"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Шахай. Його наречена ще не при┐хала, вiн послав по не┐ дружкiв - Марченка
й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед ним i
його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що
порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм
i хаос стане пасивний. Тодi - шаблею захищати ру┐ни. Поодрубувати руки
всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний народ, хто захоче рiзати його
землю, як хлiб, i ┐сти, захлинаючись вiд жадоби, вiд страху, що хтось
дужчий однiме шматок. Шаха║вi приходило на думку царське панування, уся
iсторiя народу - славна, гучна i завше великодушна. Козаки-сiромахи
проходили довгою валкою: всi чеснотники, хоробрi гультя┐, морськi
розбiйники гордо ступали на великих землях, всi лицарi честi сво║┐
сiромашно┐ й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв Швачка, Iван
Бондаренко - всi славнi колi┐, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку, месники
за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шаха║м, як жорстока пам'ятка,
як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу,
про опоганення хлiба-солi дружнього столу, вони проходили з вирваними
нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках сво┐ голови, напханi гречаною
половою, вони пропливали, несучи сво┐ ноги, поклавши на плечi поодрубуванi
руки. Петро Кальниш - останнiй кошовий Сiчi - цокотiв чотками в самiтному
затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм рокiв пряв старий степовi
думи, дивився на свiй край аж з Бiлого моря, плакав, крiзь туман не
добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь млу
Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись перед святим
козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до серця. Клянеться,
що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме за його
столом. Вiн клянеться i цiлу║ в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiка║
його, _як _марево, як отруйний фiмiам великих подiй. "Революцiя - велике
слово", - дума║ Шахай i почува║, як по хребту в нього лiзуть комашки. "Всi
щасливi, нема царя, правитиме народ, розiллються медовi рiки, щастя й
радiсть!"
До церкви пiд'┐хала тачанка з молодою. Одразу всi люди в церквi
загомонiли. Шахай прокинувся вiд сво┐х думок i поспiшив до виходу. Там вiн
зустрiв молоду i увiйшов з нею назад. Пiвча заспiвала "Гряди!". Голос
Галата далеко вилiтав за крилос. По всiх кутках бринiли шибки вiд спiву
Галата. Вийшов з вiвтаря пiп i став вiнчати. Марченко й Остюк
переморгувались iз сво┐ми дружками.

Весiлля справляли по-старосвiтському.
Дружки летiли верхи на конях по вулицi, на рукавах бiлiли хустки. По
дорозi хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих i вимагати викупу.
По хатах у молодого й молодо┐ востанн║ оглядали столи й перевiряли, чи все
║ так, "як годиться". Баба-розпорядниця не злазила з печi i звiдти
керувала весiльним чином. Вона захворiла, пiшовши до молодо┐ розплiтати
косу i спiвати сумних пiсень: пiснi були навдивовижу дзвiнкi й жалiбнi, а
бабина горлянка рипуча, роки бабинi лежали на ┐┐ сухих плечах, як гаряча
повсть, а нiч осiння - холодна. Пострiлiв пролунало стiльки, скiльки
годилося, вiно було повезено до молодого, а тачанка з Шаха║м та його
дружиною за┐хала до тестевого двору.
Скiльки пiсень погублено тепер - старих i розрадних!.. Скiльки мелодiй
увiбрала в себе чужа гармошка - захрипла iстеричка, де ноти тьмавi, а