"Нові пригоди Електроника" - читать интересную книгу автора (Велтистов Євген Серафимович)

Повісті

Художник Євген Мигунов

НІЧНА ПРОГУЛЯНКА РОБОТІВ

Ночами, коли табір затихав, Електроник і Електроничка прогулювалися околицями.

Одного разу, коли Елечка лежала на заправленій постелі, у вікні показалася розкудлана хлопчача голова.

— Чого лежиш? — спитав пошепки Ел і запропонував: — Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

— Свіжим повітрям? — перепитала, підводячись, Електроничка. — Навіщо?

— Так заведено в людей, — пояснив Електроник, і вона прийняла запрошення.

Досі Елечка не знала, що робити ночами, коли подруги сплять. Вона лежала з розплющеними очима й уявляла собі той величезний, складний світ, у якому опинилася. Для чого вона тут — маленький спортивний робот, винайдений хай навіть самим генієм — професором Громовим, для чого? Щоб тренувати дівчаток? Будь ласка, вона ладна працювати і вночі, та коли смеркало, її подруги, пошепотівши й посміявшись над денними враженнями, міцно засинали. На думку Елечки, це було нераціонально. Елечка почувала себе вночі самотньою. В неї не було двійника, який бачив би за неї сни…

І ось, як і при знайомстві, вони з Елеком вибігли на заміське шосе. Вночі світ відкривався Електроничці зовсім-зовсім іншим. Над темною стіною лісу повисло місячне кружало, що відбивало промені невидимого сонця. Фіолетова пара клубочилася над болотами. Рівнини заливала біла пінява туману. Загострилися всі запахи — лісу, полів, поснулих квітів. Сяяли, відбиваючись в очах Елечки, зірки Північної півкулі. І туди, до зір, у таємничий ілюмінатор місяця, вела мандрівників світла нічна дорога.

Вони бігли на невеликій швидкості, мимохіть підкоряючись неквапливій нічній течії, і розмовляли.

— Що таке космос? — запитала Елечка, вдивляючись у далекі зорі.

— Космос? — Елек коротко пояснив їй будову Всесвіту.

— Я ніколи не була в космосі, — завважила Елечка вголос. — Я так хочу в космос.

— Ти неодмінно полетиш у космос! — упевнено сказав Електроник. — Не сьогодні, звичайно…

— Не сьогодні, — луною озвалася дівчинка, біжучи поряд. — Але я не бачила навіть зими.

— Незабаром ти побачиш і зиму, й сніг, і лижників. І сама промчиш з гори.

— Я багато чого не бачила в цьому світі, — нарікала далі Елечка. І перелічила: звірів і птахів, міст і країн, музеїв і театрів, морів і океанів, книжок і телепередач, пустель і джунглів, фільмів і концертів, сузір’їв і галактик — усе те, про що вона читала, чула або здогадувалася.

На Електроника раптово звалилася гігантська програма пізнання життя, але в якій послідовності її виконувати, він поки що не знав. При місячному світлі вони скидалися на сріблястих астронавтів, які поспішали назустріч зорям.

— З часом усе взнаєш, — пробурмотів Ел.

— З часом? — перепитала Елечка, і йому вчулася іронія в її словах. — Ти маєш на увазі який час — земний чи наш, електронний?

— І той, і інший.

Дівчинка притьмом зупинилася, тупнула ногою, і хлопчак трохи було не налетів на неї, зупинився за сантиметр. Елечкин кед придавив сандалю Елека, очі її дивилися в його очі.

— Скажи, хто я така?

Це було найскладніше для Електроника питання. І поки він опрацьовував десятки визначень, добираючи найпідхожіше для місячної ночі й обережно вивільнюючи з-під гумового кеда свою ногу, Електроничка, здається, зрозуміла ситуацію.

— Скажи, я справді супер?

— Супер, — кивнув Елек. — Суперелектроничка.

