"Iван Кочерга. Майстри часу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ю р к е в и ч. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився,
голубко! (Бере ┐┐ руки). Думав, вже не дiждуся... Та, мабуть, вмирати ще
рано. (Пiдвiвся).
Л i д а (цiлу║ його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став
нещасний... Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й
робити. Постривай - я привезла тобi сала i курочку - по┐сти... Любий...
Ю р к е в и ч. Спасибi, Лiдо, - тепер буде легше - з тобою я швидко
поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим ча║м i жив.
Л i д а (зiтха║). Так менi ж знову треба ┐хати - i надовго.
Ю р к е в и ч. Як ┐хати! Куди?
Л i д а. На фронт. Ти ж зна║ш, що бiлi захопили Донбас. З Врангелем ще
треба боротись. За Днiпро, за вугiлля, за донську пшеницю, за нашу волю.
Вiйна ще не скiнчилася, любий.
Ю р к е в и ч. Але ж ти жiнка, Лiдо. Хiба нема║ солдатiв на фронтi?
Л i д а. Я комунiстка, Лесю, - значить, теж солдат. Партiя кличе - я
мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.
Ю р к е в и ч. Партiя, партiя... То навiщо ж тодi ця воля, яку ти
захища║ш сво║ю кров'ю? Навiщо ця воля, якщо партiя поглина║ твою особу,
твою душу, твою любов? Тодi це не воля, а насильство.
Л i д а. Ти анархiст, Лесю. А хiба ваш анархiзм, ваша мiстика не
загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що iндивiдуальнiсть повинна
вiдродитись в громадськостi.
Ю р к е в и ч. Це дiалектика, Лiдо, а промiж нас тiльки один суддя -
серце. I якщо воно мовчить...
Л i д а. I ти - i ти можеш говорити менi це! А чому ж ти не дума║ш про
мо┐ муки, про мо┐ переживання, Лесю? I якщо я мовчу - як завжди мовчу про
свою любов, то хiба... Ах, та не вмiю я про це. Адже я жiнка. Що ж ти
дума║ш, легко менi йти в ногу з чоловiками, - i якими чоловiками! - в цей
грiзний i великий час? Або ти дума║ш, що в мене не бува║ хвилин жiночо┐
слабостi, вагання? Може й менi хотiлося б часом скинути цей кожух, цей
бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе
наша любов тiльки епiзод, - а для мене вона велика радiсть, що дала менi
життя. I ось я сама, я сама повинна вiд не┐ вiдмовитись, залишити тебе
надовго - може, назавжди... I коли мо║ серце сплива║ кров'ю, ти дума║ш
лише про себе. (Затуля║ обличчя руками).
Ю р к е в и ч. Лiдо, моя дорога Лiдо!
Л i д а. Нiчого... я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi
хусточку - в мене нема║... Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.

Виходять.

VIII

Л у н д и ш е в (входить). Не догнав... побiгла, проклята баба... А
добра, зда║ться, курка... велика - напевно, з мо┐х вiандоток. Сил нема, як
хочеться ┐сти. (Сiда║ на лавку). Так i сто┐ть перед очима смажена жирна
курочка... золотава картопля... гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже
ж я нiколи не покуштую курки, курячого м'яса! (Схиля║ голову на руки).

Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену