"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Маю там дiло, - вiдповiла неохотно.
- Що ти можеш увечерi у старо┐ вчительки за дiло мати? Може, знов яку
тайну? Яке rendez-vouz?[20] Бережись! Все ма║ сво┐ границi, i я перестав
бути зглядним i терпеливим!
Молода дiвчина приступила скоро до стола i поклала збиток нот. п┐ бiле
змарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорно┐ хустки, а в тiй хвилi схилила
його глибоко вдiл... було ┐й, очевидно, тяжко виявити се, до чого
забиралася...
- Се ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу ┐х вiднести, - говорила
поспiшно. - Бiльше в мене, тату, нема нiяко┐ тайни...
Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки,
наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiн
кiлькома кроками до не┐, а його очi заiскрились.
- Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже ти вiдважу║шся менi ще i
в тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! - кричав вiн дрижачим iз
лютостi голосом. - Як довго ще в мене стане терпеливостi!
- Що хочете тим сказати, тату? - спитала вона спокiйно, звиваючи назад
розсипанi ноти.
- Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли
згадаю, що моя донька сво┐м дурним поступованням да║ причину до всяких
поговорiв; що вiдкида║ поважного чоловiка, й замiсть того, наче бiдолашний
писар, маже ноти за грошi; що безчестить мо║ iм'я, цiлу мою родину; що
хоче а tout prix[21] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, - кричав, -
встидаюсь, кажу тобi!!.
Вона лиш поблiдла, i очi ┐┐ здавались бiльшими; опроче осталась, як i
перше, спокiйною.
- Годi менi вам помогти, тату, - вiдповiла вона. - А що предложення
поважного чоловiка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем
для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справа
представля║ться, не можу я, розумi║ться, знати; однак iнакше поступати
також не можу.
- Ти однак мусиш, коли я кажу!! - кликнув голосно, грубо. - В остатнiй
хвилинi пiзна║ш ти ще, що батько голова родини, що його воля - воля всiх!
- Чому якраз в тiм випадку? - питала Олена, i ┐┐ великi очi зачали
миготiти.
- Бо - ти дурна, i я собi того бажаю!
Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася.
- Нiхто не ║ управнений мати бажання, котрi в життю другого мали би
вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були
зреалiзованi. Я ┐х не можу визнавати. Сама ║сьм, тату! Сама, як птиця, як
деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу
раз на завсiгди, що не вийду за К...го, i що нiколи, нiколи не буду жити
брехнею...
- Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! - говорив вiн бiля
не┐ засапаним голосом.
- Позавтра довiда║ться, що не стану його жiнкою...
- Олено, змилуйся над тво║ю нещасною матiр'ю, набери розуму, -
побивалась радникова.
- Ма║те ви, може, надi мною милосердя? - питала вона з несказанним
огiрченням. - Бере, може, хто мою думку i чуття на розвагу? Наче якусь