"Нові пригоди Електроника" - читать интересную книгу автора (Велтистов Євген Серафимович)
Повісті
ВРЯТУВАТИ ЕЛЕКТРОНИЧКУ!
Електроничка повернулася з професором Громовим через півтори години: вони приїхали на таксі з міста, з наукової лабораторії, до якої спортсменка добігла за двадцять хвилин. Хоч Елечка із скрупульозністю електронного репортера передала весь хід подій, професор не міг визначити, що за хвороба уразила Електроника, й він поспішив на допомогу.
Дівчатка, які зустріли їх біля воріт, внесли у попередній діагноз ще більше сум’яття.
— Ой, що вони виробляють…
На веранді Ростик і лікар різалися в шахи. Вони впізнали знаменитого професора, привіталися.
— Я табірний лікар, — відрекомендувався фахівець у білому халаті.
— А я тренер, — похмуро промовив Ростик.
— Що з ними? — запитав Громов.
Обидва виразно здвигнули плечима. Потім лікар висловив своє припущення:
— Якийсь новий вірус. Певно, еговірус.
Громов рушив до палати, але лікар заступив йому шлях.
— Вибачте, професоре, це не за вашим фахом. — Він показав на карантинне оголошення. — До нас їде комісія.
— Та зрозумійте ж ви, — розсердився Громов, — у цьому злощасному вірусі винен лише я. Замість “ерго” телеграф відстукав “его”. Вловлюєте відмінність між цими поняттями — “роботою” і “самолюбством”? Елементарна помилка, а хлопчаки уявили бозна-що!
Вартові коло дверей переглянулись, але не відступили, наче їх самих прикувало на місці слово “карантин”
— Давайте спочатку дізнаємося, професоре, — запропонував лікар, — що скаже класична медицина…
— Я роботопсихолог. До речі, — Громов підвищив голос, — серед хворих, якщо я не помиляюся, перебуває і мій пацієнт. Дозвольте пройти!
Він широким жестом відсторонив сторопілу варту й зайшов до палати. За ним ковзнули Електроничка й Рессі як представники робототехніки.
Дівчатка кинулися до вікон.
У палаті було мирно, але не тихо. Макар Гусєв, розвалившись у кріслі, ввімкнувши на повну потужність звук, дивився по телевізору футбольний матч. Корольков уткнувся в географічний атлас. Віктор Смирнов роздивлявся в лупу заснулу муху, а Чижиков-Рижиков за його описом малював фломастерами фрагменти комахи. Що стосується Електроника й Сироїжкіна, то вони лежали на ліжках у найбезтурботніших позах, утихомирені, надзвичайно схожі один на одного. Незадовго до появи Громова Сергій дотягнувся до сусіднього ліжка, штовхнув Елека в залізний бік: “Послухай, Еле, ти не прикидаєшся? Ти справді хворий?” — “Так”, — була лаконічна відповідь. Тоді Сироїжкін вирішив поділити долю товариша і поринув у глибокий сон.
Прибулих, здавалося, ніхто не помітив, хоч вони стояли посеред кімнати.
Але Вовка Корольков на мить підвів голову над атласом, якого він вивчав, і запитав Громова:
— Послухайте, шановний добродію, ви не пам’ятаєте розміру острова Робінзона?
— Не пам’ятаю… шановний, — чемно відповів Громов.
Вовка схилився над картою; він явно не впізнав професора.
— Го-ол! — затрубив Макар таким нестямним басом, що Громов мало не впустив свою довгу люльку
— Чи не можна тихіше, юначе?
— Гей, старигане! — крикнув Гусєв. — Облиш лаятися, іди сюди. Чудовий м’яч.
— Казна-що, — сказав сердито Громов, втрачаючи самовладання. — Ви забуваєтесь, юначе!
Проблиск свідомості майнув у Макарових очах і тут же зник. Макар втупився в екран.
— Що з ними, Гелю Івановичу? — спитала жалібно Елечка, а Рессі запитально гавкнув.
— По-моєму, зниження коефіцієнта самооцінки, — задумливо промовив Громов. — Винятковий випадок у робототехніці. Зараз перевіримо, наскільки злоякісний цей “его”.
Він підійшов до лежачого Електроника:
— Ти чуєш мене?
— Чую, — відповів робот, не розплющуючи очей.
— Ти проаналізував, що з тобою сталося?
— Проаналізував.
