"Велика місія цивілізаторів" - читать интересную книгу автора (Дмитрук Андрій Всеволодович)



Малював Віталій Крижанівський

НІЧ

Ден лежав із заплющеними очима в гамаку й намагався ні про що не думати. Якщо починаєш думати, в голову неодмінно лізе страшне — всіляка містика, вампіри з кінофільмів… Коли він бачив останній фільм на екрані кінотеатру, а не телемагнітофона? Чотири місяці тому — так, чотири місяці! Бісова діра! Москіти, туман, вогкість, вічний гул вертольотів над гігантськими деревами тропічного лісу.

Нудьга неможлива. Якби не робота, він давно уже збожеволів би чи застрелився із пістолета. Ден простяг руку за пляшкою, що висіла в сітці над його головою, схопив її за шийку і, обливаючись, видудлив половину. Джин був огидно теплий.

— Ой, боже мій! — застогнав Ден і важко зіскочив на дощану підлогу. Роздивився. Сірі дощані стіни, віконце з бронешторою, брудні двері, чорнильні плями від авторучки на стелі, екран телемагнітофона в кутку, прийомопередавач, заклеєний фотокартками з старих журналів, — клеїв, звісно, Стінкі.

Все знайоме до одуру.

І бісові ящики, через які він сидить тут, у центрі Філіппін, — гарні, лаковані, з кнопками та іншим…

Усю кімнату експериментальної бази обплетено дротами. Як він досі нічого не переплутав і не зробив короткого замикання! Тут потрібно бути хоча б доктором наук, щоб у всьому розібратися. Магістр — лише рядовий в армії вчених…

Ден дуже хотів би знати, чому шеф саме його призначив сьогодні вночі черговим. За розрахунками це мало бути через три місяці. І лічив не він, а один з його роботів. Це чудові хлопці, хоча жити з ними не веселіше, ніж із пилососом або звичайнісіньким будильником.

Перші тижні він милувався квадратними постатями блискучих сталевих автоматів: вони так упевнено рухалися в тонкому туманному промінні сонця серед височезних стовбурів.

Рої комах кружляли, спалахували золотими зірками; роботи, кремезні, з кубічними «головами», повзали болотом, лишаючи довгі борозни чорної води в рясці якогось невизначеного жаб'ячого кольору. Тріщали перфоратори, вищали електропили, потужні обценьки-ефектори роботів стискали ручки інструментів.

Автомати першої експериментальної станції по освоєнню важкодоступних ділянок земної поверхні працювали чітко, рівномірно і спокійно. У напівімлі сяяли ліхтарі бульдозерів та всюдиходів. Зрідка лунала автоматна черга когось із роботів, який помічав хижака.

Ден керував вісімнадцятьма роботами типу «Біг-Хейр». Він сидів біля контейнерів із транслюючою радіоавтоматикою, тримався за поставлений поряд штурвал бульдозера і думав, що треба, припустимо, спрямувати машину на дерево. Десь за багато кілометрів од нього один із вісімнадцяти роботів-водіїв повторював його рух — і з гуркотом падали у переплутану корінням і ліанами гадючу іржаву драговину підкошені велетні.

Один лічильник відмічав повалені дерева, інший — гектари частковоочищених ділянок. На сьому годину Денова роль закінчувалася, він кидався у гамак із пляшкою джину і книжкою з бібліотеки, а на завалені деревами болотяні простори з усіх боків повзли сотні «Біг-Хейрів», і на ранок болото було осушено, землю вирівняно, стовбури складено в штабелі…

Ось і зараз десь у нічних джунглях чути невиразний гул великих робіт. Що ж, росіяни чистять Африку й Австралію з Полінезією, американці — Філіппіни, Індо-Китай і Бразілію. Ден не протестував. Але навряд чи він погодився б зараз навіть за мільйон доларів, навіть із пістолетом вийти в цей жахливий невидимий ліс, повитий непроникною імлою, яку зрідка прорізують яскраві вогні вертольотів, станції.

