"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, i мiдяне зерно поллято сонячним
блиском. Вози гарбузiв, кавунiв та яблук, гарби соняшникiв, фортецi з
капусти, бурякiв, картоплi, вiнки цибулi, ще яблука, огiрки, баклажани -
все, що вродила оброблена гiрко земля.
- Революцiя здала нам козирi у руки. Ми ┐х трима║мо, доки прийде наша
гра. Я не знаю, що буде в мiстах, бо я загубив нитку до тих, що там
керують. Але тут у нас ми будемо готовi до того, щоб не дати нiгде,
нiкому, нiчого за нас вирiшувати. Наше слово - у нас у пельцi, а в руках
шаблi, й кулемети, i тридюймовки, i сам господь! На колосальнiм безмiр'┐
вi║ зараз вiтер, нема║ жодно┐ влади, а кожен ярмарок - настояща революцiя.
Шахай показав рукою навкруги.
- Ось тi, що при┐хали на наш клич. Я чекаю з дня на день вiд
телеграфiста на станцi┐ повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який
варто було б обеззбро┐ти.
- Може, ┐м, понiма║ш, теж треба збро┐ вдома? - сказав Остюк.
- Гасити революцiю? Бач, вони поодинцi не можуть, вони ┐здять
ешелонами! Справедливий i правий лише той, хто перемага║. Годi тобi
згадувати за дурну справедливiсть. Сила i воля до життя - ось
найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а потiм хай
кажуть, де справедливiсть. Мало тобi за твiй вiк бито зуби?
Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь
ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються, брезенти зверху, i
пiд ними на двох возах кулемети. Хазя┐ коней поважно ходили навкруги,
лускаючи насiння, i груди ┐хнi розпирало чекання.
- Здоровi були, - сказав Шахай привiтно.
- Здоров, - вiдповiв йому Шворень - рябий гевал, що пишався з свого
кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту.
- Мовчи, дурень! - крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая. -
Ми при┐хали, - притишив Санька голос, - при┐хали з усi║ю бандою. Нас дво║
та Виривайлiв аж четверо. Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати
з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi.
- Сила велика, а головне - надiйна, - промовив Шахай, ручкаючися з
усiма названими людьми, - я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi.
- А кулемети?
- I кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти з
людьми.
- А ми? - запитали Остюк та Марченко.
- Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав.
Шахай пiшов мiж возами, питаючись за цiни, за врожай, за кiлькiсть
солдатiв, що поприходили з фронту. Вiн ходив по ярмарку, переступаючи
калюжi, нiби широкi рiки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне
вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках -
на прапори, i вiтер над ярмарком - на гомiн i шум армiй. Бджола сiла
Шаха║вi на руку - вiн не прогнав ┐┐, доки та сама не злетiла, вiдпочивши.
Пахло свiжою соломою i осiнню.
До церкви люди посходилися, як на великдень. Церкву колись будували ще
запорожцi - вона була тiсна i старовинна. За всiм доглядало, певно,
хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше зробити церкву не стало б
хисту й нинi. Все окували залiзом. Навiть панiкадило було тако┐
неймовiрно┐ ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих