"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла
би-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А
тодi, - казала, - людина що?
- Бачиш, Стефане? - обiзвалась вона тихо, - природа каже правду, а
супроти не┐ йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
- Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[9] надставляти, а не що б
ти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться!
- Так ти не вiриш менi, Стефане?
- Вiрю.
- Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
- Бо ти також людина...
Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.
- Ти дума║ш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать
становище i всi обставини яко┐сь там людини, все розмiркують, а наколи все
гарно згоджу║ться, починають любити? Дума║ш, що можна би у мо┐м серцi
любов штучно виплекати? Стефане, - почулось трохи згодом докiрливо, -
думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене
мучити сумнiвами.
- Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що ти
могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не
зношу ┐┐ просто┐
- Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов.
Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись?
Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не
ма║ш супроти мене; нашi заручини - тайна.
-_ _Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу
сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена
на волю долi...
- Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже з
сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому,
- додала тихим голосом.
- Нi. - I обо║ замовкли.
- Але ти будеш часто писати... - перервала вона перша тишину.
- Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця
посилати.
- Вони, може, _прецiнь_ скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - ┐┐
голос краяв його серце.
- I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду
асистентом... Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а
тодi все легше перебува║ться.
- Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й тепер
смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти... ах!
- Що, любко?
Вони станули й споглянули на себе. Обо║ були блiдi.
- Ми вже дома.
- Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом.
- I менi не здавалося, що так близько... З ┐┐ побiлiлого лиця горiли
стривоженi очi. Приступила близько до нього.
- Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. -
Пам'ятай про мене... - шептала в несказанному зворушеннi. - Чу║ш?