору стрiмкою стежкою (для зручностi вiдвiдувачiв капiтан Небреха видовбав на нiй сходинки, кiлькiсть яких дорiвнювала квадратовi дюжини), пробiгти звивисту стометрiвку чепурного садочка i одним стрибком подолати вiдстань вiд землi до веранди було справою кiлькох хвилин. Але, як не поспiшав, все ж встиг помiтити бiля пошарпаної часом i простором ракети капiтана новенький одномiсний вертолiт з жовтим тавром МКМ у зеленому колi. Ясно, це на черговий сеанс умовляння прибув пишномовний фахiвець з Музею космiчних мандрiв. У попереднiх нотатках я побiжно згадував про цього невтомного мисливця за сувенiрами капiтана Небрехи. Цi сувенiри буквально спати не давали працiвникам музею. Воно й не дивно, бо поки капiтан Небреха не поступиться своїми унiкумами, здобутими у незабутнiх космiчних мандрах, колекцiї музею нiколи не будуть повними. Я тихенько прочинив дверi вiтальнi, наперед смакуючи радiсний зойк Небрехи, та мало сам не скрикнув вiд несподiванки. Й пiвпогляду було досить, страхiтлива i неочiкувана небезпека. Нинi я можу з певнiстю сказати, що коли б тодi на моєму мiсцi опинився сам капiтан Небреха, вiн би з властивою йому об'єктивнiстю почав оцю розповiдь так: - Якби того чорного дня я запiзнився бодай на хвилину, у садибi не залишилося б жодного сувенiра, i менi зараз нi про що було б вам оповiдати... Атож! Тiльки-но я зазирнув у кiмнату, як щасливу посмiшку на моєму обличчi заступила гнiвна гримаса. Я добре пам'ятаю цю iстотну деталь, бо саме напроти входу стояло дзеркало. Та й хто залишивсь би байдужим, коли б побачив, як у вiтальнi метушиться розчервонiлий вiд надмiрного збудження мисливець за сувенiрами i гарячкове напихає величезну торбу безцiнними космiчними релiквiями мiжзоряного вовка? А сам капiтан Небреха верхи сидить на драбинцi, гостра верхiвка якої, мов пiдкорений гiрський пiк, випинається з густої тютюнової хмари, i безпорадно спостерiгав це свавiлля. I, головне, капiтан навiть слова не може сказати безсоромному злодiєвi або покликати на помiч, бо з рота у нього вiялом стирчать довжелезнi цвяхи, а в лiвому кутку ще мiцно затиснута незмiнна люлька. Дим з неї валує, як з дiючого вулкана. До того ж i руки Небрехи не вiльнi, бо в однiй вiн тримає важкенький молоток, а в другiй садову лопату. А схвильований такою рiдкiсною нагодою початкуючий злодiй, як хорт, |
|
|