"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

визнали антиречовиною. Та Небреху нiколи не лякала страхiтлива перспектива
анiгiлювати. З кишенi капiтан добув двi склянки. Вiн перехилив стандартну
дозу антиречовини, хукнув, набив люльку медовим тютюном i розтанув у
вулканiчних хмарах диму.
- Авжеж, ще хвилина - i вiд членiв Всесвiтнього об'єднання Мисливцiв та
Рибалок залишилися б самi скафандри з потрощеними кiстками, - почув я з
хмари спокiйний, як завше, голос капiтана Небрехи.
- Загалом, це мала бути лише весела прогулянка, товариський пiкнiк на
однiй планетi в сузiр'ї Дракона, - почав вiн свою розповiдь. - єгерi
правлiння вистежили там прекрасну потвору. Уявiть собi гiгантську
крокодилячу морду на змiїному тiлi завтовшки з ракету. Додайте до цiєї
химери велетенськi крила птеродактиля, причепiть довжелезний хвiст, засiяний
гостряками, що надто нагадували старовиннi палi, поставте усю цю надбудову
на двiстi п'ятдесят товщенних лап, з яких навсебiч стирчать жахливi пазурi,
i матимете повний портрет. Принаймнi копiю.
Цей казковий монстр перетравлював навiть камiння i вже встиг зжерти
половину власної планети. Не було нiяких сумнiвiв, що коли потвора житиме i
далi, вона поглине усю планету. Про наслiдки такої зажерливостi не хотiлося
й думати. Зрозумiло, зникнення цiлої планети порушило б закон всесвiтнього
тяжiння, що, безперечно, спричинилося б до безпрецедентної космiчної
катастрофи в сузiр'ї Дракона. Усi цивiлiзацiї сузiр'я благали нас прийти
негайно на помiч.
Я одержав запрошення на цi видатнi лови за номером 251 i одразу почав
готуватися до старту. До моєї старої коробки летiли набої, запаснi
скафандри, медичнi пакети, десятистволки, паки тютюну, балони з рiдким
киснем, консерви, ящики "Мисливської"... Словом, я не мав вiльної анi
хвилинки, щоб ще раз перевiрити маршрут. А штурман Азимут був тодi у
вiдпустцi.
Очевидно, це й призвело до мiзерної помилки, а найдрiбнiшi помилки,
треба вам сказати, набувають у космосi воiстину космiчних масштабiв.
Азимут потiм довiв менi, що пiд час старту я схибив на якусь
пiвмiльйонну частку секунди.
Як я лишився живий, менi й досi незрозумiле. Коробка ковтала мiльярди
кiлометрiв непередбаченого маршруту з швидкiстю свiтла. А коли поглинаєш
Всесвiт iз швидкiстю свiтла, перед твоїми очима стоїть одна й та ж незмiнна
картина. I стоїть, аж поки почнеш гальмувати. Рiч у тому, що новi свiтловi
хвилi не встигають тебе наздогнати, а давнi - вiд тебе втекти, i ти бачиш
лише ту свiтлову картину, з якою нiздря у нiздрю летиш у просторi. Коротко
кажучи, бачиш заспокiйливу порожнечу i раптом вганяєшся в якесь небесне тiло
завбiльшки з наш Юпiтер... Ось що таке мандрувати у Всесвiтi навмання.
Але я, видно, народився у зорянiй сорочцi або просто пiд щасливою
зорею. Найменший метеорит не перетяв мою незаплановану трасу. Тiльки коли
ходики показали, що вже пора стишуватися, i я натиснув на гальма, то
побачив, на яку небезпеку наражався.
За усiма розрахунками я вже мав бути в сузiр'ї Дракона, а раптом
опинився зовсiм в iншому мiсцi, на маловiдомiй стежцi Чумацького Шляху.
Великий i Малий Вози ледве бовванiли у зорянiй курявi.
Я зупинив коробку, аби роздивитися серед зiрок, i раптом помiтив, що
поруч мене завис зорелiт точнiсiнько такої ж конструкцiї, як i мiй. Навiть
латки були однаковiсiнькi. Космiчнi мiкролiтражки стояли нiс у нiс, як