Хрускіт гілок, плескіт болотяної води… Ден підвівся на ноги, спітнілими руками схопив важкого стола і, поставивши його «на попа», забарикадував вхід. По той бік дверей щось швидко зашаруділо. Черговий відскочив. Шурхіт повторився. Ден схопився за стіну, і тієї ж миті хтось почав дряпати дощану стінку командного пункту. Дену не до речі згадався гофманів «Майорат». Там теж дряпалось у замуровані двері. Дряпалось щось невидиме й грізне. Привид давно померлого вбивці…

Але ж привидів нема! Він, командир електронних роботів, автор багатьох великих статей з кібернетики, боїться привидів? Ден примусив себе засміятися і випадково стукнув пальцем у стіну. Відразу ж йому відповіло нове запекле шкрябання, почулися удари. Ден вискочив на середину кімнати й дико заверещав:

— Хто там?

Відповіді не було. Тиша. Ні звуку. Яскраво освітлена кімната, дурненько усміхнені обличчя кіноартистів на радіопередавачі. Ден підвів руку з пістолетом. Зробив крок до забарикадованих столом дверей. Знову шарудіння. Хтось причаївся коло будиночка, бродить серед густої пітьми нічного лісу, вичікує. Напевне, якийсь звір. Зараз Ден відчинить броньову штору на вікні, висуне руку з пістолетом і застрелить звіра.

Ден підійшов до вікна. Його невидимий сусід важко ступав за стіною. Звір, мабуть, великий. Може, це один із невідомих науці хижаків тропічного лісу, якийсь махайрод, вцілілий ще з неогену?[1] Потрібно освітити його ліхтарем. Ден почав шукати ліхтар. Чужими, неслухняними руками перекидав бляшанки, переставляв стільці, лазив під гамак. Йому чомусь було страшно що-небудь робити. Хотілося забитися в куток і сидіти непорушно, виставивши наперед зброю. А якщо вистрелити через двері? Радіо… Ніхто на допомогу не прийде, тільки посміються. Ти, мовляв, за стіною, тобі наплювати. Або прилетить вертоліт, а біля командного пункту бродить дика свиня з поросятами. Ганьба! Хто його зрозуміє? Хто?

Треба зробити зусилля і відчинити штору. Ліхтар зник, дідько з ним. Ден схопився за ручку… Раптом могутні кігті почали рвати сталеву загородку зовні. Ну, з цим воно не справиться. Ден набрався духу, взяв у ліву руку гайковий ключ і жбурнув крізь вікно. У відповідь — дзенькіт і удар, нове настирливе дряпання. Штора прогнулась. Невже страховисько — а це, звісно, дуже сильне страховисько — може вибити сталевий щит вікна або оковані залізом двері? Хоча б гранату знайти… Але ще позавчора Стінкі забрав останню. Йому вона, бачите, потрібніша… Чому йому?

Там, на другому командному пункті, стоїть кулемет…

А що, коли це якісь дикуни, туземці, вороже плем'я? Але ні, на людину не схоже. У дикунів кігтів нема. І людина нездатна на таке утробне бурчання, яке чути зараз з-за дверей.

Наполегливий звір.

…Не шкрябає. Причаївся чи пішов? Звірі бояться вогню, але Ден його не має. Лише потужна електролампа на стелі. Що, коли різко відчинити двері! Яскраве світло може наполохати страховисько.

А може й не наполохати.

Жахлива ніч тривала. До світанку було ще дуже далеко. Спати… Поспати трошки. Не можна. Воно висадить двері, і Ден прокинеться від дотику гострих зубів.

Тихо. Може, пішло? Ден, тремтячи, ступив до дверей. Відкинути стіл. Не оборона, а напад! Ден не признався собі в тому, що його штовхнули на цей крок відчай і бажання якнайшвидше все скінчити, а зовсім не мужність. Він відкинув стола.