— Ти можеш повернутися до робочого стану?
— Не знаю, — сказав Електроник, — я шукаю вихід.
Професор уважно й довго дивився на нього. Тільки досвідчений роботопсихолог з найдрібніших зовнішніх ознак міг установити, що сталося з його улюбленим сином. Здавалося, зникли кудись у далеч надокучливий телевізор і сама кімната з поваленими чемпіонами, лишилися творець та його діти.
— От що, — порушив нарешті мовчання Громов, — я тобі поставлю лише одне запитання. У тебе йде переоцінка основних понять?
— Так, — відповів Електроник. — Я не знаю, чому таке діється.
— І я поки що не знаю, — сказав професор. — Допомогти собі можеш тільки ти сам. Слухай уважно…
— Я слухаю.
— Якщо ти не самовідновишся, не повіриш у цінності життя, ти перестанеш бути Електроником, загинеш як особистість. Зрозумів мене, Елеку?
— Зрозумів, — озвався робот, простягаючись неприродно рівно на ліжку.
— Даю тобі, — професор глянув на годинник, — рівно п’ять хвилин. Працюй, Елеку!
Громов підсунув крісло до ліжка, сів біля хворого. Потягнулись важкі хвилини. Якась внутрішня перебудова відбувалась усередині робота, але відбувалась значно повільніше, ніж цього хотілося б Громову. Обличчя професора було серйозним, він застиг на місці. Елечка вся напружилася й відчула, як поступово змінюються всередині лежачого схеми, як відновлюються колишні контакти, однак Елек не подавав ніяких ознак одужання. Очі Рессі миготіли зеленими спалахами, відлічуючи швидкі секунди, й Елечка нетерпляче запитала:
— Він устигне… відновитися? Громов мовчав.
— А як же я?
— Що ти?
— Я без нього не можу. — В Елиному голосі бриніла тривога.
Дівчатка переживали за свого капітана, усвідомивши всю серйозність моменту. Професор сумно усміхнувся.
— Все залежить тільки від нього.
Тоді Елечка взяла лежачого за руку, голосно промовила:
— Послухай, Елеку, це свинство — так підводити товаришів!
— Я робот-свинтус, — ледь чутно прошепотів Електроник.
— Він відповів! — торжествуюче сказала Електроничка. — Він просто свинтус.
Громов занепокоєно глянув на годинник.
— Повільно, повільно, — пробурмотів він.
І Елечка здогадалася, що настає критичний момент у видужанні: бути її товаришеві Електроником чи якимось іншим, зовсім новим роботом. Ні, вона не хотіла бачити когось іншого!
— До чого ти дійшов, — сказала Елечка розпачливо, майже грубо. — Ти втратив людське обличчя!
Робот намагався щось відповісти й не зумів. Миготіли секунди — спалахи в очах Рессі. Нарешті Електроник промовив:
— Я майже людина й можу дозволити собі слабкості…
— Ти не людина, бо не розвиваєшся, — пояснювала електронна дівчинка, — не хочеш видужувати…
Громов підвів голову, з цікавістю спостерігаючи за незвичайним поєдинком.
— Гаразд, я не людина, — сонно погодився хворий. — Супер-робот теж має свої слабкості…
Електроничка підійшла до ліжка.
— Ніякий ти не супер! — відрубала Електроничка й раптом затнулася. — Ти… ти так намагався стати людиною… Згадай, ти нею майже став!.. А тепер… Ще трохи — й ти перетворишся в купу залізяччя!
Дівчатка затамували подих: як їхня Елечка бореться за життя товариша!
— Електронику, залишилася хвилина, — нагадав професор.
Робот зітхнув:
— Добре, я зостануся залізним Елеком…
Елечка оглянулася, побачила сонних хлопців на постелях, обличчя подруг у вікнах, спекотне літо за їхніми спинами, і їй вперше в її електронному житті зробилося тоскно й страшно.
— Отже… — промовила вона дзвінко, — отже я, як і ти, ніколи не зможу стати справжньою людиною?
Елечкині очі мимоволі зволожніли, вона швидким рухом протерла їх, щоб краще бачити. Щось незвичайне сталося в ній цієї миті. Електроник зразу вловив її стан, ледь помітно ворухнувся.
— Плач, плач, — тихо сказав він, — це так само корисно, як і сміятися. Я особисто пам’ятаю, як я засміявся… Я навіть реготав…
— Ну й смійся! — Елечка тупнула ногою. — Тобі це корисно. Смійся і регочи!
