Малював Віталій Крижанівський

МІРАЖ

Місто завмерло.

Люди зупинялись і дивилися в небо поверх дахів велетенських будинків. На шляхопроводі загальмував блакитний автобус. Пасажири притулилися до шибок, на передньому сидінні злякано заплакав хлопчик. Кілька десятків трамваїв заклякло на коліях…

А над обрієм, над ярусами дахів, у хмарному небі, стояло похмуре жовтаво-сизе обличчя. Тонка телевізійна вежа перерізала квадратне підборіддя. Обличчя було нерухоме й величезне. Щось незвичайне вбачалося в ньому, і ніхто не міг сказати — чоловіче воно чи жіноче.

Різко обрубане підборіддя, маленькі затиснуті губи і химерної форми ніс, брови зійшлися, як латинська літера «V», високе чоло з одною-однісінькою глибокою зморшкою. Волосся майже не видно—тільки над лобом темна смуга. Очі великі, дуже опуклі — про такі в народі кажуть: булькаті. В зіницях ніби жевріє загадковий блиск. Очі, здається, пильно вивчають місто, уперто свердлять його.

Пізніше городяни розповідали один одному, що вони мало не збожеволіли, коли з-за покрівель визирнули ці величезні очі. На вулицях спочатку зчинилася паніка. Біля центрального парку перекинулась автомашина. Шофер насилу виліз з кабіни і далі, мов зачарований, дивився на гігантське лице, що зненацька з'явилося над майданом. Сотні тисяч жителів міста не могли відвести очей од тої дивовижі. Столицю ніби заворожило. Рух остаточно припинився, і регулювальники, опустивши свої жезла та зсунувши картузи на потилиці, втупили очі в небо.

Клацали тисячі фотоапаратів, але жоден фотограф не зміг умістити в об'єктиві неосяжний міраж. З найближчого аеродрому злетіли висотні винищувачі; з хижим, пронизливим виттям помчали вони в стратосферу — довгі, з розчепіреними короткими крилами. Білі траси трьох винищувачів перетнули, ніби шрами, ліву щоку видовиська. Та пілоти не досягли привида: обличчя було так само недосяжно далеко, хоч носи винищувачів націлювались прямо в нього майже двадцять хвилин. Винищувачі повернулися на аеродром.

Обличчя раптом стало зеленавим і прозорим, як тонка плівка, а потім щезло. Жителі столиці й навколишніх міст опам'яталися від приголомшення. Вулицями, мов крижини в повінь, посунули блискучі автомобілі.

Запахкав і промчав рейками кур'єрський поїзд. Рушив з місця блакитний автобус, і хлопчик на передньому сидінні спитав дзвінким дискантом:

— Це таке кіно, мамо?

Коло парку перехожі помагали водієві поставити на колеса малолітражку.

Вихопили авторучки репортери.

Начальник аеродрому слухав рапорт командира розвідувальної трійки. В обсерваторії безперервно дзеленчали телефони — людей цікавило дивовижне явище.

Директор обсерваторії, сидячи в своєму кабінеті й постукуючи олівцем по столі, говорив сивому повновидому співробітникові:

— Який же це міраж, колего? Хіба у нас Арктика чи пустеля Гобі? Там повітря важке, застигле, величезні простори криги або піску. Та чи мені пояснювати вам усе це! А в нас — поривчастий вітер, дощ, сльота… і раптом — міраж! Ха! Ну й утяли ж ви, колего! Припустимо навіть, що це якась фата-моргана, якийсь особливий вид рефракції світла, чіткий, як фотокартка, і здатний триматися на вітрі — абсурд, але припустимо. Тоді скажіть, будь ласка, чому ця рефракція відкинула на небо збільшений відбиток обличчя однієї людини? Рефракція — явище, яке розсіює, а не концентрує світло. Вона може дати зображення ділянки землі або води в кілька квадратів них кілометрів, а не чийсь один портрет. І знову ж — хто це бачив, щоб міраж змінював колір і згасав, наче десь повернули вимикача!

— Що ми знаємо? — розвів руками директорів співрозмовник.

— Ага, «що ми знаємо»! До цього вже дійшло! Нісенітниця! Я знаю навіть те, що це гало-видовище в стратосфері — справа людини, і, до речі, відомої вам.

— Як? — вигукнув співрозмовник. — Ви гадаєте, що…

— Так, я думаю, що це Ян. Не знаю, як він усе влаштував, — на таке видовище його витвір нібито не розраховано. Але це міг зробити лише Ян. Його треба звільнити з обсерваторії. Нехай-но він тільки з'явиться!

