"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

назадгузь. Вони виходили живi з вогню i сухi з води. Нiчого не народжувалося
i не вмирало, а несподiвано з'являлося готовеньке, щоб потiм безслiдно
зникнути. Здавалося, нiби якийсь чарiвник до всього торкається своєю
паличкою, щоб викликати з небуття казковi картини. Це була сама iсторiя, яку
перед нами крутили з кiнця.
Страшна розгадка цiєї таємницi забринiла в моєму мозку. Невже нас
засмоктав протилежний час? Коли так, то зараз з-пiд землi пiднiмуться
когорти Наполеона, щоб з самого кiнця i до самого початку повторити жорстоку
битву з безжалiсними мамелюками тодiшнього володаря Єгипту Мурада. А коли
двобiй дiйде до початку i вiйська мальовничо вишикуються пiсля битви, яку
вони щойно повторили, як учнi таблицю множення, з кiнця, сам Наполеон
Бонапарт позадкує на бiлоснiжному конi перед свiжими, як пiсля вiдпочинку,
вiйськами i скаже:
- Солдати! Сорок вiкiв дивляться на вас з висоти цих пiрамiд!
Я ввiмкнув звук, щоб на власнi вуха почути цю афористичну промову.
I що ви думаєте?
Все було точнiсiнько так, як я й передбачав. Та я не врахував однiєї
дрiбницi: великий завойовник не тiльки все робив навпаки, а й говорив
навпаки! Вiн пiдняв руку i проверещав:
- ! дiмарiп хиц итосив з сав ан ясьтялвид вiкiв короС ! итадлоС
Авжеж, багатьох див я тодi надивився.
Чавуннi ядра вiдскакували вiд циклопiчного обличчя сфiнкса i стрибали
точнiсiнько в жерла французьких гармат, а Нiл невтомно нiс свої води не в
Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як раби розбирали
пiрамiди i по камiнчику розтягали храми та палаци, поки в долинi не
залишилося жодної будови. Я бачив, як пустеля зацвiла, i в її джунглях
несамовито ревли жахливi ящури. Я дивився на все це i тихенько вiтав себе з
тим, що моя стара коробка надiйно захищає нас вiд руйнiвного впливу часу.
Та настав момент, коли Земля зробилася голою, як школярський глобус.
Хiба що тiльки по глобусу не повзають бруднi слимаки i драглистi потвори.
Але й по Землi вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав їх з
поверхнi.
А потiм i сама Земля почала поволi розпорошуватися i танути у часi!
I тодi Азимутовi нерви не витримали.
- Капiтане! - зойкнув вiн. - Ви бачите, капiтане? Гине матiнка-Земля! Я
збережу її i буду до скону свого носити на серцi!
Не встиг я йому заперечити, як вiн вистрибнув з ракети. Хоч би
застебнувся! Але для нього правила технiки безпеки не iснували.
За хвилину вiн вже знову був у ракетi i, хекаючи, поклав на пульт
величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити її на серцi,
бо невблаганний час не жалував його.
Вiн мiнявся щомитi.
Спочатку зникли зморшки, наче їх старанно витерли гумкою. Потiм зiйшли
нанiвець вуса. А за пiвхвилини замiсть кремезного штурмана iз скафандра
визирав тонкий, як жердина, i незграбний недоросток. Ще за п'ятнадцять
секунд вiн уже мав габарити першокласника i пiрнув у скафандр з головою.
Вершок скафандра опав, i було ясно, що Азимутовi вже не визволитися з нього
без сторонньої допомоги.
Я виловив його з надр космiчного одягу тiєї митi, коли бiдолаха про
щось несамовито галасував незрозумiлою менi мовою. Та я все ж таки второпав,