— Не можу…
Вона подивилася в очі Рессі й зрозуміла, що час, відведений професором її товаришеві, закінчується.
— Ель-ель-елечка! — раптом отямився від сплячки Гусєв. — Ось де ти! Ель-ель-елечка!..
Елечка ще секунду вдивлялася в обличчя Електроника. Потім повернулася до дверей, випалила:
— Усі ви обманщики! Я іду звідси!.. Прощайте!
Одним стрибком дівчинка проминула веранду, прослизнула повз кущі, перескочила через табірний паркан і зникла.
Тієї ж секунди в очах у Рессі мелькнув останній зблиск відрахунку часу. П’ять хвилин закінчилися.
Електроник розплющив очі, сів, оглянувся. Передусім побачив Рессі.
— За нею! — наказав робот. — Рессі, наздогнати! Повернути Елечку!..
Громов ледь помітно усміхнувся: все-таки Елек зумів пересилити хворобу, довів свою життєвість. Він уловив знамениту фразу філософа, яку Електроник промовив сам собі: “Я мислю — значить, я існую”. Так, криза минула…
Рессі, підкоряючись наказові, блискавкою майнув у вікно й шугонув у небесну вись — над табором, над Волошками, над світом, щоб відшукати самотню бігунку.
— Хлопці, що ж це ми?.. — голосно сказав Електроник, і всі очутилися, немов від зачарованого сну.
— Що це? Де ми? Що трапилося?
Поступово обличчя ставали осмисленими, пам’ять відновлювала минуле. Он та людина, яку Макар обізвав стариганом, — їхній кумир Гель Іванович Громов: він, як звичайно, щось ретельно записує у свій блокнот. Елек на місці, він рухається, розмовляє; певно, він самовідновився. Ще хвилину тому тут, здається, була Електроничка й хтось миготів зеленими очима. Куди вони поділися? Мабуть, у кімнаті сталося щось неймовірне, щось дуже важливе.
Хлопчаки з’юрмилися навколо Електроника. Дівчатка боязко зайшли до палати.
— Товариші, що ж ми накоїли?! — питав себе й друзів Електроник.
— Електрошо… — Сироїжкін торкнувся плеча друга. — Ти здоровий? Я так і знав, що ти прикидаєшся… — Він потягнувся. — Ох і виспався ж я!
— Мовчи! — обірвав його Елек, прислухаючись до ефіру. — Рессі повідомляє про Елечку.
Діти здогадалися, що Рессі, не відстаючи від Електронички, передає важливу інформацію.
— Говори! Переказуй! Коментуй! — вимагав Громов.
— Повернути її неможливо! — прокоментував Електроник сигнали Рессі. — Вона біжить по шосе з великою швидкістю. Вона прямує… прямує… до моря!
— До моря? — збентежено запитав Громов. — На Білозерськ?
— Так. — Елек сів на стілець, обхопив голову руками. І зараз же зірвався на ноги. — Якщо її не зупинити, вона загине!.. Ви розумієте! — вигукнув він. — Вона загине!
Вони остаточно отямилися від сплячки — волейбольна команда хлопчаків, стали рядом, поклали руки один одному на плечі, оточили капітана. А ззаду їх підпирала волейбольна команда дівчаток, теж готова на все заради свого капітана.
— Вона бігтиме аж до моря, — палко говорив капітан електроників. — І не зупиниться. Побіжить далі — під водою, по морському дну — ви знаєте Елечку. І бігтиме доти, доки морська сіль не роз’їсть схеми. Як її врятувати?
— Наздогнати! — пролунав голос професора. Громов вибіг із палати.
— Вперед, друзі! — вигукнув Сергій.
Елек вискочив услід за професором. Дітлахи помчали за ним. Ростик і лікар не відставали ні на крок. їх супроводжувала мовчазна собача зграя, що випірнула з кущів.
На шосе їм пощастило: третя вантажна машина, яку вони зупинили, їхала в Білозерськ.
— Ану, в кузов! — скомандував Ростик, допома гаючи дітям залазити. — Лікарю, наглядайте, щоб їх не продуло. Професоре, прошу в кабіну.