У двері щось билося, мов потворний нічний метелик, дико дряпаючи дошки.

— Досить, любий! — прошепотів Ден і повернув ключ у замку. Рвучко відчинив двері і відскочив до екрана телемагнітофона. За дверима — чорний провал, смуга яскраво освітленої землі з неясними слідами, вогники світлячків, різкі аромати джунглів, шум гігантських гілок. Було душно. Десь гуркотіли машини експериментальної станції. На межі світла й тіні щось заворушилось.

Ден повільно прицілився у примарний контур. Шість пострілів один за одним пролунали в джунглях. Ліс відповів серією глухих перекатів. Кулі били в стовбури дерев. Ден стріляв у пітьму, висунувшись з-за косяка дверей.

Відповіддю була довга автоматна черга, що роздробила екран телемагнітофона, лишила глибокі подряпини на стіні й відколола тріску біля Денової руки.

— Допомога? — вигукнув він. — Стріляйте лівіше, лівіше!

Ден трохи зачекав, потім знову вистрелив у те, що ворушилось. Сухо застрочив автомат, і лампа на стелі розлетілася, обсипавши кімнату скляним пилом. Ден опинився в такому густому, непроникному мороці, що подумав: а чи не осліп він?

—Ідіоти! Куди стріляєте? — зарепетував він, потрясаючи кулаками. Але це, звісно, стріляла людина, і тому Ден упевнено вийшов із хатини.

— Хелло!

Нема відповіді. Хто ж стріляв? Ден навпомацки брів майданчиком геть від будиночка, не думаючи, куди йде.

Назустріч йому кинулось якесь створіння. Воно не збиралося вмирати. Ден мовчки, нахиливши голову, пішов на ворога. Він уже ні про що не думав, коли його боки обхопили величезні лапи, здираючи одяг і шкіру.

Бій був короткий. Ден гримнувся на землю, відчуваючи нестерпний біль і вагу великого звіра з твердою крокодилячою шкірою. Він конвульсивно смикнувся і більше вже нічого не відчував…



Стінкі Вейвард скрушно похитав головою і замовк. У буфеті були тільки він, Мартін і Френк Барч. Троє операторів експериментальної станції ігнорували порожні столики і вважали за краще стояти, спершись на голубий пластмасовий прилавок.

— Ну й що? — спитав бармен, витираючи склянку для коктейлю, замовленого Вейвардом.

Стінкі смикнув себе за вуса й вів далі почату розповідь:

— Той його, звичайно, зім'яв, і тепер Ден у госпіталі з переломом ребра. А все чому?

Тому, що Деніел фон Ріц, не послухавшись шефа, не перевірив перед чергуванням апаратуру і лишив увімкнутим шостий канал. Отож згаданий канал ловив його біоструми і передавав їх «Біг-Хейру» № 6, бо Ден цілу добу носить на вухах дужку перетворювача. Робот, як завжди, став двійником свого хазяїна. Ден лежав у гамаку — і він лежав біля будинку. Ден пішов барикадувати двері — і він почав шкрябати двері. Ден сам себе лякав із роботовою допомогою. Якби він не був боягузом, спав би собі в гамаку, і робот теж лежав би. Але коли наш друг фон Ріц почав бігати по кімнаті, лякатися, робот теж слухняно бігав навколо будинку. Що робив Ден руками, те він повторював ефекторами. Хазяїн хотів відчинити вікно — робот допомагав йому в цьому, а коли Ден торкався стіни, робот бив у неї.

Нарешті Ден висунувся й почав стріляти. Робот негайно відповів хазяїнові автоматною чергою. Тоді очманілий Ден кинувся назустріч машині і схопив її руками. Вірний «Біг-Хейр» стиснув Дена ефекторами і зламав йому ребро. Якби від удару об землю на голові фон Ріца не розбився перетворювач, ми б зараз його ховали… Ось так, джентльмени!..

— Бідний хлопець! — пробасив Мартін, і троє операторів узялись за свої соломинки.