“Супер” — було наймодніше слівце в таборі. Вигадали його хлопчаки. Тепер не існувало просто Сергія, Вітьки, Макара, Вовки. Всі без винятку супери. Супергусєв за обідом з’їдав дві порції суперпечені й, набравшись сили, забивав у футболі суперголи. Суперсмирнов вивчав у велику лупу супержуків, комарів, мурашок, коників. Суперпрофесор синтезував на комп’ютері в кімнаті відпочинку найновіші твори мистецтва. А Суперсироїжкін, якому доручено шефствувати над молодшим загоном, зовсім здитинів: грав з малюками в усі ігри, блазнював і сміявся без упину.

Дівчатка явно підсміювалися над “суперами”, хоч і не подавали виду, та це першим уловив чуткий Сироїжкін. Он і Майка пройшла мимо, не повернувши голови. І Кукушкіна кирпу дере. Навіть ця миршава Світланка й та нічичирк, хоч і писала колись йому “твоя Світлана К.”. “Ну, які ж ми супери, — сказав спересердя Сергій Електроникові. — Ми стандартні, навіть суперстандартні”. — “Ми всі трохи втомилися, — відповів йому Електроник. — А от Елечка — супер…”

— Ні, я не супер, — сказала, тупнувши ногою, Електроничка. — Я звичайна нова машина. Вчусь, як ти й радив, у подруг. На старт, Елеку!

Вони знову побігли до місяця, що мерехтів удалині.

— Чого ти вчишся у них? — запитав на ходу Ел.

— У Зої Кукушкіної — допитливості…

— Сподіваюсь, не до пліток? — зіронізував Ел.

— Ні, не до пліток. Вона тепер інша…

— Цікаво, — посміхнувся Електроник, згадуючи, скільки тривожних хвилин завдала їм колись “допитливість” Кукушкіної.

— У Світлани — скромності й справедливості…

— Світланка — класна дівчинка, — погодився Ел.

— У Майї — правдивості й краси…

— Почув би тебе Сергій, — усміхнувся Ел, та Елечка його не зрозуміла.

— Навіть у Ніни, — вела далі Електроничка, — незважаючи на її вади, вчуся певною мірою гордості…

Електроник присвиснув: мовляв, чи варто чогось учитися в Ніни? Він не знав одного епізоду…

Ніна, як і раніше, наговорювала дівчаткам на Світлану. Смисл її застережень і натяків зводився до одного: не дружіть із Світланкою!.. Ніна — гарна, підтягнута, завжди охайно вдягнена — постійно спостерігала за Світланою і не могла зрозуміти, як така розпатлана тихоня стала душею команди. Звичайно, Ніна давно здогадалася, що Світланка — природжений лідер, але це було для неї загадкою.

І от якось Електроничка присіла на лаву, де в самотині нудилася Ніна.

“Уяви себе бабусею”, — напрямки заявила Елечка.

“Я? Бабуся?” — Ніна аж підстрибнула на лаві.

“Так, ти — бабуся, — підтвердила спокійно електронна дівчинка. — І ти розповідаєш онукам про свою подругу Світлану, котра побувала на Марсі…”

“Світланка на Марсі?” — здивувалася Ніна.

“Так, Світлана Іванівна першою з жінок висадиться на Марсі, а ти згадуватимеш усе життя це літо…”

Ніна чмихнула й пішла. Зустрівшись із Світланкою, вона пробурмотіла щось на зразок “вибач” і відвернулася. Гордість не полишала Ніну, та вона намагалася пересилити себе. І Елечка дійшла висновку, що вона майже розв’язала задачу їхнього примирення.

— А в Бубликів? — запитав Електроник, перебираючи в думці команду суперників. — Чого ти вчишся у Бубликів?

— Захопленого ставлення до тебе, — спокійно відповіла Електроничка.

Електроник від несподіванки ледь не спіткнувся.

— Чого-чого? — запитав він майже сердито. Елечка глянула йому в обличчя, очі її лишалися серйозними.

— Бублики в тобі душі не чують, як вони кажуть, — пояснила Електроничка. — Вони дуже раді, що знайшли одна одну.