За машиною деякий час бігли дворняги, потім вони відстали, полягали вздовж дороги — чекати повернення Рессі…
І почалося запаморочливе мелькання полів, гайків, сіл під бездонним безхмарним небом. Колись по цьому шосе Електроник уперше прогулювався з електронною дівчинкою, пояснював їй усю складність навколишнього світу. Зараз світ сам летів назустріч, дзвенів у вухах, куйовдив волосся, освіжав розпашілі обличчя — світ, відкритий заново Електроничкою. Щойно вона промчала тут, цією розпеченою, курною дорогою, прямуючи до своєї, невідомої поки що і їй самій мети. І треба було за всяку ціну наздогнати того, хто врятував життя ЕлектрониковІ, наздогнати й пояснити цю мету.
Врятувати Електроничку!..
Громов намагався розтлумачити сенс нового винаходу в робототехніці й роботопсихології допитливому шоферові, й той оцінив ситуацію по-своєму:
— Та наздогнати — наздоженемо! Але ж які дива творяться… неймовірно!
Проте гнав, гнав, гнав свій покірний ваговоз.
Й автоінспектори розуміли стрімкий біг машини: тільки що повз них проскочила із страшенною швидкістю дівчинка-робот з чорним кудлатим собакою. Треба було їх наздогнати, спіймати, тобто врятувати… Міліціонери давали команди по рації, звільняючи дорогу для прудкого ваговоза.
— Рессі, — волав Електроник, — затримай її ненадовго. Ми рухаємось услід.
“Неможливо, — радирував Рессі. — Якщо відвернути її увагу, вона може розбитися”.
— Скажи, що я відновився, я її врятую.
“Я не вірю, — відразу ж передав Елечкину відповідь електронний пес. — Я нікому не вірю”.
— Передай їй, — підказав Сергій другові, — що ми їй віримо.
“Пізно…” — прозвучала відповідь дівчинки з очима, які не сміються.
 |
— Згадав! — закричав раптом Вовка Корольков і схопився з лави, ледь не випавши за борт Його ривком пасадили на місце. — Згадав! — радів класний Професор. — Згадав усе! І розмір острова Робінзона… І площу Африки… І відстань до кінцевої галактики…Все, все згадав! — І щасливий Професор несподівано усвідомив, яку хворобу він недавно пережив.
— Скажи їй, що я ніколи не буду елелекать. — буркнув Макар, штовхнувши ліктем Елека. — Будь другом, не пошкодуй енергії…
— Скажи їй, — механічно повторив електронний хлопчик, — що Макар ніколи не задаватиметься. Передай, будь ласка, Рессі, що я обов’язково буду людиною… Я допоможу їй…
І почув по рації відповідь Електронички: “Що ж ви, хлопці?.. Ех, ви… Які ж ви товариші?..”
— Тримайся, Елечко! — гукнули дружно дівчатка. — Ми з тобою!
Слова Електронички, промовлені майже пошепки, оглушили Електроника. Він схопився, ступив на борт і на повному ходу сплигнув з ваговоза.
— Ти куди? — встиг лише крикнути Сергій Сироїжкін.
Лікар затарабанив по кабіні. І раптом обличчя його просвітліло. Електроник не упав, не розбився. Він на бігу порівнявся з ваговозом, що пригальмував, обігнав його, помчав уперед. Дівчатка закохано дивилися йому вслід: от якби до них хтось так поспішав!
Шофер, увімкнувши граничну швидкість, напружено стежив, як поступово зменшується на шосейній стрічці хлопчача постать.
— У вас усі такі відчайдушні? — запитав він професора.
— Коли йдеться про справжнє… про людське ставлення до людей, то всі, — коротко відповів професор, попахкуючи люлькою. — Жени!
В кузові, підганяючи швидкі колеса, лунали дівчачі голоси:
Решта дітей підхопили табірну пісню, складену Елечкиною командою:
Елек вийшов на берег моря і зразу ж побачив її.
Вона стояла на великому гладенькому камені й дивилася за горизонт. Біля її ніг сидів кудлатий пес.
Він підійшов до неї неквапливим кроком, уважно подивився в її обличчя:
— Ти зовсім інша, — ледь здивовано промовив Електроник. — У тебе… у тебе усміхнені очі. — Він простягнув руку. — Мир?
Електроничка у відповідь міцно потиснула її і засміялася.
— Мир!
Вона здогадалася: її очі бачили світ по-новому.
 |
 |
| © 2025 Библиотека RealLib.org (support [a t] reallib.org) |