"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Мо¬ i чужi та¦мницi (укр)" - читать интересную книгу автора

Я чесно признався.
- Нi, - сказав я, - не хочу.
Втiм, Микола Андрiйович мене все-таки запитав.
- Скiльки буде, - запитав вiн, - п'ять плюс один?
- Шiсть, - безпомилково вiдповiв я.
- А якщо шiсть подiлити на два?
- Три...
- Правильно, - похвалив мене Микола Андрiйович i влiпив менi трiйку.
От як буває! Так мимоволi почнеш сумнiватися.
Та про цi свої роздуми я на зборах не сказав анi слова.
А от Боб Скорик сказав:
- Почекаймо до кiнця учбового року. Тодi певно знатимемо, хто
залишиться на другий рiк, а хто нi. А зараз це передбачити дуже важко.
Та Сашко тiльки зневажливо скривився.
- А коли це, - руба запитав вiн Боба, - космонавтiв лякали труднощi?
I справдi, космонавтiв нiколи не лякали нiякi труднощi. Ми читали про
це у газетах.
- А я що? - знiтився Боб. - Хiба я хочу залишитися на другий рiк?
Зовсiм не хочу! Менi тодi хоч додому не повертайся...
Пiсля цiєї розмови труднощi вже нiкого не лякали. Ми всi дали слово не
залишатися на другий рiк. I ще ми вирiшили просити раду дружини, щоб нашу
пiонерську ланку назвали ланкою iменi пiонера космосу Юрiя Гагарiна.


Роздiл 3. МАРСIЯНИ

Коли я, Лесик i Боб поверталися вiд Сашка додому, у нас тiльки i розмов
було, що про майбутню космiчну подорож.
Признатися, я з тривогою думав про майбутнє. На нас чатувало безлiч
небезпек. Та я не хотiв лякати друзiв i тривожився мовчки. А потiм до того
розхвилювався, що не втримався i сказав:
- Подумати тiльки, нам ще вчитися i вчитися - аж чотири з половиною
роки! А люди щороку все далi й далi лiтають у космос. I хоч ми й не будемо
залишатися на другий рiк, та мене лякає, що хтось ранiше вiд нас на Марс
полетить! Пропадуть усi нашi подвиги!
Лесик намагався заспокоїти мене:
- Це ще вилами по водi писано. Для польоту на Марс знаєш, який великий
зорелiт треба збудувати? Ого! Завдовжки як мiст Патона! А поки такого
збудують, ми саме встигнемо закiнчити школу.
Мене Лесик заспокоїв, а Боба нi.
Боб сказав:
- Це для дорослих потрiбен корабель-велетень, бо вони великi. А нам
великий корабель навiщо? Ми б i зараз могли полетiти на звичайнiй ракетi.
Тiльки пiдручники не слiд брати у космiчну подорож, бо перевантажимо ракету.
Але то була пустопорожня розмова. Хоч ми й ладнi були летiти негайно,
та ракети нам все одно не дадуть: школярiв у космонавти не приймають.
Ось чому ми заговорили про iнше, набагато приємнiше. Ми намагалися
уявити, якi на вигляд марсiяни.
Лесик припускав, що вони схожi на людей.
Боб вважав, що марсiяни схожi на спрутiв, бо бiльшої голови, нiж у