— Стривайте, але ж Ян поїхав до…

— Я сам знаю, куди він поїхав. За п'ятсот п'ятдесят кілометрів звідси. Він якимось чином удосконалив свою проекційну гармату і, напевне, вирішив пожартувати, тим паче, що ніхто його не може схопити за руку. І ось з Янової ласки в кількох містах припинилось життя, сталося з півсотні нещасних випадків, а рейсові транзитні літаки збочили з курсу.

— Може, він ненароком…

— У науковій роботі не може бути випадковостей, колего, — авторитетно відповів директор.

…Ян сидів у кюветі й кусав стеблину. Він завжди що-небудь гриз, особливо коли хвилювався. Віддалік стояв чималий чорний грузовик з дивним пристроєм метрів п'ять заввишки. Неправильної форми кожух, скошений назад, з кількома закругленими виступами, прикривав якісь складні механізми. Зверху щось подібне до величезного прожектора з конусом, направленим вершиною вперед. Прожектор було прикріплено на обертовому колі, з-за нього виднілись важелі для піднімання по вертикалі. Це й була Янова проекційна гармата.

Рудий шофер сидів на підніжці грузовика й пихкав цигаркою.

«Кретин», — подумав Ян, дивлячись на нього. Шофер уникав надто промовистого погляду свого шефа. Він прекрасно знав, що чекає на нього після повернення до обсерваторії.

Коли машина проїжджала під гілками розлогих кленів, що нависали над шляхом, Ян сказав водієві:

— Притиш хід, а то зачепимо дерево.

— Не варто, — відповів шофер. — Незабаром смеркне, доїхати до місця не встигнемо, й доведеться відкласти випробування на завтра.

І тієї ж миті гармата зачепилася вершиною конуса за товсту гілляку. Один з кронштейнів прожектора відірвався, другий зігнувся, і весь пристрій перекосився. Поштовх був сильний. Шофер зразу ж загальмував, але грузовик за інерцією проїхав ще метрів п'ять, обірвавши кабель.

— Стій, щоб тобі повилазило! — вилаявся Ян і вискочив на дорогу.

Довкола лежали зелено-сірі плямисті поля з рідкою осінньою травою, вдалині виднілись червонясті дахи й мереживо високовольтної лінії. Шелестіли пожовклі клени. Ян прилаштувався в кюветі, шофер — на підніжці машини.

Вони мовчали. Їм уже нічого було поспішати. Тоді-то в небі й з'явилося величезне похмуре обличчя, пильно глянуло з-за високовольтних щогл. Але ні Ян, ні шофер не помітили його, бо дивилися в протилежний бік. Мало не плачучи, Ян згадував свої мрії… «Проекційна гармата буде надійно відкидати на хмарний шар кінематографічне відображення або фотопортрет», — говорили вчені.

Ян уявляв собі велетенські рухомі постаті в небі і мільйони глядачів, що дивляться фільм з вулиць і стадіонів. Можна буде писати в небі реклами, транслювати телевізійні програми, передавати найважливіші телеграфні повідомлення. Потім збудують нові, ще потужніші й далекобійніші гармати, і ціла земна півкуля дивитиметься кінофільми на безмежному екрані атмосфери…

І ось проклятуща гілка зламала ту тендітну мрію. Хтозна, коли полагодять гармату! Чи не попсувались від удару тонкі чутливі електронні механізми? Перевірити б…

Ян вернувся до машини і враз побачив над обрієм зеленаве зображення, що тієї ж миті розтануло. Ян розгубився: він вважав, що має міцну нервову систему, принаймні галюцинацій в нього ніколи раніше не було. Потім він з острахом перевів погляд на гармату. Вона, звісно, не діяла, та й жерло її було повернуте в інший бік, але Яна вже ніщо не здивувало б.

— Ну й ну! — голосно сказав він.

Шофер обернувся. Ззаду під'їхала автомашина. З неї висунувся схожий на бульдога чоловік з округлою лисиною. Він покликав співробітника обсерваторії і хрипко спитав:

— Ви теж бачили, га? Отакенне обличчя… римське, їй-бо. Дуже гарне, не худе… Не могло ж мені й моїй дружині одночасно приверзтися те ж саме.

Шофер грузовика відповів, що він нічого не бачив. А Ян, насторожившись, сказав:

— Щось таке помітив і я… Думав, то від перевтоми примарилось…

Незабаром під'їхав пікап, за ним — старий оппель-олімпія. Шофер пікапа, здоровило саженного росту, спитав тільки:

— Громадяни, ви оту фізіономію бачили? А то їду, а вона все летить і летить над обрієм і навіть повертає нібито до мене.

Велетень, певно, сподівався, що його звинуватять у нетверезості, але присутні підтвердили, що також бачили обличчя на небі.