“Знову ці чудні вислови, — подумав Ел. — “Душі не чують”. Він і досі одержував листи від дівчаток з найрізноманітнішими “признаннями”. Дівчатка! Що й казати — химерні істоти, що завгодно напишуть! А якщо розібратися, всі вони шукають ідеального героя.

Елек згадав деяких своїх кореспонденток.

Світлана в залі Виборзького палацу культури виконує концерт Чайковського…

Оксана у Свердловську пише вірші…

Марина в Нижньовартовську гуляє з малюками на вулиці…

Ніна з Челпок-Ати кличе його провести канікули на Іссик-Кулі…

Наталка й Оленка з білоруського села займаються плаванням, волейболом, їздою на мотоциклі, лазінням на дерева…

Дженні з болгарського міста Пловдива у шкільному зоопарку спостерігає за ведмедиками, рисенятами, вужами, різними птахами…

Бланка з олівцем та альбомом бродить по Празі, робить замальовки старого міста.

У Нагасакі хлопчик Ітіро й дівчинка Маріко грають у японський бадмінтон — “хане-цукі”, підкидаючи дерев’яними паличками кульку з пташиними пір’їнами — “хаго”, і запрошують Електроника взяти участь в їхньому шкільному турнірі…

Весь світ ніби складався із самих дівчаток і хлопчаків. І це було прекрасно. Адже ніхто не міг краще за них придумати найнезвичайніше в житті.

Ще багатьох друзів пригадав би Електроник, якби не почув дивного запитання.

— Скажи, а що таке кохання?

Тепер настала Елова черга раптово зупинитися. Він уважно оглянув супутницю.

— Ну, ти й даєш! — І кинувся назад до табору.

— Стривай! — Елечка його, наздоганяла. — Адже я серйозно.

І тут Електроник покликав на поміч Рессі:

— Рессі, до мене!..

Але Рессі з’явився не відразу.

Двоє бігли нічним шосе, й місяць сріблив їхні спини і блискотливі п’яти. Бігуни були схожі на гігантських світляків.

На кілька хвилин раніше Рессі викликав інший голос.

Сироїжкіну снився сон: сутичка незнайомих людей з літаючим собакою. І він мимоволі промовив магічні слова. Переговорна коробочка лежала на тумбочці. Рессі, що планерував над табором, почув заклик. Він ковзнув у відчинене вікно й звалився Сироїжкіну прямо на груди.

— А-а-а! — закричав Сергій, прокидаючись. — А-а, це ти, Рессі, — сказав він, заспокоюючись. — Ти мені снився.

Рессі стрибнув на підлогу. Вся палата в одну мить схопилася з ліжок.

— Хто це? Що за звір? Привид Рессі? — пролунали невдоволені, напівсонні голоси. — Та це ж Рессі!

І відразу ж Рідкісного Собаку взяли в полон хлопчаки, що заходилися вистрибувати. Вони напнули на себе й на Рессі білі простирадла й, пританцьовуючи, закружляли навколо нього.

Це щось та важить,

І це не слова -

Відданіш за пса

Створіння не бува.

Відданіш за пса,

Ласкавіш за пса,

Потішніше за пса

Створіння не бува! -

співали хлопчаки. Сергій весело акомпанував на гітарі.

Черговий вожатий, обходячи табір, не повірив сам собі: о другій годині ночі передають фільм про Електроника по телику? Не може бути!

Він прислухався: хвацька пісня й досі лунала.

Коли вожатий заглянув у палату до хлопців, він побачив дивну картину. П’ятеро привидів у білому гасали з дикими криками по кімнаті, а шостий ширяв під стелею.

— Пора спати, — суворо сказав черговий, хоч йому дуже хотілося разом з усіма пограти з Рідкісним Собакою.

Хлопці уляглися на постелі. А Рессі, скинувши простирадло, шугонув до зірок.

Він побачив їх ще здалеку: дві сріблясті фігури випірнули з лісу й швидко наближалися до табору.

— Ні, я серйозно, — не відставала Елечка. — Дівчата весь час говорять про це, а пояснити не можуть. Що таке кохання?

