"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дому, щоб студi┐ покiнчити, щоби вернутися зовсiм "готовим"; тодi й мали
сво┐ заручини оповiстити, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь
у шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, зна║ш?
Радник не знаходив слiв, щоб виразити сво║ зачудовання, аж по якiйсь
хвилинi сказав сумним, гiрким тоном:
- А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в мо┐м домi,
вештався чимало бiля не┐, однак нiколи не приходило менi щось подiбного на
думку. А вона... i се ж подяка за мою любов? - кликнув огiрчений. - За мо┐
батькiвськi старання? Ох, як се болить, болить!! Тобi, чужому, звiрилась,
а перед сво┐м батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого зата┐ти!..
- Успокiйся лиш, чоловiче, - утихомирював доктор. - До мене теж не
приходила, щоб сво║ серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту
порадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила ┐┐ безсоннiсть, i гарячка до
крайностi пiдтинала ┐┐ сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком;
а се, старий, вимага║ чимало сили. "Не могли б ви, дитинко, менi сказати,
- питався я, - що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували
звичайно найздоровiшi з цiло┐ родини"!
"Чи се мусить бути, пане докторе?" - спитала вона.
"Авжеж, дитинко; се задля вас самих". Нате й розповiла дрожачими
устами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве зата┐в сво║ зворушення. Яка
шкода, що доля обо┐х так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а
┐х потомки, старий... ┐х потомки... ех! - тут i замовк нараз.
- I що ж далi, докторе? - питав радник пригнетеним голосом.
- Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з нею
самою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з сво┐ми
не говорить, вiдповiла: "Нащо?"
"А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmetz"[15].
Вона похитала головою.
"Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго воно
в грудi люту║, нiхто менi не поможе".
- Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються.
Радник лиш зiтхнув.
- Якби вона була хлопцем! - почав наново лiкар, - були б з не┐ i вийшли
люди. А так жiнка... що почне жiнка з надвишком розуму при горшках i
мисцi?
- Ох, доленько моя! - застогнав радник; - як же ти мене гiрко
навiстила, мене i мо┐х безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона за
К. вийти не може.
- Ну, що до сього питання, то спробу║мо ще, - вiдповiв доктор. -
Супроти отрути вжива║ться також отрута. Як вiддасться, так i затреться все
горе, вся гризота. Таких випадкiв ма║мо доволi. Вона буде противитись,
буде обурюватись, буде слiзьми заливатись... може, навiть сильно
заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи
ж для того ма║ вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не
женяться вже в свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi?
- Ах, розумi║ться, що женяться!
- Адже людина - лиш людиною! - доказував лiкар. - I чим властиво
бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як... звiриною, i то товариською, розумною
звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб
розмножуватися - все те вона ма║ таке саме, як звiрина. Сього годi