Господар оппеля, маленький чоловік, схожий на грека чи на вірменина, розмовляв швидко, з гарячковістю жителя півдня:

— Я чув, що бувають міражі, але над нашим містом…

Ян дожував стеблину й виплюнув. Його думка працювала в іншому напрямку.

«Друга проекційна гармата? Чия? І така потужність… Але ж тільки наша обсерваторія конструювала цей апарат. Більш ніхто, хіба що в іншій країні? Шкода, я не розгледів відображення. Та біс із ним, наші, мабуть, сфотографували. Приїду — подивлюсь. А цього недотепу шофера…» Ян спохмурнів.

До директорового кабінету Ян убіг схвильований. Ледве перевівши дух, він почав швидко виправдовуватись, але директор досить спокійно зупинив його:

— Я не звинувачую вас, дорогий мій. Може, ви й намагались «вистрілити» з гармати, але отой портрет на небі — не ваша робота. Масштаб інший. І ще дещо… Ну, кажіть, у чому справа?

Ян розповів про історію з проектором. Директор почухав лоба й зауважив:

— Дурниця. Є новини важливіші за вашу гармату. До речі, передамо її міському планетарію, — це слід було зробити з самого початку! Чому одна з кращих у Європі обсерваторій повинна займатись рекламою та всіляким фіглярством? Ми дістали нове, дуже серйозне завдання.

— Яке? — здивувався Ян.

— А ось, переконайтесь самі,— відповів директор, показуючи на стіну.

Ян глянув туди й мало не зомлів. На стіні висіли фотокартки того самого обличчя, що майнуло перед ним у сірому передзахідному небі,— суворе підборіддя, страхітливий ніс, V-подібні брови, булькаті очі, високе чоло з глибокою зморшкою.

Хмари наче наповзають на обличчя, воно дивиться крізь них, мов крізь серпанок. Ось слід реактивних винищувачів на лівій щоці. Але що це? На другому фото те ж саме обличчя, тільки трохи повернуте: видно дивне, немовби вчавлене в череп маленьке вухо.

Ще знімок. Хижий профіль, видовжений до потилиці, а внизу — важкі хмари, через які просвічує підборіддя й верхня частина шиї.

Далі аркуш — голова вже відвернулась, потилиця ніби чимсь прикрита або обросла гладеньким темним волоссям; видно край вуха, незрозумілий виступ на скроні. Ще фотокартка— знову лице повернуто на три чверті, але вже з іншого боку…

Ян збентежено дивився на директора. А той говорив:

— Ви спитали — яке завдання? Ось воно. Це знімки, надіслані нам з різних міст, над якими сьогодні висіло об'ємне зображення голови істоти, схожої на людину. О 5-й годині 30 хвилин вечора його уздріли вперше, а в 5 годин 56 хвилин воно поблякло й розтануло в небі. Фотокартки показують, що з одного міста було видно профіль обличчя, з другого — потилицю і таке інше. А в тому місті, над яким безпосередньо висіла голова, в зеніті бачили круглу світлу пляму… Таким чином, іоносферний міраж невідомо як проник крізь густий хмарний покрив. Що це був за міраж — ми поки що не знаємо. І ось саме це нам треба з'ясувати й пояснити. Таке наше завдання…

Директор замовк. Скориставшись паузою, Ян запитав:

— А ваші міркування?

Директор задумливо відповів:

— Милий Яне, невже ви не розумієте, що ніхто на Землі не міг би цього зробити? Істота схожа на людину, але то ж не людина. Розумна істота, але не земного походження. Це обличчя з якогось іншого світу, іншої планети. І воно хотіло щось передати нам, налагодити зв'язок, зрозуміло? Наші вчені, думаючи про можливі зв'язки з іншими планетами, мали на думці радіосигнали. Та хіба розумні істоти, якщо вони пішли в своєму розвиткові на тисячі літ уперед, налагоджуватимуть з нами зв'язок за допомогою радіо? Це було б рівнозначно тому, щоб ми, маючи літаки, перевозили пошту кіньми. То їхнє телебачення, Яне, я певний цього. І треба ждати нових передач з іншої планети. Починається об'єднання світів, і тут нам потрібні не проекційні гармати, а щось набагато потужніше. Ось мої здогади, милий Яне. Та ми поговоримо про це іншим разом. Зараз я поспішаю.

Ян лишився в порожньому кабінеті коло фотокарток. Він стояв, не відводячи спітнілого чорного чуба, що впав йому на лоб. Чомусь шкода стало Янові проекційної гармати. Хоча вона й недосконала і слабенька порівняно з чиєюсь неземною технікою, та віддавати її планетарію не хочеться. Все-таки своя конструкція…

«А якби гармата не зачепилася за гілляччя, може, я й сам побачив би все це на власні очі…»