— По-моєму, це відданість людині, — відповів після деякого роздуму Елек. — Або людству.

— Я віддана людині, — одразу ж озвалася Елечка. — Але нікому не кажу про це й не пишу людям записки… Поясни, будь ласка, точніше…

— Ти все зрозумієш сама, — кинув через плече хлопчак. — Через місяць… А може, й через рік…

— Через рік?! — вигукнула Елечка. Вона сіпнула хлопчака за рукав. — Я машина, Я не можу вхолосту працювати цілий рік… І навіть місяць… Я хочу зрозуміти зараз.

Електроник обернувся до неї. Темні немиготливі очі уп’ялися в його зіниці.

— Коли ти зміниш неусмішливі очі на усмішливі? — запитав він.

— А тобі що — не подобаються неусмішливі очі? — запально спитала вона. — Хіба вони не схожі на людські?

— Бувають і такі, — пробурмотів Елек.

— Зараз же все поясни! — зажадала дівчинка з очима, які не сміються.

— Зараз, повір мені, ти нічого не зрозумієш…

— Зрозумію… Постараюся зрозуміти…

І тоді Електроник вдруге покликав Рессі. Собака приземлився біля самих їхніх ніг.

— Засвіти полярне сяйво! — звелів йому господар. Рессі ракетою стартував з місця і став кружляти

високо над табором. Там, де його прозорі крила перетинали зоряні промені, раптом спалахували хвилі мерехтливого світла. І от по чорному нічному небу розлилося багатобарвне космічне море.

— Це і є полярне сяйво? — запитала Елечка.

— Так. Дивись і слухай!

На її обличчі миготіли рожеві, блакитні, жовті відблиски, й вона, закинувши вгору голову, дивилась і слухала.

— Хто

Геометричне середнє

Споміж атомом і сонцем?

Ці слова прийшли немовби нізвідки, з глибини Всесвіту, хоч їх промовив звичайний електронний хлопчик. І Елечка запитала:

— А насправді, хто це — геометричне середнє?

— Ти -

І перше і останнє -

Втілення краси і доброти,

Яке, позбавлене пізнання

Будови речовини,

Слухаючи у здивуванні

Ці словникові холоднини,

Не здатна зрозуміти їх звучання,

Будучи жахливо молодою…

— Я? Жахливо молода? — здивувалася Елечка й, наблизившись до озера, заглянула в його темне дзеркало. — Втілення краси? Що це?..

А Електроник закінчував вірш видатного поета:

Отже,

Отака ти,

Середнє щось

Між атомом й зорею.[2]

— Дивні слова! — сказала Електроничка. — Це і є кохання?

Електроник мовчав.

— Дивні слова, — повторила Елечка. — Хоч у них щось приховується… Між атомом і зорею…

Раптом слабкий струм пробіг по всьому її електронному тілу.

Вона згадала, як під час гри якийсь хлопчак плеснув її по спині долонею. Вона оглянулась, нічого не відповіла. Хлопчак упізнав її, помахав приязно рукою. “Розумієш, — сказав він, — я ненавмисне, в запалі, а потім злякався: гадав, це звичайна дівчинка, відразу підніме крик. А це виявилася ти, Елю. Ти не задавака, з тобою можна дружити…” Елечка махнула йому у відповідь. Але тоді хлопчакове признання не викликало в неї такого дивного неспокою, як ці вірші.

Вона оглянулась і побачила перший сонячний промінь, який пробив товщу лісу. Почула птахів. Відчула запахи нового ранку й свіжість роси. їй стало легко. Захотілося пройтися босоніж по траві або злетіти, як Рессі, на кордон ночі й ранку. “Що я наробила? — подумала неабияк збентежена Елечка, не розуміючи, що з нею відбувається. — І навіщо ми тільки клялися ні в кого не закохуватися? Я і не знала, що це означає… Що ж буде далі? Виграємо ми у хлопчаків чи ні?..”

А вголос вона промовила:

— Хто ж я така?